Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

- Господи! по­вер­ни ж йо­го до­до­му жи­во­го й здо­ро­во­го!

І Га­ня ста­ва­ла на коліна пе­ред об­ра­за­ми, зніма­ла ру­ки до бо­га і мо­ли­лась за чо­ловіка. А на близько­му полі по­чи­на­ла ви­ти й скиг­ли­ти тічка го­лод­них вовків, їх дикі, страшні го­ло­си зли­ва­лись в один акорд з гудінням ліса, з свистінням завірю­хи, пе­репліта­лись один з дру­гим нез­ви­чай­но чуд­ни­ми півто­на­ми, од ко­то­рих нас­тов­бур­чу­ва­лось би на го­лові во­лос­ся навіть в то­го, хто сидів в теплій хаті. Со­ба­ки, за­чув­ши во­ро­га, за­ви­ли, аж зас­киг­ли­ли на подвір'ї під са­ми­ми вікна­ми, ки­ну­лись в один за­ку­ток всі ра­зом, не­на­че ве­ли ко­го за по­ли… Ще га­рячіша ста­ла Га­ни­на мо­лит­ва, ще сумніше ста­ло в ти­хих світли­цях.

Затих звір на полі, не гав­ка­ли со­ба­ки. Га­ня знов сіла ко­ло сво­го си­на. А сон знов одбіг да­ле­ко од її очей і хо­див десь по ха­тах, де жи­ли щас­ливіші лю­ди. Світло горіло в світли­цях, і при­хожій, і в її спо­чи­вальні ко­ло об­разів.

Ганя вста­ла і пе­рей­шла світлиці по до­ро­го­му ки­лимі. В до­ро­гих дзер­ка­лах про­май­ну­ла її пос­тать вся в чор­но­му. Во­на прой­шла проз од­но дзер­ка­ло і не­на­ро­ком обер­ну­ла очі на скло. Там во­на по­ба­чи­ла се­бе всю до са­мо­го до­лу і од ве­ли­ко­го жа­ху аж на­зад по­да­лась.

«Чи це я, чи це тінь мер­ця, що блу­кає в цих ба­га­тих світли­цях?» май­ну­ла дум­ка в Галі, і во­на зат­ру­си­лась, не­на­че їй з'яви­лась ма­ра.

Сміливіше підсту­пи­ла во­на до ве­ли­ко­го дзер­ка­ла, в кот­ре не ди­ви­лась вже дав­но од ве­ли­ко­го смут­ку. В ши­ро­ких зо­ло­тих ра­мах сто­яла во­на бліда аж біла, як стіна. На її лиці рум'янця не бу­ло й сліду, що­ки по­за­па­да­ли, ніс за­гост­рив­ся, гу­би бу­ли бліді. На її тілі, сухім і тонкім, опа­да­ла фал­да­ми чор­на сук­ня, кот­ра пе­редніше ко­лись бу­ла тісна на повнім стані.

Ганя пильніше при­ди­ви­лась до­пит­ли­ви­ми очи­ма на се­бе в дзер­калі і знов зат­ру­си­лась усім не­ду­жим тілом. Во­на не змог­ла дов­ше ди­ви­тись на се­бе, по­чув­ши над со­бою по­дих смерті, і лед­ве дой­шла до ближ­чо­го фо­те­ля, сіла і за­ту­ли­ла вид до­ло­ня­ми. А під до­ло­ня­ми все не­на­че уяв­ки ба­чи­ла во­на те страш­не, схуд­ле ли­це, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з бліди­ми гу­ба­ми.

її сер­це щеміло, ду­ша боліла. Во­на на­пев­но зна­ла, що вже ніко­ли не вер­не лю­бові до се­бе, як не воск­рес­не мрець, і вже й не ду­ма­ла нічо­го, їй зда­ва­лось, що во­на впа­ла в гли­бо­ку, пруд­ку во­ду; во­да її не­се на бист­ри­ну, ко­тить, а во­на стра­ти­ла вже всю си­лу, од­да­лась на за­гин.

