Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Ось чому нас звільняють! – радісно сказав Андрій.
– Наші, наші ввійшли в Берлін!.. Перші ввійшли! – збуджено вигукував Алім.
Помітивши Андрія, Тимошенко підбіг і міцно потис його руку:
– Перемога! Велика перемога! Вас звільняють першими, але тепер і ми дочекаємось цієї радісної години.
Підійшла машина. Попрощавшись із Тимошенком та іншими в'язнями, Андрій і Алім залишили табір.
Машина зупинилася біля красивої металевої огорожі. В глибині подвір'я, закритий листям бузку, що розвивався, стояв невеличкий будиночок.
Супровідник ввів до будинку Грязнова й Ризаматова і, залишивши в кімнаті, вийшов.
Відразу ж до кімнати швидко зайшов маленький, кругленький панок. Окинувши поглядом друзів і потираючи руки, він промовив чистою російською мовою, без акценту:
– Здрастуйте!
Грязнов і Ризаматов піднялися з місця і відповіли на привітання. Майнула думка, що перед ними стоїть представник радянського командування, завдяки турботам якого вони опинилися на волі. Але думка ця зникла, як тільки незнайомий заговорив.
– Марс? Сатурн? Не помиляюсь? – спитав він. Це були клички-паролі, присвоєні Юргенсом.
– Не хвилюйтеся, – додав незнайомий, помітивши, як збентежились Андрій та Алім, – усе йде так, як мусить іти. Про те, що ви люди Юргенса, відомо небагатьом. Я ледве відшукав вас: не уявляв, що ви опинитесь у Таборі. Але це непогано… навіть краще, що так трапилось. Давайте познайомимось. – І він потиснув їм по черзі руки. – Завтра, прямо зранку, зберемось і обміняємось думками. Я почуваю, що вам уже надокучило стирчати тут без діла.
– З нами був ще Юпітер, – замість відповіді швидко заговорив Андрій, – але він безслідно зник перед приходом американських військ. Ми б хотіли дізнатися про його долю.
Незнайомець посміхнувся.
– Більші планети, – пожартував він, – легше виявити. Юпітер уже дома.
Друзі радісно перезирнулися: невже вони побачать Микиту Родіоновича?
– Сподіваюсь, ви маєте намір приєднатись до нього?
– Безумовно, – швидко відповів Андрій.
– От і чудово… Якщо нема ніяких прохань до мене, не буду вас затримувати.
У Грязнова майнула думка, яку він одразу й висловив:
– Дозвольте доповісти: до нас поставилися по-свинському, і винен у цьому якийсь майор Ніксон. Через дурну сварку, затіяну ним, потерпіли не тільки ми, але й господар квартири та його квартирант.
– Тобто? – звівши брови, перепитав незнайомий.
– Нас відвезли до табору, а їх до в'язниці.
– Це буває в таких нестійких обставинах. Чого ви хочете?
– Негайного звільнення з в'язниці Вагнера й Абіха.
Незнайомий сприйняв усе сказане спокійно.
– Якщо для вас це важливо, – сказав він, – то не може бути ніяких перешкод.
– Дуже важливо, – підкреслив Грязнов. – У нас склалися певні відносини з цими людьми. Якщо нас звільнять, а вони залишаться у в'язниці, можуть виникнути підозріння.
– Зрозуміло, – перервав незнайомий. – Завтра ви матимете приємність розмовляти з своїм господарем і цим… як його… Повторіть їх прізвища, я запишу.
Андрій назвав прізвища і адресу. Незнайомий заніс їх до маленької записної книжечки.
– До побачення… Гуд бай! За вами я надішлю машину, – сказав він, прощаючись.
– Ще питання, – вже на порозі сказав Грязнов. – Ми не опинимося ще раз у таборі, якщо знову поскандалимо з майором Ніксоном?
– Ні. Якщо до вас хтось почне чіплятися, скажіть, що ви люди Гольдвассера.
Увечері, після радісної зустрічі з Микитою Родіоновичем, друзі взялися докладно обговорювати події.
– Можна гадати, що архіви секретної служби німців, зокрема Юргенса, потрапили до рук американців, – міркував Микита Родіонович. – З них вони могли дізнатися і про наші паролі. А втім, у німців було досить часу для того, щоб заздалегідь потурбуватися про архіви…
– До речі, – перебив Грязнов Ожогіна, – ми бачили в місті Фохта… розумієте, того Фохта…
– Фохта? – здивовано перепитав Ожогін. – Коли?
– Вже при американцях.
Коли всі почали лягати спати, у домівку прийшла нова радість: повернулися звільнені з в'язниці і Вагнер і Абіх.
