Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
— Правильно, — згодився шофер. — Тільки для цілковитої схожості не вистачає, щоб тобі ногу перебили.
— Не втрачаю надії.
— Росіяни тобі допоможуть.
— Не встигнуть: скоро їм кінець.
— Ти що, з похоронної команди, як твій дядько? Він їх давно всіх поховав.
Вайс удав, нібито не зрозумів небезпечного натяку, запитав:
— Ти, видко, старий солдат. В першу світову воював?
— Авжеж. До Уралу дійшов.
— Ну! — здивувався Йоганн. — Та ти герой!
Шофер спитав:
— А ти лісорубом коли-небудь працював?
— Ні.
— Ну нічого, росіяни навчать. Вони нас на Уралі навчили ліс валити. В першу світову не весь вирубали — на другу лишили. Лісів там багато, на всіх стане.
— Ти щось по-дурному жартуєш, — суворо зазначив Йоганн.
— А я подурнів, — глухо сказав шофер. — Подурнів з учорашнього дня, як листівку поздоровчу одержав: з приводу смерті героя мого останнього — меншого. А було в мене їх троє. Три поздоровчих на одного батька — багатенько.
— Кури. — Йоганн простягнув пачку.
Шофер узяв сигарету, сказав засмучено:
— Курю. Та не допомагає.
Йоганн порадив:
— Просись на фронт, відомстиш за смерть синів.
— Кому?
— Росіянам.
— У мене їх у шахті завалило, — сказав шофер. — Зрозумів: у шахті! Особиста власність рейхсмаршала Герінга — ці шахти. Був наказ економити кріпильний ліс у зв'язку з воєнним часом. Ось кістками моїх синів і підперли покрівлю.
— Заради перемоги доводиться приносити жертви.
— Панові Герінгу? Моїх дітей?
— Ти міркуєш, як комуніст!
— Схоже? — Шофер нахилився, щось поправив на дверцятах, біля яких сидів Йоганн. Додав швидкості, припав до керма й, не дивлячись на Вайса, запропонував: — Давай ще закуримо.
Йоганн поліз у кишеню за сигаретами. І в цю мить шофер, різко штовхнувши Йоганна плечем, викинув його з кабіни. Машина, хляпаючи дверцятами, помчала по шосе.
Йоганнові пощастило: він упав у кювет поруч зі шляховим стовпчиком. Ще трошки — і він розбився б на смерть, ударившись об цей стовпчик.
Та хоч у Йоганна нило все тіло і загалом безглуздо було опинитися на дорозі в такому скрутному становищі, настрій у нього не зіпсувався. Скоріше навіть навпаки. Такого німця, як цей шофер, він зустрів тут уперше. Оце-то шофер! Більше б таких німців!
Йоганн обтрусився, опорядив одяг. Так, вигляд у нього нікудишній, і руку розсадив. Ось до чого може довести марне базікання. А втім, хіба таке вже марне? Ні, дещо корисне для себе він узяв з цієї розмови, дещо…
І хоч який сумний був недавній урок, у наступній попутній машині, а нею виявився бензовоз, Йоганн знову завів жваву розмову з водієм, молодим хлопцем із Зальцбурга, колишнім нічним таксистом.
Посмоктуючи ерзац сигару, зроблену з паперу, просякнутого розчином нікотину, цей знавець злачних місць розповідав Вайсові, що й тут, у Варшаві, можна розважитися не гірш, ніж навіть у Франції, аби гроші! З кожної ходки на його долю припадає десять літрів першосортного американського чи англійського пального — це на чорному ринку те саме, що літр самогону, а з півлітром можна сміливо стукати ногами в двері першої-ліпшої знайомої дівчини.
— Та хто тобі вірить, що бензин американський! — засміявся Вайс.
Шофер образився, пояснив:
— Наша колона авіацію обслуговує. Виходить, бензосховище фірми «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі» або «Ройял дейтч шелл», і до самісінького останнього часу вони після кожного мільйона літрів присилали премії: запальнички, електричні ліхтарику годинники, портфелі… Звичайно, шоферам ці премії не перепадають. Усе начальству.
— Обминають?
— Закон природи.
Вайс сказав, як по секрету:
— Я ж бо теж шофер. Та на легковій не багато візьмеш.
— А треба з розумом.
Шофер витяг засунуту за щиток над вітровим склом карту, простигнув Вайсові.
Йоганн розгорнув її в себе на колінах. Шофер знову пояснив:
— Кружечки — бази. Дорога, бачив, як іде! А я прямую путівцем — от і виходить п'ять вірних літрів, окрім тих десяти.
