Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗

— Посвіти сюди.

Ігор не огризнувся — навпаки, слухняно підніс світло ближче. Левченко взяв у нього ліхтарик, тепер зайнявши обидві руки, запитав, ніби зовсім недавно не тицяв Жору між ребра пістолетом:

— Що скажеш?

— Німці, а фірма англійська.

— Звідки знаєш?

— Я? — вирвалося в Теплого. — Зараз ображуся, начальнику. Спитав у кота про мишей… Не найскладніша модель. Навряд чи рідна, німецька. Фріци цілком могли модель злизати. Досить серйозна, добротна, тільки хріновина все одно рідкісна.

— Чому?

— Тиражна, Левченко. Я такі бачив… Не такі теж мацав, але ця досить поширена й середньої складності. Гірше було б, аби сюди впаяли модний цифровий замок. Інструмент мій не згодився б. Комбінацій навалом, крутити й слухати треба. Вухами. Морока, начальнику.

— А цей?

— Замок циліндричний. Механізм зачиняє такий сейф між двома ручками. Бач, дірка для ключа, спеціальна. Тільки вузький залізе, або імітація. Дай ще світла сюди.

Левченко наблизив ліхтарик упритул до дверцят.

— Ти диви…

— Що?

— Колупали… Хотіли відкрити. Без ключа не вийде. Без спеціаліста — теж. То як, начальнику, показати клас?

— Роби.

— А за це мені…

— РОБИ!

Левченко не витримав гарикань. Нерви на межі — знову зірвало. Та, схоже, на Теплого не дуже–то й подіяло. Спокійно постукав пальцями по металу, потер підборіддя, клацнув пальцями.

— Не розоряйся, начальнику. Мені цю професію ще згадати треба.

— Згадуй.

— Ти дуло забери. Так у мене пам'ять краще працює. І все, не заважайте ніхто.

Блазнювання враз припинилося. Жора став на диво серйозним, вивудив свої відмички, для чогось дмухнув у шпарину. Потім обережно встромив туди першу, спокійно й неквапом почав шурувати.

Левченко не уявляв собі, скільки займе процес. Тягнутися могло годинами, він лиш зараз про це подумав. У нього, та й в усіх інших, крім хіба що Теплого, в запасі не так багато часу. Якщо в Саманів уже в'їхали карателі — тоді зовсім нема. Хоча в запасі щось було. Легенду про своє зникнення й появу підготував, роки подвійного життя навчили.

І все ж таки цілком могло прийти до того, що будь–які легенди не знадобляться. Доведеться діяти зовсім інакше. В такому разі слід готуватися до найгіршого сценарію. Для себе та інших. Тих, хто вже встиг, попри бажання фронтовика–самітника, стати ближчим, ріднішим…

Клац.

Клац–клац–клац.

— Є! — видихнув Теплий.

Повернувшись до реальності, Андрій не зрозумів, скільки часу забрало в Жори приборкання замка. І якою відмичкою вдалося відчинити.

Випроставшись і потягнувши за кружальце обома руками, Теплий поволі розчахнув важенькі дверцята.

Промінь ліхтарика вихопив із середини стосик акуратно складених картонних тек. Їх дбайливо перев'язали мотузком. Це — перше, що кинулося в очі.

Світло ковзнуло нижче. Левченко, не контролюючи себе, грубувато відштовхнув Жору вбік.

— Кажете, є? — почулося ззаду.

Левченко знав, чий це голос. Навіть думав застати його тут раніше, безуспішно намагався гукнути на допомогу. І все одно поява виявилася несподіванкою.

Або не почули, як заходив, захопившись проникненням у тутешню таємницю.

Або він крався тихо, нечутно.

Не всі в його віці так можуть.

Розділ дванадцятий

Гот

— Якби я міг відкрити цей сейф сам, мене б уже тут не було.

— Що вам заважало, Савичу? Не стійте там, у дверях. Підходьте ближче. Поговоримо.

— Нам, очевидно, давно треба було поговорити, Андрію.

Доктор Антон Нещерет зробив кілька кроків уперед. Ставши так, все ще намагався триматися далі від благенького світла. Та Левченко виставив перед собою ліву руку з ліхтариком, аби промінь вихопив старого лікаря з темряви. Він сіпнувся, спробувавши відійти з поля зору. Тоді махнув рукою, ніби розганяючи набридливу мошкару.

— Ми могли б домовитися, старший лейтенанте. Тоді б вам не довелося тягнути сюди зайвих свідків.

— Чисто теоретично, Савичу — про що ви збиралися зі мною домовитися?

