Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
У тій пожежі Дрогеда втратила близько п’ятої частини всіх площ, двадцять п’ять тисяч овець, що було дрібницею для ферми, де овече поголів’я за останні сприятливі роки сягнуло приблизно ста двадцяти п’яти тисяч. Не було сенсу нарікати на злу долю чи на гнів Божий, як це робили декотрі, кого торкнулося це природне лихо. Єдине, що треба було робити, — це списати збитки і розпочати все наново. Це сталося аж ніяк не вперше, і ніхто й не думав, що востаннє.
Боляче було бачити навесні бурі голі парки й сади Дрогеди. Засуху вони могли пережити завдяки водяним бакам Майкла Карсона, але пожежу не могло пережити ніщо. Навіть гліцинія не зацвіла; коли до неї підібрався вогонь, її тендітні купки бутонів щойно почали формуватися, але від жару зморщилися і всохли. Троянди стали крихкими, братки загинули, стокси перетворилася на буру солому, фуксії в тінистих місцинах усохли і не відновилися, гіпсофіли задихнулися, лози духмяного горошку зів’яли і втратили духмяність. Запас води, випущеної з баків на гасіння пожежі, відновився під час зливи, яка цю пожежу нещадно загасила, тому кожен на Дрогеді жертвував своїм і без того ефемерним вільним часом для того, щоб допомогти старому Тому відновити сад.
Боб вирішив продовжувати політику Педді — наймати більше робітників для забезпечення нормального функціонування Дрогеди; він взяв на роботу ще трьох скотарів. Політика Мері Карсон була такою: економити на всьому й не брати чужих на постійну роботу, і лише на час гуртування, ягніння та стрижки наймати додаткових робітників. Педді ж вважав, що люди працюватимуть старанніше, знаючи, що мають постійну роботу, і в кінцевому підсумку те на те й виходило. Та більшість скотарів страждали «чемоданним настроєм» і надовго не залишалися. У нових будинках за струмком оселилися одружені чоловіки; старому Тому збудували чепурненький трикімнатний будиночок під перцевим деревом за кінними загонами; заходячи до нього, він щоразу задоволено квоктав, бо почувався щасливим власником новобудови. Меґі, як і раніше, наглядала за деякими внутрішніми вигонами, а мати — вела бухгалтерію.
Фіона взяла на себе обов’язок Педді підтримувати зв’язок з єпископом Ральфом, і вона не була б Фіоною, якби повідомляла йому щось ще, окрім відомостей стосовно управління фермою. Меґі страшенно хотілося поцупити бодай один лист і жадібно прочитати його, але Фіона не залишала їй жодного шансу, замикаючи листи в залізному сейфі відразу ж після того, як ознайомлювалася з їх змістом. Після загибелі Педді та Стю Фіона замкнулася в собі. А щодо Меґі, Фіона забула свою обіцянку щойно єпископ Ральф поїхав. На запрошення поїхати на танці чи вечірку Меґі відповідала ввічливою відмовою; Фіона ж ніколи не докоряла їй і не вмовляла прийняти запрошення. Ліем О’Рурк ловив кожну нагоду, щоб приїхати на Дрогеду; Інок Девіс постійно телефонував, телефонували також Коннор Кармайкл і Алестер Макквін. Але кожному з них Меґі стисло відповідала, що не має часу, бо страшенно зайнята, і хлопці поступово втратили надію, що вона проявить до них інтерес.
Літо вийшло вкрай вологим, але зливи тривали не довго, тож повені не сталося; зате земля постійно була багниста, а Барвон-Дарлінґ, що протягнувся на півтори тисячі миль, став глибокою, широкою і потужною рікою. Коли прийшла зима, спорадичні дощі тривали; летючі коричневі пасма цього разу складалися не з пилюки, а з води. Тому викликаний Великою Депресією потік мандрівних робітників місцевими шляхами вичерпався, бо то було справжнісіньке пекло — подорожувати пішки чорноземними долинами в дощову пору, а коли до вологи додався ще й холод, серед тих, хто не мав змоги знайти собі теплий притулок, лютувала пневмонія.
Боб занепокоївся і сказав, що коли так триватиме й далі, то вівці почнуть страждати від копитної гнилі, бо мериноси не витримували надлишку води в ґрунті і їхні копита вражала хвороба. Стрижка стала майже неможливою, бо стригалі не бралися зрізати мокру вовну, а якщо багнюка не висохне до ягніння, це загрожуватиме смертю багатьом новонародженим ягнятам через промоклу землю та холод.
На Дрогеді задеренчав телефон: два довгі гудки, один короткий.
— Боб, то тобі телефонують із земельно-фінансової компанії «АМЛ і Ф».
