Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

— Хоча для вас, чехів, — підхопив за ним Миколай Сестшенець, — ця ідея може виявитися напрочуд вигідною. Король Ягелло не тільки не послухає папи і не піде з хрестовим походом проти Чехії — він думає про союз із вами. Його розсердив Луцьк, йому не терпиться досадити Люксембуржцеві, відплатити Люксембуржцеві тією ж монетою. Він замишляє, наскільки я знаю, разом із вами, гуситами, вдарити на хрестоносців. О, душею клянуся! У союзі та в злагоді! Лех і Чех, брати-слов'яни, пліч-о-пліч у бій, на враже плем'я тевтонське. Не хотілося б вам із возами на Помор'я, гетьмане? На Балтику? До Гданська?

— Та хоч сьогодні, — засміявся Добко Пухала, а Ян Пардус потер руки і вишкірився. Прокоп утихомирив їх поглядом.

— Балтика далеко, — сухо сказав він. — Возам довелося би далеко їхати. Причому по недружній країні, де всім заправляють ксьондзи. Хто нас у Польщі нагодує, хто нам кусень хліба дасть, води коням, корму? Якщо за це анафема, інфамія або вогнище? Я вдячний вам, бургграфе, що ви мені розповідаєте про задуми польського короля. Та я от собі думаю: а чи стане Ягеллові сили здійснити оті задуми наперекір ксьондзам? І чи вистачить йому на це часу? Перш ніж Бог його до себе покличе? Облиште Балтику і Гданськ, панове поляки. Давайте говорити про ближчу географію.

— Слушно, — кивнув головою Пйотр Шафранець. — А що би ви сказали про географію надзвичайно близьку? Тут-таки, за кордоном? Адже правда, що унія з Литвою під загрозою: як не стане Ягелла, унії може прийти кінець. Тож, може, поки є час, варто подумати про нову унію? Ми ж бо слов'янські народи, з одного стовбура виросли.

— Я добре розчув? Ви пропонуєте унію? Польщі та Чехії?

— А що вас так дивує? Ви самі пропонували королю Ягеллу чеську корону. Кілька разів.

— І щоразу він відмовлявся. Причини ми, ясна річ, розуміли. Але чехи не приймуть короля, який не заприсягне чотирма празькими статтями і не гарантуватиме свободи совісті.

Шафранець випростався.

— Об'єднані унією Королівство Польське і Велике Князівство Литовське, — гордовито промовив він, — це сила, що сягає від Балтики до Криму. Це сила, що розбила в пух і прах під Грюнвальдом гордовитий орден хрестоносців. Це сила, яка тримає в постійному страху диких Тамерланів, Мехметів та інших синів Веліала. А проте таке могутнє утворення — це водночас унія двох церков, латинської та грецької, і всередині цього могутнього утворення існують відмінності в догмах віри: питання filioque, хліб Причастя, Святі Таїнства, безшлюбність священиків та інші диференції. Польська корона вірно тримається римської віри, однак Литва та Русь мають повне право сповідувати власну релігію, обидва обряди цілком рівні. Рівними є права для всіх земель королівства, і немає відмінностей між руською і польською шляхтою…

— Кому ви, — Прокоп підняв голову, покрутив вус, — очі замилюєте, пане Пйотре? Мені — чи собі самому? Може, ви б і хотіли, щоби так було, але так не є. Великі слова про рівність і терпимість гарно звучать у краківських аудиторіях, з вуст докторів. Але назовні ці промови якось не долинають, їх заглушують стіни Академії. За університетськими стінами закінчується теорія і починається практика. Польська практика, себто Римська Церква. А ким є православні для Римської Церкви? Поганською сектою, схизматиками та єретиками, які покинули істинну вівчарню, заражені ганебними огріхами і провинами. Люди того штибу, що й ваш Олесницький, уголос висловлюються про інкорпорацію Русі та Литви у Королівство, нехай навіть примусову, причому саме з огляду на нижчість русинів та їхньої віри. То це така унія? Куди затягують силою? Тоді де гарантія, що в унії з Польщею до нас, чехів, які приймають Таїнства з Чаші, ви не будете ставитися так само? Що ви не захочете нас силоміць навертати, перехрещувати, утисками і насильством повертати у лоно Римської Церкви? Де гарантія, що ви не захочете переробляти чехів на руський манір, методом розбрату, поділивши їх на поганих схизматиків і добрих уніатів? На вірних, яким — повага, посади і привілеї, та на відступників, для котрих — зневага, дискримінація, гніт і переслідування? Га? Пане підкоморій? Скажіть!

