Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович (прочитать книгу txt) 📗
— Я нічого не буду записувати про «Піонера», Цой! — закричав Павлик, зіскочивши з стільця. — Нічого! Нічого!
Даю тобі слово честі! І я сам покажу свій зошит капітанові. Хай дивиться.
— Треба бути дуже уважним, Павлику, — сказав Цой, втомлено опускаючись на стілець. — Треба не тільки самому бути обережним у своїх вчинках, але й дуже уважно придивлятися до того, що діється навколо тебе, до того, що роблять інші люди біля тебе. Коли ти помічаєш, що людина чинить що-небудь дивне, незрозуміле або недозволене, — скажімо, фотографує щось біля нашої фортеці, підозріло возиться або довго вештається, немов безцільно, коло залізничного мосту, який охороняється вартовими, або, крадучись, виносить які-небудь папери з військової установи, які-небудь дивні, незвичайні речі, припустімо, з нашого підводного човна, — насторожися, Павлику! Стеж! Непомітно, обережно спостерігай! Якщо не можеш сам зрозуміти, порадься з ким-небудь із дорослих, з надійною, більш досвідченою людиною. Коли вже справа явно непевна, може навіть явно небезпечна, йди зараз же до начальника і розкажи…
Цой замовк. Павлик теж помовчав, потім тихо і невпевнено сказав:
— Цой, може, краще зовсім не вести щоденник.., тут, на підводному човні?
— Ні, чому ж? — знизав плечима Цой. — Це тобі корисно буде, але записуй тільки те, що не може зробити твій щоденник небезпечним або шкідливим для нашої країни. А втім, капітан прогляне й викреслить те, що не годиться… А такі, наприклад, речі, — посміхнувся Цой, — як наші пригоди на дні океану або, скажімо, твоя суперечка з Горєловим із-за ящичка, записуй, скільки хочеш… До речі, — продовжував він посміхаючись, — який він з себе, цей ящичок?
— Ящичок? — перепитав Павлик, відриваючись від якихось своїх думок. — Ну, який він?.. Ну, схожий, знаєш, на кубик з ребрами приблизно в десять сантиметрів, дуже важкий… Я його насилу держав у руці.
— Чому ж він такий важкий? Павлик здивовано подивився на Цоя.
— Не знаю… Федір Михайлович говорив, що звичайно в цьому ящику лежать запасні частини від його друкарської машинки.
Павлик замислився на хвилину.
— А втім, коли я його тримав у руках, він був з якимсь приладдям для біологічних екскурсій. Так мені пояснив Федір Михайлович.
Якась неясна тривога все виразніше відбивалась на обличчі Павлика.
— Яке ж це може бути приладдя для біологічних екскурсій? — питав далі Цой. — Ти теж береш участь в таких екскурсіях і повинен знати, що ми звичайно беремо з собою. Я, наприклад, не розумію, про яке приладдя Федір Михайлович тобі говорив… Ну, що ми беремо з собою в таких випадках? Пружинний сачок — він великий, його не заховаєш, та й не треба ховати, він завжди мусить бути під рукою. Ніж, долото, пінцет… Ну, що ще? Затискачі, скальпель? Ті речі тільки мені потрібні або Арсену Давидовичу… Що ж могло бути ще сховане в цьому ящичку?
Занепокоєння Павлика переростало уже в явне хвилювання,
— Я не знаю, Цой, — пробурмотів він. — Я теж не розумію… мені… мені так говорив Федір Михайлович.
— Федір Михайлович? — поволі повторив Цой. — Та-а-ак… Чому ж він на тебе раптом так сильно розсердився? Ніби до цього часу він до тебе гарно ставився. Ви навіть завжди були в дружніх стосунках. Правда?
— Так! — трохи пожвавішав Павлнк. — Він пояснював мені машини, часто жартував зі мною. Тільки один раз до цього випадку він наче розсердився на мене. Але це просто непорозуміння. І це було давно, ще в Саргассовому морі…
— Розсердився?! — перепитав Цой. — За що?
— Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.
— Гаразд, хай помилився, — нетерпляче говорив Цой. — Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!
— Ну, я не знаю, Цой… — відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. — Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…
— Ну! Ну! А в записці що було?
— Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.
— А все-таки, — наполягав Цой, — ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!
Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.
— Там було… — поволі, насилу згадував він. — Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… — Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. — Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися — це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…
— Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?
— Ага, згадав! — радісно вигукнув Павлик. — Це такі… такі цифри… коли встановлюється положення якої-небудь точки в географії або морській справі…
— Координати?! — закричав Цой, ледве не підскочивши на стільці. — Координати?!
— Так, так! Координати! — І тут же, немов це слово враз розкрило закриті шлюзи його пам'яті, Павлик швидко продовжував: — І ще там було написано: двадцять шосте травня, вісімнадцять годин, потім Саргассове море і ще, здається, щось про гідроплан… От… і наче більш нічого.
Цой непорушно сидів, втупивши очі в одну точку. Вилиці його якось дивно загострилися і випиналися ще більше, ніж завжди. Павлик злякано дивився на нього. Він ніколи не бачив у Цоя такого обличчя і тепер мовчав, не знаючи, що сказати.
— І більше нічого, — немов про себе пробурмотів Цой, ледве ворушачи губами. — Більше нічого… Так, двадцять шосте травня…
— Я добре пам'ятаю це число, Цой, — тихо сказав Павлик, щоб хоч розмовою відвернути свого друга від якихось важких думок. — Це день народження батька. І якраз у цей день я з черепахою заплутався у водоростях. Потім ця іспанська каравела, спрут і кашалот…
Коли він замовк, Цой поволі повернувся до нього із закам'янілим обличчям.
— Ти більше нічого не пам'ятаєш, Павлику? — тихо спитав Цой. — Більше нічого з того, що сталося в цей день? Двадцять шостого травня?
Павлик запитально підвів очі на Цоя.
— А бомбардування забув? — так само тихо, чужим голосом говорив Цой. — Забув, що якраз двадцять шостого травня хтось бомбардував стоянку нашого «Піонера»?
Краска залила обличчя Павлика, і йому чомусь відразу стало гаряче. Потім обличчя почало поволі бліднути. Павлик мовчав, не зводячи широко розкритих очей з Цоя.
— Я… я був тоді хворий, — промовив він нарешті. — Після кашалота… Мені потім розповів Марат…
— Так от, виходить, спасибі, Павлику, тобі й кашалоту твоєму. Спасибі за те, що ви вивели нас з цього згубного місця — з цих ко-ор-ди-нат, — сказав Цой із застиглою, дерев'яною посмішкою. — А щодо Марата, то він мені теж дещо розповів.
Він підвівся і суворо, з якоюсь незвичайною строгістю подивився на Павлика, і той мимоволі теж встав.
— Пам'ятай, Павлику! — сказав Цой твердим голосом. — Пам'ятай, ти повинен мовчати про нашу розмову. Нікому ні слова! Ти обіцяєш?
Павлик мовчки кивнув головою.
— Ти обіцяєш? — повторив своє запитання Цой.
— Так, — ледве чутно відповів Павлик. — Слово честі. Цой попрямував було до дверей, але несподівано, немов згадавши ще про щось, обернувся до Павлика.
— І ще пам'ятай, Павлику: будь насторожі! Будь пильним. Примічай, спостерігай — обережно, непомітно… Коли побачиш що-небудь підозріле, не подавай вигляду і повідом зараз же мене. Обіцяєш?
— Добре, Цой, — прошепотів Павлик.
