Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Забачта знову повів очима на телефоністів. Вони про щось тихо перемовлялись і вже не звертали уваги на офіцерів, проте Забачту нервувала їхня присутність, і він процідив крізь зуби:
— Не треба було розвалювати армію!
Туманов прийняв це на свій рахунок і мимоволі густо почервонів.
— Так значить, — проговорив він уже з істеричними нотками в голосі, — я повинен мовчки нести свою голову на загибель і не питати: за віщо?
— Військовим думати не полатається.
— Ага, так от у чому секрет «закономірного процесу героїчної основи людини»?
Туманов, спіймавши нарешті Забачту на гарячому, тепер не шкодував сарказму.
— «Військовим думати не полатається». За цією формулою ви з людей спочатку робите отару баранів, гарматне м'ясо, розпалюєте вигідне для буржуазії почуття ненависті до «ворога» і потім підводите наукову базу про героїчну основу? Геніально! А от я не хочу вмирати, мов той баран, розумієш? Мій героїчний дух хоче боротися не з голодними турками, а в науці з цією самою природою.
Забачта хитро посміхнувся:
— В науці? Будь ласка, будь ласка, тільки не розпускай нюні, доки ти носиш офіцерські погони.
Туманов, міняючись з обличчя й ковтаючи образу старшого офіцера, все ще намагався довести розмову до логічного кінця. Від хвилювання голос його зривався або обертався в пищик, що дратувало Забачту, який не хотів виставляти офіцерів перед телефоністами в такому світлі.
— Ти даремно хвилюєшся.
— Я не хвилююсь, — виправдувався Туманов, — я хочу мати ясність там, де йде гра з життям.
— І це зайве. Коли ти ще не усвідомив свого місця в цій грі, краще тоді жити за статутом.
— А солдатам?
— Слухати своїх офіцерів і не розмірковувати.
— Знову-таки, в ім'я чого?
У Забачти нервово застрибала ліва щока. Він увесь пересмикнувся і гостро обірвав Туманова:
— Досить розводити теревені!
— Я тебе не розумію, — зніяковів Туманов, — чому теревені?
— А тому, що коли ця отара, — він кивнув підборіддям у бік окопів, — наслухавшись таких балачок, поверне багнети назад, вони не минуть і тебе. Тоді не врятує тебе і революційне белькотання. Ясності йому захотілось! У папаші б свого розпитав, коли сам не міг додуматись. От одержиш за наступ орден Володимира, якого не всякий і полковник має, подивишся на його золоту оздобу і побачиш ясність!
Туманов сидів приголомшений, ніби його спіймали на нечистій грі, і по тому, як бігали розгублені його очі, видно було, що він і сам ще не усвідомив цілком, чи справді гра його була чистою. В лице вдарила кров. Він смикнувся усім незграбним тілом, роззявив рота, але, перш ніж дати гідну відсіч капітанові, зів'яв і винувато попросив:
— Дай цигарку. Шкода, що часу немає…
Сизий дим заволік його розгублене обличчя.
За балачками непомітно вирисувалася сіра дірка у стінці, де стояла стереотруба. Надворі світало. Туманов знову захвилювався й метушливо почав збиратися до свого пункту на передову лінію.
— А що піхота?
Вони подзвонили.
— Одвели вже в третю лінію, — відповів Забачта, тримаючи біля вуха трубку.
— Говорять, — вставив телефоніст, — турки знову просять, щоб скоріше наступали. Всі, говорять, здамося, тільки наступайте.
— Можливо. Ex, заздрю я тобі, Туманов. Ну, через дві години тільки держись, хлопці!
Туманов криво посміхнувся і, блідий, з червоними від безсоння очима, вийшов із бліндажа.
Крізь зелені віти просвічувало сіре, мов цинкова бляха, передсвітанкове небо. Примари ночі безслідно зникли, і таємничий ліс уже дзвенів на всі лади від пташиних голосів. Коні були відіслані назад, і Туманов ступав тепер по стежці разом із телефоністами. Йому було соромно за свою легкодуху поведінку минулої ночі, і він намагався жартами розігнати сонний настрій своїх телефоністів:
— Ох і всиплемо ж, хлопці!
— Еге ж. Цацоха ось і взуватись не хоче, каже — краще буде тікати.
Поручик скривився й замовк.