— Чому — збирався? Я для цього й прийшов. Слухайте, ви, коли заскочили до мене сьогодні по обіді, вже все знали?

— Зовсім все сподіваюсь почути від вас. Тут і тепер. Вам же хочеться розказати комусь про власні наукові досягнення. Ви ж не витримали, почали вчора вночі. Тільки я тоді дуже хотів випити самогонки і спати. Пропустив повз вуха кілька важливих деталей.

— Гм… А якби не хотіли пити й спати?

Зі свого місця Левченко не міг розгледіти, чи справді Нещерет при цих словах єхидно посміхнувся. Але був переконаний: мабуть, так є.

— Ближче йдіть, сюди. Кричимо, розмови толком не вийде. Ви ж говорити хочете?

— Хочу. Тільки, якщо ваша ласка, не довго. Бо треба вирішити, як ми всі четверо діємо далі.

Зробивши ще кілька кроків, Нещерет наблизився до невеличкого гурту. Зупинився на відстані простягнутої руки, заклав руки за спину, як ніколи раніше нагадавши зовні актора Черкасова, промовив:

— Вірно. Так затишніше вести переговори. Андрію, ви не сказали, до чого б додумалися, аби вчора після всього не хотіли пити й спати.

— Ні до чого, — чесно признався Левченко, найперше — сам собі, потім уже лікарю та всім іншим. — Навіть коли почув сьогодні кілька моторошних історій про це місце й тутешній ліс, не вирахував би, що Гот — це ви. Скажіть, ви правда уявляєте себе Богом? Я атеїст ніби… Але ось так, серйозно вважати себе особою, рівною Богові…

— О! Ви дізналися аж про це! — подив прозвучав щиро. — Тоді я поважатиму вас ще більше, Андрію. Скільки вас знаю, багато разів говорив із вами, і весь час думав: цей молодий чоловік не простий. Виявляється, ви мудріший, ніж я міг припустити. Шкода, дуже шкода. А то б до цього не дійшло…

— До чого?

— Оця наша зустріч тут… Троє проти одного… До речі, ви серйозно думали вполювати Лобо?

Всі троє перезирнулися.

— Кого? — вирвалося в Теплого. — Чуєш, старий, ти не завертай поганок, інакше…

— Помовч, — осадив його Нещерет, немов студента в класі. — Я так розумію, це хтось із вцілілих учорашніх… або нехай позавчорашніх бандитів. Правильно? Всі говорять про Теплого, Жору. Я маю сумнівну честь з ним познайомитись, так?

— Замкнув би хавало, старий, — огризнувся той.

— Н–да, — лікар замислено потер підборіддя. — Знаєте, Андрію, такий би екземпляр мені підійшов. Примітивний людський тип, міцна статура. Він би навіть подякував, ставши на порядок вищою істотою, ніж є зараз.

— Мене теж цікавить, чому Лобо, — сказав Левченко.

— Так я його назвав. Свого годованця, останнього свого вихованця. Він був останнім, Андрію. Я дивуюсь, як ви його вбили. Так далеко не бачу, але ближче підійти не наважився. Коли почув передсмертний зойк, зрозумів — усе скінчено. В мене на нього не піднялася рука, на відміну від інших. Цей — мій улюбленець. Але воїни–вовки хоч як довго б не жили.

Андрій слухав — і не вірив у те, що сприймає почуте аж надто спокійно. Зрозумівши мовчання старшого лейтенанта по–своєму, як заохочення говорити далі, а всі слухатимуть, Нещерет продовжив:

— Будь–який скотар віддав би багатьох молоденьких бичків за скальп когось із племені Лобо. Нічого не нагадує? — Левченко заперечливо мотнув головою. — Добре, ще процитую. Вивчив на пам'ять, а вам соромно мусить бути, Андрію. Квартирували в бібліотекарки, здається, колись, в іншому житті, розвивалися, як інтелігентна людина. А такі елементарні речі не пригадуєте. Ну, забули? Старий Лобо був ватажком зграї велетенських сірих вовків. Де б він не з'являвся, там завжди панував жах, а місцеві жителі впадали у відчай. Лобо, ну? Вовк із оповідання Сетон–Томпсона [15]. Хіба не читали його оповідки про тварин?

— Давно, — збрехав, не читав нічого. — Ви його зараз цитуєте, правильно розумію?

— Вірно. Я назвав Лобо свого улюбленця. Тому, коли все почалося й вийшло не лише з–під мого контролю, зупинити зміг усіх, крім нього. Та й він не був шкідливим. Робив лише те зло, яке я йому дозволяв.