— Привіт Джиммі, Боб слухає… Зрозуміло! Кажеш, всі рекомендації нормальні? …Гаразд, пошли його до мене… Ну, якщо він такий вправний, то ми, може, й візьмемо його на роботу, але я хочу спершу сам на нього поглянути, бо не люблю купувати кота в мішку, а рекомендаціям я не вірю. Добре, дякую. Бувай.
Боб поклав слухавку і сів.
— Приїде новий скотар, гарний паруб’яга, якщо вірити Джиммі. Раніше працював на рівнинах західного Квінсленду поблизу Лонгрича та Чарльвіля. Здатен їздити на всьому, що має чотири ноги та хвіст, вміє коней об’їжджати. До цього працював стригалем, і вправним стригалем, за словами Джиммі, міг обробляти до двохсот п’ятдесяти овець за день. Оце й змушує мене трохи засумніватися. Чому б це вправний та досвідчений стригаль погодився працювати за платню скотаря? Нечасто так буває, щоб стригаль змінив ножиці на сідло. Втім, можна його найняти, нехай на пасовиську підстригає овець навколо огузка та на череві.
З роками вимова Боба стала повільнішою, більш австралійською, але це розтягування компенсувалося тим, що речення стали коротшими. Його вік вже підповзав до тридцятирічної відмітки, але, на превелике розчарування Меґі, Боб не демонстрував ознак зацікавленості дівчатами на видання на нечастих святах та прийомах, на які Клірі змушені були приїздити з пристойності. По-перше, він був болісно сором’язливий, а по-друге, здавалося, Боба нічого не цікавило, окрім землі, яку він любив безоглядно. Джек та Г’юї теж ставали дедалі більше схожими на нього, їх навіть можна було прийняти за трійнят, коли вони у нечасті хвилини вільного часу сідали утрьох на мармурову лавку. Втім, іншого домашнього відпочинку вони й не знали, бо віддавали перевагу табірному життю на пасовиськах, а коли брати спали вдома, то розлягалися на підлозі своєї спальні, побоюючись, що ліжко може їх розніжити.
Сонце, вітер та сухість повітря зробили їхню світлу, щедро вкриту ластовинням шкіру зашкарублою і схожою на поцятковане червоне дерево, на якому світилися блідо-блакитні незворушно-спокійні очі. Зморшки довкола очей свідчили про звичку примружено вдивлятися в далечінь, вкриту сріблясто-бежевою травою. Було майже неможливо вгадати їхній вік і хто з братів був наймолодший, а хто найстарший. Кожен із них успадкував римський ніс та лагідне некрасиве обличчя Педді, але статуру вони мали кращу за батькову — сутулого, з видовженими від багаторічного стригальства руками. У них розвинулися широкоплечі й невимушено-красиві фігури вершників. Але ані жінки, ані домашній затишок, ані розваги хлопців не цікавили.
— А цей новачок — він одружений? — спитала Фіона, креслячи під лінійку акуратні червоні лінії.
— Бозна, не спитав. Завтра дізнаємося, коли він приїде.
— А на чому він сюди добереться?
— Його привезе Джиммі, бо сам хоче подивитися отих старих кастрованих баранів на пасовиську Тенкстенд.
— Що ж, сподіваймося, новачок затримається у нас хоч на трохи. Бо якщо він нежонатий, то через кілька тижнів йому закортить вирушити на нове місце. Які ж вони жалюгідні й нещасні, оці скотарі! — сказала Фіона.
Джимс та Петсі навчалися в інтернаті «Риверв’ю» і мали твердий намір покинути школу, щойно їм виповниться чотирнадцять років — законом це дозволялося. Хлопчаки з нетерпінням чекали того дня, коли зможуть виїхати на пасовиська разом із Бобом, Джеком та Г’юї, і коли Дрогеда знову стане суто родинною справою, а чужинців можна буде наймати тільки з необхідності. Джимс та Петсі успадкували сімейну пристрасть до книжок, але не прикипіли серцем до інтернату: книжку можна возити з собою в торбі на сідлі або в кишені куртки, а читати її у затінку під вільгою куди приємніше, аніж в аудиторії єзуїтського навчального закладу. До цих аудиторій із великими вікнами, до широких зелених майданчиків для гри, пишних садів та різноманітних побутових зручностей хлопці були байдужі, Сідней із його музеями, концертними залами та мистецькими галереями теж їх не захопив. Вони товаришували з синами інших тваринників й у вільні години, скучаючи за домівкою, вихвалялися величезними розмірами та красою Дрогеди, а їхні приятелі заворожено слухали, але вірили, бо кожен чоловік на захід від роз’їзду Беррен Джанкшн чув про таке могутнє й красиве господарство, як Дрогеда.
