Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
Вігнавшись на масні рейки, потяг раптово станув. Паротяг скажено працював, крутячи колесами на одному місці. Виглядало це дійсно «кумедно», так, що годі було стриматися від усмішки. Машиніст вискочив і нахилився над рейками. Видно було «бувалий», бо крикнувши помішникові, щоб той стримав машину, сам став на освітленому місці і замахав білою хустиною. З вагонів вискочили якісь жінки. Мужчина в білому плащі підійшов до машиніста і порозмовлявши, станув поруч на пляму світла.
Наближаємося, оточуючи потяг. Підходимо з Хмарою, Василенком і кількома козаками до паротяга.
— Що за потяг?
Чоловік у білому халаті виступив вперед.
— Санітарний. Везем важко ранених з-під Криму. Я головний лікар і комендант.
— Ви комуніст?
— Ні. Я мобілізований лікар, катеринославець.
— Між раненими і персоналом є комуністи?
— Ранені для мене — тільки ранені. Цікавлюся їх станом здоровля — не політичними поглядами. Персонал я набирав сам, переважно з людей, що працювали у лікарнях. Працюють куска хліба ради — комуністів серед персоналу нема — ручу вам словом чести. Не міг би вам того слова дати, та політичний комісар — комуніст, з медичною сестрою і коханкою в одній особі, — теж комуністка-жидівка, — поїхали наперед бронепотягом. Почули у Знам'янці, що на цім відтинку бувають напади партизанів.
— Ну, добре. Але ліки й перев'язочний матеріял ми у вас заберем. Залишим найнеобхідніше, поки зможете одержати. Лікар усміхнувся.
— Повірте, що не маю чим перев'язати гангренуючих. У Знам'янці, в санітарній базі, сказали мені, що до Києва і так довезу. А як і здохне кілька в дорозі — то не велика шкода для революції.
Заглядаю в один із вагонів. Стони, важкий сопух... Хмара «потішає» лікаря, що доведеться стояти, аж надійде із Знам'янки поміч і потягне потяг назад.
В напрямку, де наш 3-ий курінь з Петренком і Чорнотою та частина чорнолісців робили «гніздо», розлігся короткий зляканий гудок, шум і стріли. Покинувши «санітарний», ідемо туди. Приходимо вже «по всьому». Та в сітку тут попала краща риба — потяг ертачека — експедиційної транспортової черезвичайки.
Потяг складався із двох вагонів 1-ої кляси для чекістів, трьох теплушок для червоноармійців і двох «столипінських» арештанських вагонів із заґратованими вікнами. Паротяг, що зарився колесами у «гніздо», стояв легко «цапки» піднесений першим вагоном. Одна теплушка вилізла передніми колесами на пасажирський вагон, а дві лежали на боці. Всі буфери розторощені. Найменш потерпіли задні вагони з арештованими.
Із сім десятків чекістів і червоноармійців вже були перебиті. В живих залишили лише начальника — довгов'язого і довгоносого жида в скіряних штанах і куртці. Стояв зв'язаний, трясучись усім тілом, коло Петренка. Хлопці виносили з вагонів килими, шовкові ковдри, хтось голосно клопотався, де поділися голки від патефона.
— На біса вони то тягнуть? — Питаю Петренка.
— Я приказав. Товарищі усі стіни в вагонах буржуйськими килимами пообвішували. А ми собі ними обвішаєм землянки на зиму в Холодному Яру. Все таки — для ока приємніше. Патефон, до того самоварчик, срібна цукерничка... Шкода, самовари потовклися...
Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі нові карабіни, револьвери, боксові куртки і чоботи. Та вже таки найприємнішою «здобичею» було життя тридцяти двох селян, що замість до льоху Чека у Знам'янці попали між нас. Потяг вертався з «операції» в околицях Олександрівки. Серед арештованих було декілька колишніх козаків покійного Богдана. Арештованих у потязі вже допитували: мали попідбивані очі, повибивані зуби; у декого — розпухлі й посинілі пальці, бо начальник, що прибрав собі назвище «Грозний», допитував їх, запихаючи під нігті шпильку від дамського капелюха.
Підійшов один із звільнених богданівців і витягнув до «Грозного» руки з розпухлими пальцями:
— Мамцю моя! Йослику мій коханий! Не думав я тоді, як ти приходив до мене з Олександрівки клоччя купувати, що так будемо знайомство кінчати.