Перещеміло її сер­це, пішла скор­бо­та тихіше. З-під до­лонь во­на не­на­че нес­подіва­но гля­ну­ла на Нес­те­ринський яр, де во­на бу­ла та­ка щас­ли­ва, без краю, без міри щас­ли­ва, ніби по­ба­чи­ла бідну еко­номську ха­ту, обс­тав­ле­ну бідною обс­та­вою. Пе­ред нею ніби розс­те­лив­ся зе­ле­ний яр, як от розс­те­ля­ють квітні ки­ли­ми, а в яру ніби ба­чи­ла во­на ко­ло­дязі з ви­со­ки­ми цям­ри­на­ми та жу­рав­ля­ми, ба­чи­ла кри­нич­ки-жо­лоб­ки, з осо­кою навк­ру­ги. На горі ма­ня­чи­ли клу­ня, оже­ре­ди, стіжки. Да­ле­ко під шпи­лем, об­рос­лим гус­тим гаєм, бли­щав ста­во­чок… а там знов яри розс­те­ля­лись пе­ред її ду­мою, не­на­че роз­гор­та­лась квітчас­та ска­терть пе­ред очи­ма. І її уява нез­ви­чай­но яс­но і ви­раз­но по­ка­зу­ва­ла їй кож­не де­рев­це, кож­ний кущ ка­ли­ни в тих ярах, ті ло­зи над ста­воч­ком, де во­на хо­ди­ла щас­ли­ва з Ясем в парі, те лис­та­те ла­тат­тя по воді, ті ви­сокі ко­ноплі, що рос­ли по­над став­ком, ту кри­нич­ку, де во­на ко­лись пи­ла во­ду, при­пав­ши ли­цем до во­ди. Як жи­ве, во­на ба­чи­ла своє ли­це в кри­ниці, свіже, як ка­ли­на; на го­лові перська хуст­ка, - біла з чер­во­ни­ми то­роч­ка­ми; а Ясь ніби хо­дить, ни­кає й шу­кає ло­пу­хо­во­го лис­ту, щоб за­черп­ну­ти во­ди.

Ганя вста­ла; мрії над­да­ли їй моці. Во­на вер­ну­лась че­рез розкішні світлиці, де бли­ща­ли кан­де­ляб­ри, лисніли дзер­ка­ла. Смут­ни­ми очи­ма об­ве­ла во­на світлиці, не­на­че про­ки­да­ючись од сна. І ста­ло їй те все ба­гатст­во про­тив­не; во­но нагнічу­ва­ло їй ду­шу, як да­вить зем­ля мер­цеві гру­ди.

- Ох! оця пиш­но­та, - то моє не­щас­тя! Ти за­па­гу­би­ла і ме­не, і Яся, і мою лю­бов, і моє жи­вот­тя! Чи я ж про­си­ла в бо­га то­го ба­гатст­ва, чи я ж бла­га­ла в те­бе, бо­же, зо­ло­та та срібла? А ти, до­ле, за­ли­ла ду­шу мо­го чо­ловіка ба­гатст­вом, панст­вом, засліпи­ла йо­му очі шля­хетською пи­хою; од­ня­ла в ме­не і йо­го ко­хан­ня, і йо­го са­мо­го. А я так не­ба­гацько жа­да­ла й ба­жа­ла! Моя мо­лит­ва бу­ла та­ка помірна! Я тільки ба­жа­ла жи­ти без нуж­ди, без сліз…

І ста­ла їй гид­кою та розкіш, що пи­ша­лась нею уся обс­та­ва. А вітер все гув жалібно, то підніма­ючи гук, то сти­ха­ючи; а сніг ліпив у шиб­ки, на­би­вав­ся ке­тя­ха­ми, бли­щав че­рез скло, ніби до­ро­ге каміння. І Га­ня знов зга­да­ла, що там, в Зосі, сміх, та жар­ти, та ве­селість; зга­да­ла Зо­сю, гор­ду, па­щи­ку­ва­ту, хит­ру, в'юнку, як га­ди­на, і кра­си­ву, як га­дю­ка, і свіжу, пов­ну; зга­да­ла, що Ясь, мо­же, те­пер си­дить по­руч з нею і на­да­ряє її тим щас­тям, яке ко­лись во­на пи­ла. Пе­чаль бурх­ну­ла їй в гру­ди, зда­ви­ла, заш­пи­га­ла по всіх гру­дях; за­пек­ла по­лум'ям їй в го­лові.

- Ой, бо­же мій! Як я страж­даю! як я му­чусь! Як я пе­ре­пе­ча­ли­лась! Або дай мені смерть, або при­хи­ли йо­го сер­це знов до ме­не.

