Великі сподівання - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗

Розділ 34

Поступово звикаючи до своїх сподівань, я мимохіть став завважувати, як вони позначаються на мені і на моєму оточенні. Вплив їх на самого себе я по змозі намагався недобачати, але чудово знав, що він не такий уже й благодатний. Я жив у постійному неспокої, відчуваючи свою провинність перед Джо. Та й щодо Бідді мене мучило сумління. Коли я прокидався серед ночі,- як Камілла,- мене часто бентежила думка, що якби я ніколи не бачив міс Гевішем, то певне став би щасливішим і кращим і, вирісши, чесно працював би поруч із Джо при ковадлі. Багато разів, сидячи самотньо ввечері біля розпаленого каміна, я думав, що хоч би там що, а нема миліше, як вогонь у кузні та у кухні рідної домівки.

Але Естелла була невіддільна від усіх моїх тривог та неспокоїв, і я аж ніяк не був певен, що то лише я сам спричинив їх усі. Інакше кажучи, якби у мене й не було ніяких сподівань і якби тільки Естелла заполонила мої думки, навряд чи я почував би себе краще. Що ж до впливу мого становища на інших, то в цьому легше було зорієнтуватись, і я усвідомлював - хоч, може, і не дуже виразно,- що воно не принесло добра нікому, а надто Гербертові. Мої марнотратні звички спонукали Герберта, поступливого натурою, іти на видатки, що перевищували його можливості, розладнували його просте життя, викликали в душі у нього недоречні гризоти й жалі. Я не брав собі на карб, що мимоволі знаджую інших родичів містера Покета на неподобні вчинки: дрібна підлість і без мене була їм властива, і як не я, то хтось інший розворушив би її в них. Зовсім не те було з Гербертом, і мені не раз боліла душа, що я так недобре йому прислужився, захарастивши його скромне помешкання всіляким нікчемним мотлохом та ще й приставивши до нього жовтогрудого Месника.

Переходячи від дрібного марнотратства до щораз більшого, я почав нагромаджувати борги. Герберт, не мігши довго стримуватись, пішов моїм слідом. На пропозицію Стартопа ми виставили свої кандидатури до клубу, що називався «Зяблики з Гаю»; я так ніколи й не з'ясував, навіщо була створена ця інституція,- хіба що для того, щоб члени її могли двічі на місяць влаштовувати розкішні обіди, відчайдушно сваритись після обідів і давати змогу шістьом офіціантам напиватися на сходах. Цих високих суспільних цілей Товариство незмінно досягало, тож ми з Гербертом саме в такому розумінні й сприймали найголовніший тост клубу, який звучав так: «Панове, випиймо за те, щоб серед Зябликів з Гаю повік панувала нинішня взаємозичливість!»

Гроші Зяблики тринькали безоглядно (розважальних закладів поблизу готелю, де ми влаштовували обіди, не бракувало), і першим Зябликом, якого я побачив, коли мав честь вступити до клубу, був Бентлі Драмл, що під ту пору розгулював по місту власним кабріолетом, завдаючи відчутної шкоди тумбам на перехрестях. Часом його самого вистрілювало з екіпажа головою вперед через фартух, а раз я на власні очі бачив, як він саме в такий спосіб - немов мішок з вугіллям - приставив себе до під'їзду клубу. Але це я забігаю трохи наперед, оскільки я ще не був Зябликом, і священні закони клубу й не дозволяли мені стати ним до повноліття.

В надії на своє майбутнє багатство я б охоче взяв Гербертові видатки на себе, але Герберт був гордий, і я не міг йому цього запропонувати. Отож клопоти обсідали його з усіх боків, а він і далі все приглядався. Коли ми потроху призвичаїлися засиджуватись у пізніх компаніях, я став помічати, що за сніданком він приглядається похнюплено, перед полуднем погляд його більш-менш розпогоджується, в обідню пору він падає духом; після обіду досить чітко розрізняє вдалині обрис Капіталу; близько півночі йому лишається тільки збити цей самий Капітал, а годині о другій ночі він знову робиться такий похнюплений, що вже поговорює про намір придбати рушницю й податись до Америки - чи не задля того, щоб примусити бізонів здобути йому багатство.