Пане отамане! — звернувся він до Петренка.— я вже з вами до смерти! Але жидка цього мені подаруйте! Як би ви знали, як я його люблю! Що пальці мені поколов — то дурниця! Що старому батькові казав шомполів всипати — тому не первина: від царської поліції не так ще набрав був!
Принесли нам хліба до потяга в Олександрівці: моя жінка — місяць як оженився — та отого з вибитими зубами сестра — дівчина...
Так він приказав забрати їх до вагону, роздягли, як мати родила і давай потішатися... Самі — начальники, а потім китайців конвоїрів закликали... Ну і нас привели... Щоб дивилися та тішилися.
Скрипнув зубами і легенько делікатно погладив «Грозного» по обличчі.
— Йослику! Я ж тобою потішуся у лісі...
Йослик цокотів зубами і розгублено оглядав темні постаті повстанців.
Паровоз подірявили кулями. Дошками та соломою з червоноармійських матраців підпалили вагони. Охотники носили з тендера підкидали до вогню ще й вугля. Дід Гармаш, що не відставав від бригади і чувся прекрасно, при світлі палаючої теплушки накручував патефон, відганяючи цікавих:
— Пашол вон ти мужицька морда! Це тобі не рушниця, а панська музика! Руки помий!
Під загальний регіт, жіночий голос під акомпаніямент балалайки заспівав московського «Ухаря купця». Дід, якому бракувало ще чотири роки до сотки, збив на потилицю шапку, свиснув і пішов пританцьовувати коло патефона.
Під'їхали підводи. Склали на них новонабуті «панські речі». Поклали на одну холодноярця, вбитого в перестрілці з чекістами і вирушаєм вздовж лінії, попід лісом.
Коло першого містка «алхемик» побив кольбою «кондуктора», що наробив йому встиду. Апарат мав видно вже якісь недостатки і підірвати заложену під місток пачку піроксиліну відмовився. Мусів Соловій вернутися конем і підпалити бікфордовим шнуром.
«Алхемик» мав охоту позбутися бодай половини запасу вибухового. Містки летіли в повітря один за одним. Валилися й телеграфічні стовпи. На лінії не показався більше ні один потяг. Аж як відійшли підранок від залізниці, почулися гарматні стріли бронепотягу, що йшов з Кам'янки поглянути, що сталося. Стріляв у білий світ — щоб веселіше було їхати.
З Хмарою попрощалися, пішов у Чорний ліс, ближче своєї «столиці» — Цвітної. Поснідавши і відпочивши, робимо ще один перехід і стаборюємося днювати у лісі поблизу «Вовчого шпиля».
На стоянці випитуємо «Грозного», що знає цікавого, в першу чергу про тайних агентів ертачека понад залізницею. Виляпавши все, що знав, грізний начальник чека засмаркано плаче і просить подарувати йому життя і взяти до себе «на службу». Та Петренко «дарує» його богданівцеви. Десяток вчорашніх арештантів Йослика, що пішли з нами, садовлять його під деревом і нараджують — як відправити на лоно Авраама, щоб Йосликові було «потішніше».
Богданівець, що з дитячою радістю «припадав» коло чекіста, іде в ліс; вернувшись, бере з воза рискаль і командує товаришам, щоб вели за ним. Ноги Йосликові не служать, та хлопці услужливо і чемно підтримують.
Зацікавлені, що богданівець видумав, йдемо з Петренком і Василенком назирцем.
Станули коло майже мертвої купи — зимової хати великих рудих муравлів. Нагнули над нею молоду берізку і прив'язали до її вершка за ноги Йослика, що ревів на всі голоси, ще не знаючи, що його чекає. Пустили. Йослик гойдається вниз головою, утикаючи нею в муравлище. Богданівець розв'язав йому руки і плюнувши діловито в долоні, почав розкопувати на всі боки купу. Затискав зуби від болю в посинілих роспухлих пальцях. Розкидавши до нижньої частини, закопав в землю рискаль і ласкаво приговорював до Йослика, щоб не боявся — то не дуже страшно... Йослик з багровіючим лицем верещав і грабав руками в муравлищі, намагаючись відштовхнутись. Муравлі, роздратовані нападом ворога, що викинув їх на холодне повітря, кинулися на Йослика; за коротку хвилину обліпили йому руки і голову. Залазили в уха, рот, за ковнір сорочки. З кожним криком і «гойдом» берізки йшли в атаку все нові загони. З прокушених сотками малих щелепів місць на налитому кров'ю обличчі потекли перші струмочки...