Вайс довго дивився на карту, запам'ятовував. І коли віддав, ще кілька хвилин, напружуючи свідомість, примушував себе бачити цю карту й бачив її, немовби вона була нанесена незримими фарбами на прозорому вітровому склі. Він зосереджено втупився в це скло, але не помічав ні темних від дощу фільварків, ні ставків, мов лускою, вкритих чорним опалим листям, ні сірих грузовиків, у яких сиділи солдати в сірій формі з сірими обличчями, не помічав він ні сірого неба, ні сірої дороги, ні сірого дощу. Він бачив тільки карту. І отямився від заціпеніння тільки в той момент, коли раптом виразно зрозумів, що добре й дуже точно запам'ятав ці кружечки й тоненькі лінії доріг у сітці квадратів. І ту ж мить, підхопивши останні слова шофера, запропонував:
— Масла я можу дістати. Що можу, те можу. В гаражі банок з п'ять є…
— Дивак, — засміявся шофер. — Вони ж просять коров'ячого!
Вайс вийшов на Маршалковській.
Олександр Бєлов знав про неп лише з книжок та кінофільмів. Тому, певне, його уявлення про Маршалковську під час німецької окупації Варшави як про непманський вертеп не зовсім точно відповідало дійсності. Та зневажливий вираз його обличчя, гордовите ставлення до різних там торгашів цілком відповідали поведінці й манерам німецьких окупантів.
І в польських, і в німецьких армійських магазинах він тримався бундючно й, ледь переступивши поріг, голосно заявляв:
— Гер штурмбанфюрер доручив мені купити саме у вашому магазині…
Це справляло належне враження.
Коли Йоганн вибирав проносне для Лансдорфа в армійській аптеці, зайшов черговий лікар у чині капітана й спитав, чи давно гер штурмбанфюрер хворіє.
Йоганн суворо обірвав капітана:
— Пан штурмбанфюрер ні на що не може хворіти!
Це було так поважно сказано, що капітан мимоволі аж ворухнув рукою, мало не викинувши її в партійному вітанні.
І все-таки на початок вистави у вар'єте «Коломбіна» Вайс запізнився. ВI зв'язку з комендантським часом спектаклі починали о п'ятій годині. Плентатися у вар'єте з покупками і тим наче на зустріч із зв'язковим було вкрай незручно.
Тому Йоганн зайшов у «Гранд-отель» і сказав черговому поліцейському офіцерові, що він ад'ютант полковника Штейнгліца й просить передати полковникові Штейнгліцу цей пакет, коли той, як обіцяв, зайде сюди з дамою. Якщо ж полковник захоче піти в отель «Палас», то тоді він сам повернеться за його покупками.
Номери, які демонструвались у вар'єте, не справили вражений на Йоганна Вайса. А втім, на щось інше він і не сподівався, хоч йому раніше не доводилося бувати на подібних виспівах.
І коли десять худих дівчат, у потертих парчевих трусах, підстаркуватих і дуже нафарбованих, дриґали в такт музиці ногами, намагаючись приховати удаваними посмішками, що для таких прудких рухів тіла їм не вистачає дихання, він дивився на них з жалем. Потім вийшли двоє, в плавках, з ніг до голови вкриті масною бронзовою маззю, і набрали поз античних статуй.
Гострі ребра, ключиці наочно свідчили про те, що на карточки ці артисти не одержують ні жирів, ні м'яса. Слідом за ними на естраду вискочив клоун, зображуючи Чарлі Чапліна. У нього почали кидати із залу недогризки яблук, недокурки й кричали «юде!». Клоун нічого такого не робив, він навіть не ухилявся від тих покидьків, які в нього жбурляли.
Увесь номер, виявляється, саме в тому й полягав, що клоун дозволяв глядачам кидати в себе все, що завгодно. Він тільки захищав руками обличчя.
Та ось що підмітив Вайс. Цей клоун іноді раптом на мить скидав маску Чарлі, й тоді проступало інше обличчя — вусики ті самі, але чорне пасмо, що спадало на брову, і випнута на мить щелепа так підкреслювали небезпечну схожість, що Вайс мимоволі лякався за цього зухвалою чоловічка. Та за цим одразу знову з'являвся Чарлі, шкутильгаючи в своїх величезних, розчепірених у різні боки пласких черевиках.
І коли оголосили номер. «Два Ніколь два — партерні акробати», — Вайс мимоволі аж подався вперед.