Звичайно я проводив у Геммерсміті з півтижня і, живучи там, час від часу навідувався до Річмонда, про що буде окрема мова. Герберт у ці дні теж нерідко бував у Геммерсміті; його батькові, гадаю, тоді не раз спадало на думку, що до Герберта й досі ще не прийшла та сподівана щаслива нагода. Але в цій родині, де взагалі все летіло перевертом, очевидно, вважали, що й Герберт рано чи пізно сам собою злетить угору. Тим часом містер Покет; ставав дедалі сивіший і щораз частіше силкувався витягти, себе за волосся з клопотів. А місіс Покет усе так само змушувала ближніх спотикатися через ту свою підніжку, та все читала книжку про титули, та губила хустинки, та розказувала нам про свого дідуся, та виховувала дітлахів тим, що, тільки-но забачивши їх, спроваджувала спати.

Оскільки я, щоб розчистити собі шлях для подальшої оповіді, даю тут начерк цілого періоду своєї біографії, доречно буде змалювати задля повноти картини стиль життя, який склався в нас у Барнардовім заїзді.

Витрачали ми гроші без усякого ліку, а одержували за них так мало, що, власне, й нічого було лічити. Завжди ми почували себе більш чи менш пригнічено, і таке самопочуття переважало й у колі наших знайомих. Ми вдавали невгамовно веселих, але гола правда виглядала зовсім навпаки. Зрештою, можу вас запевнити, що ми у цьому розумінні становили досить типове явище.

Щоранку Герберт ішов у Сіті приглядатись, наче це йому була первина. Я частенько складав візити до тієї його темної комірчини, де він засідав у товаристві чорнильниці, кілка для капелюха, скриньки на вугілля, коробки зі шпагатом, календаря, столика з табуреткою, а також лінійки, і я не пам'ятаю, щоб хоч раз застав його не за пригляданням, а за чимось іншим. Якби ми всі так само сумлінно бралися виконувати свої наміри, як Герберт, нас би оточувала Республіка Чеснот. Він, бідолаха, і не мав нічого іншого робити, як щодня о певній годині «йти до Ллойда» [18] - чи не для того, щоб відбути церемонію побачення із своїм патроном. Щоправда, всі його справи з Ллойдом, оскільки мені відомо, лише до того й зводилися, щоб сходити туди, а потім вернутися звідти. Коли він особливо гостро відчував серйозність свого становища й доконечну потребу спіткати щасливу нагоду, то вирушав на біржу в самий розпал дня і крутився там серед комерційних тузів, наче виконував якийсь заморочливий танок.

- Річ-бо в тому, Генделю,- як пояснив мені Герберт, вернувшись додому на обід після однієї з таких походеньок,- що нагода сама не йде до тебе, а її треба шукати. Отож задля цього я туди й ходжу.

Якби ми менше зблизились, нас би щоранку неминуче проймала взаємна ненависть. В цю покутню пору наше помешкання здавалось мені гидким, як ніколи, а від Месникової лівреї мене просто вернуло, бо у жодну іншу хвилину дня й ночі я так виразно не бачив, як вона дорого нам обходиться і як мало від неї пожитку. Що глибше ми залазили в борги, то більш наш сніданок перетворювався на чисту формальність, і одного разу, одержавши саме вранці повідомлення (листом) про закладений на мене позов, «який має певну причетність», як сказали б у нашій провінційній газетці, «до коштовностей», я так знетямився, що у відповідь на зухвалу заяву Месника, ніби ми потребуємо булочки на снідання, схопив його за синій комір і щосили струсонув, аж він злетів у повітря, немов узутий в чоботи Купідон.

Через певні проміжки часу - точніше, через непевні, бо це залежало від настрою,- я, бувало, казав Гербертові, наче роблячи бозна-яке відкриття:

- Любий Герберте, справи наші кепські.

- Любий Піпе,- якнайщиріше вторив мені Герберт,- може, ти й не повіриш, але дивним збігом саме ці слова і я хотів тобі сказати!

- У такому разі, Герберте,- відповідав звичайно я,-спробуймо докладніше їх з'ясувати.

Ми відчували велике задоволення, коли приймали таку ухвалу. Оце було по-діловому, вважав я, ось так треба протистояти обставинам, ось так треба брати ворога за горло! Герберт, безперечно, був такої самої думки.