— Не все, — Шафранця, який так і мовчав, виручив з відповіддю Спитек, — у нас ідеально, тут ви слушно кажете, пане Прокопе. Ми й самі це бачимо. І стосовно змін розмірковуємо. Ручаюся вам, що розмірковуємо.

— Та звісно, що розмірковуєте, — повів вусом Прокоп. — Тепер, коли Свидригайло підняв голову, і коли його підтримує, крім хрестоносців, ще й руське православ'я. Тож, може, православний русин і отримає дещицю привілеїв, аби тільки він за Свидригайлом не пішов. Поки його треба, йому очі толерантністю замилюють. А потім із ним зроблять те, що Рим накаже.

— Roma est caput et magistra [94] усіх віруючих у Бога християн, — промовив Владислав з Опорова. — Святий Отець у Римі — намісник Петра. Чи це комусь подобається, чи ні. Не можна вступати у відкрите протистояння…

— Можна, — перебив його Прокоп. — Ще й як можна. Облиште це, ксьондзе. Якби я хтів оце вислуховувати, то поїхав би до Кракова. Там ви би мене навертали, а Олесницький тим часом заборонив би у місті богослужіння і лякав би інтердиктом [95]. Але ми не у Кракові, ми на Одрах. Себто я вдома, а ви тут із посланництвом. Суть якого мені досі невідома, хоча часу ми згаяли чимало.

На якийсь момент запала тиша. Її порушив, спершу кілька разів кашлянувши, Пйотр Шафранець.

— Тож не будемо марнувати вашого часу, милостивий пане Прокопе. Ми не приїхали сюди вас навертати. І не будемо схиляти чехів до унії з Польщею, бо хоча така унія і здається мені доброю справою, може, ще трохи зарано про неї говорити. Тому що конфлікту з Римом Польща собі дозволити не може, хрестоносці тут-таки знову назвали би нас поганами. Як поляки і вірні піддані короля Ягелла, ми повинні дбати про благо Польщі.

— Перейдіть до діла.

— Посилення контактів зі слов'янською Чехією — для Польщі добра річ. Що є перешкодою цьому посиленню? Що заважає союзу, що стоїть на заваді, що, наче вбитий в межу залізний клин, розділяє наші країни? Це Верхній Шльонськ. Тож усуньмо цю перешкоду, гетьмане Прокоп. Усуньмо її раз і назавжди.

— Розумієш, Рейнмаре? — пальцем, вмоченим у пиво, Урбан Горн швидко накреслив на столі схематичну карту верхів'їв Одри. — Верхній Шльонськ, поєднаний з Малопольщею, — це Королівство Польське, поєднане з Чеським. Верхній Шльонськ у руках Табора і Польщі, зайнятий гуситами, під формальною владою Корибутовича, Болька Волошека та інших герцогів, котрі тяжіють до Польщі. Цешин, Пщина, Рибнік, Затор, Освенцім, Глівіце, Битом, Сєвеж, Ополе, Ключборк, Волчин, Бичина, Намислів. З Королівством Польським — понад шістдесят миль спільного кордону. Гуситські пости — за неповних сорок миль від земель Ордену, для Табора з бойовими возами це всього лише шість днів переходу, а Табор і Сирітки аж згорають від нетерпіння залити хрестоносцям сала за шкіру. І хто виступить проти анексії, хто протестуватиме? Люксембуржець? Верхній Шльонськ — законні чеські землі, а чехи не визнають Люксембуржця королем. Папа? Ягелло заявить, що Шльонськ захопив баламут Корибутович без його відома і згоди, sine sciencia et voluntate, а польські війська зайняли прикордонні шльонські твердині суто для того, аби утворити кордон проти поширення єресі.

— Хто повірить у такі нісенітниці? У такі дурниці?

— Це політика, Рейнмаре. У політики є дві альтернативні цілі: одна — угода, друга — конфлікт. Угоди може бути досягнуто, коли одна зі сторін вдає, ніби вірить у нісенітниці, які розповідає друга.

— Розумію.

— Час нам покинути Одри. Я їду в Совинець, а потім у дальшу путь. Втеча Шиллінга ускладнила мої плани, а тепер ще й Прокоп посилає з місією, посилає у далеку і довгу дорогу. Ти ж, Ланселоте, вочевидь, поспішаєш до Гіневри, а вона у біді. Хіба що щось змінилося.