Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Тиріон зітхнув.
— Ви й самі знаєте, чи не так?
— Якщо ви вже питаєте прямо — то так. Томена. Важко пропонувати Мирцелу одночасно Доранові Мартелу та Лізі Арин.
— Нагадайте мені не грати з вами у загадки. Ви завжди мухлюєте.
— Принц Томен — хороший, добрий хлопчик.
— А якщо відняти його в Серсеї та Джофрі замолоду, він ще може вирости в хорошого, доброго чоловіка.
— І доброго короля?
— Ми маємо короля Джофрі.
— Але ж Томен — його спадкоємець на випадок, якщо раптом з його милістю щось трапиться. Томен… він такий добросердий і надзвичайно… згідливий.
— От вічно ви плекаєте якісь підозри, Варисе.
— Дякую, що цінуєте мою службову ревність, пане мій. Погодьмося, що князь Доран не може лишитися глухим до такої високої честі. Майстерно придумано, мушу сказати… якби ж не одна невеличка перешкода.
Карлик зареготав.
— На ймення Серсея?
— Що означають міркування державної ваги проти любові матері до милого серцю плода її лона? Можливо, заради слави свого дому, задля безпеки трону і держави королева погодиться відпустити від себе або Томена, або Мирцелу. Але ж обох відразу? Певно, що ні.
— Чого Серсея не знатиме, те не зможе обернути мені на шкоду.
— Але ж раптом її милість дізнається про ваші наміри заздалегідь, коли ще буде зарано?
— Прикро, якщо так станеться, — відповів Тиріон. — Бо тоді я муситиму вважати людину, яка виказала її милості цю таємницю, за свого найлютішого ворога.
І коли Варис захихотів, подумки додав: «Три».
Санса II
«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»
Відколи Санса знайшла складений аркушик пергамену в себе під подушкою, слова на ньому не змінилися — хоч один раз їх читай, а хоч сто. Вона не знала ані способу, яким цидулка потрапила до опочивальні, ані людини, яка її підкинула. Писано було незнайомою рукою, без підпису або печатки. Вона притиснула пергамен до грудей і зашепотіла сама до себе, ледве дихаючи:
— Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.
Що б це могло означати? Чи не перевіряла в такий спосіб королева її послух? Санса занепокоєно потерла живіт. Гидкий синець, яким її обдарував пан Мерин, вже вицвів від бурякового до брудно-жовтого, але досі болів. Кулак, яким він її лупцював, був вдягнений у кольчужну рукавицю. Але ж вона сама винна. Треба вчитися ліпше ховати свої почуття, аби не гнівити Джофрі. А вона, почувши про те, як Біс вислав пана Слинта на Стіну, забулася й ляпнула:
— Хай би його там Інші вхопили.
Королю такі її слова не припали до смаку.
«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»
Скільки молитов піднесла Санса до богів… Може, це вони нарешті зглянулися і надіслали справжнього лицаря, аби її врятував? Одного з близнюків Рожвинів, або ж відважного пана Балона Лебедина, або навіть Беріка Дондаріона, того молодого князя, в якого закохалася її подружка, Джейна Пул — юнака з рудо-золотим волоссям та розсипом зірочок на чорному корзні.
«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»
Але раптом це якийсь ниций жарт Джофрі, на зразок того разу, коли він повів її на мури, аби показати батькову голову? Чи ще якась хитра витівка, щоб довести її невірність? От піде вона до божегаю — а там вже чекає пан Ілин Пейн, сидить собі мовчки під серце-деревом з Льодом у руках і видивляється її своїми водяво-блідими очима.
«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»
Коли відчинилися двері, вона поспіхом запхала цидулку під простирадло і сіла зверху. То прийшла її покоївка — схожа на мишу дівчина з ріденьким брунатним волоссям.
— Чого тобі? — буркнула Санса.
— Чи бажають панна сьогодні купатися?
— Вогонь розпали, нехай буде… Мені якось зимно. — Вона тремтіла, незважаючи на теплий день.
— Як накажете.
Санса роздивлялася дівчисько з підозрою в очах. Чи бачила вона її послання? А чи не вона поклала його під подушку? Оце вже навряд. На вид вона тупувата, щоб носити таємні листи. Але ж Санса навіть не знала її як слід. Королева замінювала їй служниць щодватижні, аби ніхто не встиг з нею заприятелювати.
