Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Мерщій! Мерщій! — закричав Координатор, підбіг до кошлатої тварини, лапки якої стирчали з-під голого м’ясистого хвоста, що накривав їх, і, навівши на неї ствол, за кілька секунд обернув її на вуглину, відтак черевиками порозкидав рештки й утоптав їх у грунт.
Інженер і Фізик стояли перед срібною брилою під ажурним багатокутником, який спирався на скісні лапи; Інженер доторкнувся до її здутого горба, що, здавалося, повільно ріс.
— Його не можна так лишати! — крикнув Координатор, підбігши до них.
Він був страшенно блідий.
— Таку масу нам не спопелити, — буркнув Інженер.
— Побачимо! — відповів крізь зуби Координатор і вистрелив з відстані двох кроків.
Довкола ствола електрожектора затремтіло повітря. Срібний тулуб миттю вкрився чорнуватими плямами, в повітрі закружляла сажа, огидно запахло горілим м’ясом, Щось забулькало. Хімік якусь мить дивився на це зі зблідлим обличчям, а тоді відвернувся й відбіг убік. Кібернетик пішов за ним. Розрядивши свою зброю, Координатор мовчки простяг руку до Інженерового електрожектора.
Почорніла туша запалася й розплющилася, над нею вився дим, літали пластівці кіптяви, булькання змінилося потріскуванням, наче горіло поліно, а Координатор усе ще натискав занімілим пальцем спуск, аж поки рештки перетворилися на безформну купу попелу. Піднявши вгору ствол електрожектора, він стрибнув у попіл і почав розкидати його на всі боки ногами.
— Допоможіть мені! — хрипко крикнув товаришам.
— Я не можу, — простогнав Хімік.
Він стояв із заплющеними очима, на чолі в нього блищали краплини поту, обома руками він схопився за горло, немовби хотів себе задушити. Лікар міцно зціпив зуби, аж вони заскреготали, і стрибнув у гарячий попіл слідом за Координатором.
— А я, думаєш, можу?! — крикнув той.
Лікар, не дивлячись під ноги, топтав і топтав. Мабуть, вони мали досить кумедний вигляд, підстрибуючи на одному місці. Вони втоптували в грунт недогорілі грудки, втискали у нього попіл, потім згрібали грунт з усіх боків прикладами електрожекторів, поки не засипали останні сліди.
— Чим ми кращі за них? — зітхнув Лікар, коли вони на мить зупинилися, обливаючись потом і важко дихаючи.
— Він на нас напав, — буркнув Інженер, з люттю й огидою витираючи сліди кіптяви з ложа електрожектора.
— Ходіть сюди! Всьому кінець! — крикнув Координатор.
Товариші повільно наблизилися до них. У повітрі плавав різкий сморід горілого, трав’янисті лишайники обвуглилися у великому діаметрі.
— А що з цим? — запитав Кібернетик, показуючи на ажурну конструкцію.
Вона здіймалася над ними на висоту чотирьох поверхів.
— Спробуємо запустити, — сказав Координатор. В Інженера від подиву аж очі на лоба полізли.
— Як?
— Увага! — крикнув Лікар.
Одне за одним на тлі гаю з’явилися троє осяйних коліс. Люди відбігли на кілька кроків від конструкції й залягли. Координатор перевірив стан зарядника й чекав, широко впершись ліктями у шорсткий мох. Але колеса поминули їх і покотилися далі.
— Підеш зі мною? — запитав Координатор, киваючи Інженерові на гондолу, яка висіла за чотири метри від поверхні планети.
Той мовчки підбіг до конструкції, обома руками вхопився за опору і, всовуючи в отвори пальці, швидко поліз нагору. Координатор подерся слідом за ним. Інженер першим опинився під гондолою, поторкав один із нижніх виступів і щось почав там робити, — було чути, як метал дзенькає об метал, — потім підтягнувся і зник усередині. За хвилину звідти висунулася його рука, Координатор схопив її, і вони обидва опинилися нагорі. Досить довго нічого не діялося, нарешті п’ять розхилених пелюсток повільно стулилися без найменшого звуку. Люди внизу мимохіть здригнулися й відступили назад.
— Що то була за вогненна кулька? — обернувся Лікар до Фізика, який не відривав очей від гондоли. Там ворушилися невиразні, мовби складені вдвоє тіні.
— Схоже на маленьку кульову блискавку, — повагавшись, відповів Фізик.
— Але ж її випустила та тварина!
— Так, я теж бачив. Може, це якесь тутешнє електричне… Глянь!