Лише перед самим світанком мешканці будинку нарешті поснули. Але сон їх був недовгим: під'їхав «джипп», обіцяний американцем, і шофер почав настирливо подавати сигнали сиреною.
Ожогін, Грязнов і Ризаматов встали і швидко одяглися.
Місто, яке вони пересікли з кінця в кінець, ще спало. «Джипп» зупинився біля знайомого вже особняка. Слідом за друзями до кабінету зайшов у супроводі товстуна високий чоловік років сорока п'яти, в цивільному костюмі. Кинувши на друзів побіжний погляд, він уклонився і щось сказав по-англійськи.
Легко було зрозуміти, що товстун його підлеглий. Він запросив гостей сісти, І. сам продовжував стояти, не зводячи очей з начальства. Кілька хвилин тривало мовчання.
– Ми маємо честь розмовляти з паном Гольдвассером? – спитав Микита Родіонович.
Запитання було несподіване. Американець, що сидів за столом, різко підвів голову і здивовано подивився на Ожогіна.
– Який Гольдвассер вас цікавить? – спитав він.
Микита Родіонович пояснив, що йдеться про людину, ім'я якої вони вчора вперше почули в стінах цього будинку.
Перекладач почервонів. Неважко було догадатись, що, він допустив помилку.
– Ніякого Гольдвассера тут немає, і цей пан, – американець кивнув у бік перекладача, – щось наплутав. Якщо ви хочете знати моє ім'я, я вам можу його назвати, це не таємниця. Мене звуть Альбертом. Але це значення не має. Давайте приступимо до справи. Ви вже обміркували питання, чим виправдаєте перед Совєтами своє перебування в Німеччині?
Ожогін доповів про розмову, яка мала місце в Юргенса.
– Все це не годиться, – нетерпляче похитав головою американець. – Зовсім безглуздо: потрапили в полон. А далі що? Де були весь час? Що робили?.. Ні, це не те, не те! Так не піде. Лій вигадаємо що-небудь розумніше. Не можна допустити, щоб на вас упала підозра, це до добра не приведе. Що, коли ви з'явитесь у Росію з документами югославських партизанів?
Американець пояснив свою думку. Вони могли потрапити в полон до німців у різний час: одного вивезли до Югославії з німецькими військами як вантажника на автомашинах; другого ув'язнили в табір де-небудь в Австрії, на кордоні з Югославією, і він утік з табору й потрапив до партизанів; з третім трапилось теж що-небудь подібне. До партизанського загону вони один одного не знали і зустрілися лише там.
Друзі закивали головами.
– Я гадаю, що такий варіант найбільш прийнятний. Своє перебування в німецькому полоні вам треба скоротити до гранично мінімального строку. Не заперечуєте?
Ніхто не заперечував.
– До цього питання повертатися більше не будемо. – І американець рухом олівця викреслив це питання з числа інших, занесених у блокнот. – Підемо далі…
Він сказав, що по приїзді в Москву треба буде відшукати за адресою, яку він повідомить, надійного, довіреного чоловіка, на прізвище Блюменкранц. Коли вони впевняться, що перед ними саме він, а не хтось інший, треба попросити його позичити восьмий номер журналу
«Війна і робітничий клас» за цей рік. Якщо він принесе журнал і порекомендує прочитати редакційну статтю, можна говорити з ним відверто.
– Про що? – поцікавився Грязнов.
Головна мета візиту до Блюменкранца полягатиме в тому, щоб розробити спосіб дальшого зв'язку. Блюменкранц забезпечуватиме їх засобами до життя і допоможе знайти роботу, якщо на шляху до цього виникнуть труднощі. Адресу й прізвище його треба запам'ятати. Американець ще щось викреслив у своєму блокноті.
Він вважав, що друзям після повернення до Радянського Союзу в першу чергу слід зайнятися влаштуванням своїх особистих справ, вибором місця проживання й роботи. Він не обмежує їх ніякими строками, не ставить ніяких умов – вони можуть поселитися, де їм забажається.
Після того як вони остаточно «осядуть», можна буде говорити про практичну розвідувальну роботу, тому в даний момент він не бачить необхідності ставити перед ними якісь завдання. Вони визначаться залежно від службового становища кожного. І, крім того, те, що актуальне зараз, завтра, можливо, не матиме ніякого значення. Час і міжнародне становище підкажуть, що і коли доведеться робити. Слід пам'ятати головне: війна майже закінчена і те, що було добре у військовий час, буде непотрібним і недоречним у мирний. Паролі залишаються ті ж самі.