Коли в комині запалав вогонь, Санса сухо подякувала покоївці й наказала їй піти геть. Дівчина підкорилася так само швидко, як зазвичай, та Сансі здалося, що в очах тієї майнуло щось лукаве. Нема сумніву — побігла доповідати королеві, а може, й Варисові. Усі покоївки за нею шпигують, оце вже напевне.
Лишившись на самоті, вона встромила цидулку в полум’я і дивилася, як та скручується та чорніє. «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Санса потроху перебралася до вікна і побачила унизу невисокого лицаря у блідому, як місяць, обладунку та важкому білому корзні. Той міряв кроками підйомний міст. Його зріст підказав їй, що то міг бути тільки пан Престон Зеленопіль. Королева дозволила їй вільно пересуватися замком, але ж усе одно він зажадав би знати, куди Санса прямує, якби вона вирішила залишити Маегорів Острог цієї години ночі. То що б вона йому казала? Раптом вона навіть зраділа, що спалила послання.
Санса якось виплуталася з поворозок сукні й залізла до ліжка, та не заснула. Її мучило питання: чи він і досі там? А чи довго чекатиме? Як жорстоко: надіслати цидулку і геть нічого не сказати. В голові вихором кружляли думки.
Якби ж хтось міг підказати, що їй робити. Вона сумувала за септою Морданою, а ще більше — за Джейною Пул, найвірнішою своєю подружкою. Септі вкоротили голову за той самий злочин, що й іншим: за вірну службу дому Старк. А що сталося з Джейною — про те Санса не знала. Джейна зникла з її кімнати трохи згодом, і відтоді про неї ніхто не згадував. Санса намагалася не думати про них надто часто, але інколи спогади накочувалися непроханими, і тоді важко було стримати сльози. Подеколи Санса сумувала навіть за сестрою. Дотепер Ар’я мала вже дістатися Зимосічі, шити й танцювати у безпеці рідної домівки, грати з Браном та малим Ріконом, ба навіть їздити верхи крізь зимівник навколо замку. Сансі дозволяли їздити верхи, але тільки у замковому дворі, а трусити весь час колом швидко набридне кожному.
Так і не закунявши, вона раптом почула якийсь галас — спершу далекий, а тоді дедалі гучніший. Багато голосів волали щось разом, але слів вона не розчула. Ще там стукотіли копита коней, тупотіли людські ноги, очільники вигукували накази. Санса підібралася до вікна і побачила, що муром біжать люди зі списами та смолоскипами. «Йди вже до ліжка», наказала собі Санса, «то не твій клопіт, а якась нова халепа з міста». Біля колодязів останнім часом пліткували, що в місті неспокійно. Людей дедалі прибуває, бо вони тікають від війни, і багатьом з них нема чим жити, окрім грабунку та різанини. «Та йди вже спати, годі тобі».
Але глянувши ще раз, вона не побачила білого лицаря. Міст через сухий рів був опущений, але ніким не охоронявся.
Не вагаючись, Санса обернулася і кинулася до шафи з одежею. «Що ж це я роблю?», питала вона себе, поспіхом вдягаючись. «Божевілля, та й годі.» На зовнішньому мурі виднілося світло безлічі смолоскипів. Чи не Станіс та Ренлі з’явилися нарешті, аби вбити Джофрі й забрати собі престол свого брата? Але ж в такому разі варта підняла б моста й відрізала Маегорів Острог від зовнішнього замку. Санса накинула на плечі простого сірого кобеняка і вхопила ножа, яким зазвичай різала м’ясиво. «Якщо це пастка, то краще померти, ніж мучитися далі», сказала вона собі, ховаючи ножа під одежею.
Коли вона вислизала надвір, у ніч, повз неї пробігла валка стражників, озброєних мечами, у червоних киреях. Вона почекала, поки вони опиняться якнайдалі, й тільки тоді зважилася перебігти мостом, який саме ніхто не вартував. У дворі вояки чіпляли паси з мечами та підтягали сідла на конях. Вона побачила пана Престона коло стайні з трьома іншими білими лицарями, що сяяли корзнами, наче місяць, поки допомагали Джофрі вдягати броню. Побачивши короля, вона затамувала подих, та на щастя, він її не помітив, бо саме гукав по свого меча та арбалета.