І не бу­ло в ко­го по­ра­ди пи­та­ти; і ні з ким бу­ло їй пла­ка­ти. Батьки не приїжджа­ли вже до неї, а до їх не пус­кав її чо­ловік.

Одчинила Га­ня ка­мо­ду. Во­на шу­ка­ла перс­ня, кот­рим за­ру­чу­ва­лась з Ясем. Наділа во­на йо­го, опус­ти­ла ру­ки; перс­тень спав і по­ко­тив­ся по підлозі. Га­ня взя­ла свічку і по­ча­ла шу­ка­ти під сто­лом, під стільця­ми. Перс­ня нігде не бу­ло. Ко­ло са­мої стіни десь знай­шла­ся заш­ка­лу­би­на між дош­ка­ми. Перс­тень за­ко­тивсь ту­ди і зник. Га­ня при­див­ля­лась, присвічу­ва­ла, дос­та­ва­ла но­жем, - перс­ня не бу­ло. Страх на­пав Га­ню. Во­на сто­яла і не зна­ла, що ро­би­ти. «Не­дур­но про­пав перс­тень, - бу­ла в неї дум­ка, - не бу­де кінця моєму го­рю!»

Засовуючи шух­ля­ду, во­на по­ба­чи­ла, що там, в шух­ляді, не бу­ло по­ло­ви­ни срібних ло­жок, ножів і ло­же­чок до чаю. Бігцем побігла во­на до пе­карні і по­ча­ла пи­та­ти в най­мич­ки, збу­див­ши її зі сну. Сон­на най­мич­ка од­ка­за­ла, що пан заб­рав те все срібло і повіз з со­бою в Тхорівку. Га­ня й ру­ки опус­ти­ла.

«Так он ку­ди пе­ре­хо­дить на­ше доб­ро! Тим-то він те­пер не дає мені до схо­ван­ки гро­шей!» ду­ма­ла Га­ля, і в душі її не бу­ло ва­ган­ня, що це її чо­ловік по­ку­пив Зосі й ки­ли­ми, й мебіль, справ­ляє оде­жу…

- Гуди ж те­пер, лю­тий вітре! - за­кипіло в неї на серці, - за­ме­ти ме­те­ли­цею йо­му шля­хи і са­мий йо­го слід! Ре­ви, завірю­хо, за­сип йо­го снігом, за­сип за­ме­та­ми і ту по­га­ну осе­лю, де він бен­ке­тує, де він те­пер ко­хається з іншою!

Коли це над­ворі за­гур­котіло. Га­ня вхо­пи­ла свічку і по­летіла на­зустріч Ясеві.

Засипаний ме­те­ли­цею, ввесь у снігу, в вед­межім ко­жусі, вва­лив­ся Ясь у ха­ту. Га­ня бігла до йо­го, як тінь, з ши­ро­ки­ми ви­ря­че­ни­ми очи­ма, її дов­га сук­ня одвіва­лась на­зад й мет­ля­лась на повітрі.

- Куди ти ле­тиш, навіже­на! - крик­нув Ясь.

- Тебе стріча­ти. Усю нічку не спа­ла, те­бе виг­ля­да­ла.

- А тобі навіщо я здав­ся? Чи в ме­не слуг не­має, щоб ме­не до­жи­да­ли та з світлом стріча­ли?

- Я бу­ла тобі вірна, як слу­га…

- Як слу­га!.. мо­же, як наг­ля­дач-сто­рож? Ти на­зи­раєш за мною, слідкуєш пов­сяк­час? Мені не мож­на сту­пи­ти з до­му без те­бе? - ре­пе­ту­вав Ясь. - Слу­ги і вар­то­во­го мені не потрібно! Мені тре­ба панії… справдішньої панії-гос­по­дині. Чи втя­ми­ла це? Ти тільки кмітиш за мною.

Ясь роз­дяг­ся і поч­ва­лав, хи­та­ючись, до да­ле­ких кімнат. Га­ня слідком за ним нес­ла світло. - Ко­ли б пак ти не спізнав­ся з та­ки­ми па­ня­ми, як ота на­лаз­ли­ва при­че­па, пані Лемішковська… - по­ча­ла бу­ла Га­ня, та Ясь не дав їй до­го­во­ри­ти.