За лісом із долини починалися ходи сполучення до передових окопів. Праворуч було зруйноване дощенту село, а за ним, як спина бурого ведмедя, здіймалася висота Дикі Лани. Ліворуч, де окопи виступали зазубнем, рябіла висота білокам'яний Фердінандів Ніс, а посередині, ніби витерта щітка, лежав ріденький Обринчів ліс. На всіх цих пунктах, обплівшись у два ряди колючими дротами, окопавшись вовчими ямами й зарядивши землю мінами, два роки вже як сидів неприступний ворог. На тридцять кроків од нього, але вже по долині, тяглися такі ж заховані в землю й обплетені дротами руські окопи.
— Хто йдьоть?
Перед ними виріс із захованки солдат.
— Свої.
— Пропуск?
— «Антапка»!
— «Антанта», а не «антапка», проходь!
Туманов тільки покрутив головою і юркнув у вузьку щілину в землі, що прозивалася ходом сполучення.
Перед самим входом, зарившись у землю, мов задубілі пальці, вирисовувався взвод траншейних гармат. Солдати під маскуванням жваво готувалися до стрільби. В самому ході снували, ніби в містечку тротуаром, сонні постаті солдатів і командирів, а поверх голів, як бджоли за взятком, пролітали, ніжно виводячи голосок, заблукані кулі.
З кожним кроком по кривих ходах настрій у Туманова підвищувався. Його починала бити пропасниця, але це було приємне відчуття мисливця, який виходив на небезпечне полювання. Впоперек ходу лежав труп солдата із зсудомленим передсмертною мукою ротом, проте Туманов не зупинився, а перестрибнув, як через колоду, і далі мало вже не біг. Йому вже не терпілось розпочати полювання. Свир і Цацоха, що йшли слідом, скрухо хитаючи головою над трупом солдата, проговорили:
— Бач, де пришилося землячкові пропадати.
— А теж, мабуть, душа грала на волю.
Потім обережно підняли труп і поклали на бруствер окопу.
Третя лінія, що перехрещувалася ходом сполучення, була повна котелків, протигазів, рушниць, матірщини й солдатів. Вони стояли, сиділи, купками лежали на землі й жваво про щось сперечалися. Рушниці, як зайвий мотлох, у безладді стояли попід стінами.
— Якого полку? — спитав Туманов.
— Мокрого! Тут усі мокрі, пане поручику, а як наб'ють, то ще мокріші будуть.
— А ти не каркай! Печорського, пане поручику, а далі — Двінський, Онезький і Ладозький.
— Арловськіє, значить, — з докором проговорив Свир, — мабуть, дома робить нічого?
— А що там чувати, землячок?
— Наступати будете!
— От бачиш, а ми так, щоб навпаки. В окопах, бають, турки сидять. Бач, аж куди їх загнали — теж, мать, не по своїй волі тут страждають. Треба, перш ніж битися, перебалакати, що ми без анексій і контрибуцій.
— Правильно, Дорожка. Ідьом до батальйонного!
— Нехай мітинг сперва!
— Потому як ми на турків серця не держимо, що ми народ, що вони народ, однаково.
Купка солдатів із бородами, але без рушниць виперлась у поперечний окіп і, жваво розмахуючи руками, посунула до перших ліній. Туманов із своїми телефоністами, затиснутий між рваними сорочками піхоти, посувався разом, аж доки не виприснув до свого бліндажа, що примостився тут же, з боку ходу.
Два кроки попід однією стінкою, два — попід другою, над головою стеля з двох накатів брусків та з аршин землі і просто до Обринчевого лісу — дірка для бінокля. Таким був передовий пункт спостережника батареї «Л». Телефоністи негайно почали лагодити зв'язок, а поручик Туманов, повісивши на підпорки свої атрибути, приступив до вивчення ворожої території. Сонце вже випустило свої тремтячі стріли на вигнуту спину Диких Ланів, але в долині, де лежали «п'ять пальців», сивими пасмами впереміж із димом розстилався ще туман. Далі, поволі підвищуючись, щоб після третьої лінії знову опуститись у балку, починалися чітко окреслені, ніби розмальовані сепією, ворожі окопи. В бінокль було видно й темні чотирикутники грізних бійниць, але за ними панувала прихована тиша. І тому було незрозуміло, звідкіля бралися ті численні кулі, що, немов оси, сновигали поверх окопів. За лісом, як більмо на оці, застиг у повітрі німецький аеростат. Він прилип до голубого неба, як гусячий послід до пузиря, і здавалося, так залишиться назавжди. Туманов виглянув із бліндажа назад. Далеко позаду шанців зеленим горбом здіймався Риндівський ліс, у якому сотні командирських пунктів готувались зараз ригнути із-за лісу тисячами бомб, гранат і шрапнелей.