Ажурний багатокутник несподівано здригнувся й задзвенів, повертаючись довкола своєї вертикальної осі. Він трохи не впав, бо лапи, які підтримували його з двох боків, безпорадно роз’їхалися. В останню мить, коли він грізно нахилився, знову щось задзвеніло, цього разу гострим, високим звуком, уся конструкція розтанула в осяйному обертанні, й слабкий вітерець обвів тих, що спостерігали за нею. Колесо оберталося то швидко, то повільніше, але не зрушувалося з місця. Воно заревло, як двигун величезного літака, комбінезони людей, що стояли віддалік, залопотіли під повітряним струменем, і вони відступили ще далі: одна, потім друга опорні лапи піднялися й зникли в світляному вихорі. Раптом, мов викинуте з пращі, величезне колесо помчало борозною, вискочило з неї й несподівано загальмувало. Воно рило й викидало грунт, страхітливо ревучи, хоч посувалося повільно. За якусь хвилину воно знову вскочило в борозну, помчало по ній з карколомною швидкістю й через кільканадцять секунд обернулося на маленький тремтливий вогник на схилі під лісом.
Повертаючись, колесо ще раз вискочило з прокладеної борозни й знову поповзло ліниво, мовби з натугою, оточене біля основи хмаркою вшшдуваного в повітря перемеленого грунту.
Знову пролунав дзвін, з осяйного вихору висунулася тонка ажурна конструкція, гондола відкрилася, з неї вихилився Координатор і покликав:
— Підіймайтеся нагору!
— Що? — здивувався Хімік, але Лікар миттю все зрозумів.
— Поїдемо на цій штуковині.
— А ми там помістимося? — запитав Кібернетик, тримаючись за металеву опору.
Лікар тим часом дерся нагору.
— Якось помістимося, залазьте!
Кілька дисків промчало попід гаєм, але жоден з них, здавалося, не звертав на людей ніякої уваги, В гондолі було дуже тісно, четверо ще якось поміщалося, проте для шістьох місця не було, тому двом довелося лягти ниць на ввігнуте дно. Знайомий гіркуватий запах неприємно залоскотав у ніздрі, люди раптом усвідомили все, що сталося, і їхня жвавість згасла. Лікар і Хімік лежали, через те вони нічого не бачили. Під ними були видовжені, з’єднані в формі човна плити, над головами пролунав пронизливий свист, і вони відчули, що машина рухається. Майже зразу плити дна, на яких вони лежали, стали зовсім прозорими, і з висоти двох поверхів вони побачили рівнину, мовби пливли над нею в повітряній кулі. Довкола щось гуло, Координатор гарячково перемовлявся з Інженером; обом їм довелося прийняти неприродні, дуже незручні пози біля перепончастого виступу в носі гондоли, щоб керувати її рухами. Через кожні кілька хвилин вони змінювали один одного в неймовірній тісноті, і тоді Фізикові й Кібернетикові доводилося майже лягати на тих, що лежали на дні.
— Який принцип дії цієї штуковини? — запитав Хімік Інженера, який, застромивши обидві руки в глибокі отвори перепончастої випуклості, утримував колесо на прямій лінії.
Колесо швидко рухалося борозною, прокладеною серед поля. З гондоли взагалі не було видно, як воно обертається — здавалося, воно пливе в повітрі.
— Уявлення не маю, — простогнав Інженер. — У мене судомить руки, твоя черга! — І він відсунувся, звільняючи місце Координаторові.
Велетенське ревуче колесо затремтіло, вискочило з борозни, різко загальмувало й почало круто повертати. Координатор насилу засунув руки в отвори стернового пристрою, за мить вивів гігантську дзигу з віражу, і йому вдалося знову вскочити в борозну. Тепер колесо помчало швидше.
— Чому ця штуковина їде так повільно поза борозною? — знову запитав Хімік. Щоб не втратити рівноваги, він спирався на плечі Інженера; між його розчепіреними ногами лежав Лікар.
— Кажу тобі, що не маю ніякісінького уявлення про це! — вигукнув Інженер, масуючи собі кисті рук, на яких червоніли криваві садна в тих місцях, що ледве входили в отвори стернового пристрою. — Рівновагу вона утримує за принципом гіроскопа, а більше нічого я не знаю.
Друге пасмо пагорбів лишилося позаду. Місцевість добре проглядається з висоти — зрештою, вона була частково знайома їм з пішої прогулянки. Довкола кабіни свистів ледь помітний обід. Борозна раптом почала змінювати напрямок, отож якщо вони хотіли повернутися до ракети, з неї треба було звертати вбік. Швидкість відразу впала, колесо не робило тепер навіть і двадцяти кілометрів за годину.
