Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗
На прощанні вийшла Олена за доктором Гуком аж до передпокою, і ще годинку гомоніли нишком.
Дівчата, яких окрилив несподіваний успіх Зоні, були в доброму настрої і стали жартувати щодо материних секретів з доктором Гуком.
Олена, яка не розумілась на жартах, стала ганити їх, що забивають пустим голови.
Проте замислилась: чи зважилася б у своїх літах вийти вдруге заміж, якби — звичайно, це лише нерозумне припущення, — якби… Орест Білинський був вільний?
Подивилась на Зоню. Осяяна внутрішнім задоволенням, в ясно-блакитному світерку, з ясними кучериками довкола високого, інтелігентного чола, з чорними, в коштовній оправі очима, виглядала не тільки гарно, але здавалася й доброю.
«То лише обставини роблять з неї таку їдку, таку незгідливу, таку безсердечну… За життя Аркадія була зовсім інша», — міркувала Олена, ніби не пам'ятала тих істерик, якими й тоді тероризувала всіх домашніх.
Олена наблизилась до Зоні і ніжно поцілувала її в чоло.
«Бідна дитина, — продовжувала думки, — розхворілася б навіть, коли б довідалась, скільки я находилась, скільки напросилась, скільки наскиглилась… доки виходила їй ту посаду. Така горда… не перенесла б цього…»
Раптом згадала, що гордість — це один з головних гріхів, і впала в тяжку задуму.
— Мама закохана… Мама закохана… — заспівала Оля і закружляла довкола Олени. Неля додала, що світ надивується, коли Олена, мати чотирьох дочок на виданні, сама вийде заміж.
— Чому би ні? — уже серйозно спитала Оля. Вона особисто нічого б не мала проти такого вітчима, як доктор Гук.
«Закохана? — замислилась Олена. — Що то означає? Колись любила Ореста Білинського, але чи то було… закохання?»
Тільки десятьом комуністам було дано наказ в означений день з'явитися об одинадцятій годині ночі до розчімханої громом смереки на Косівській дорозі, хоч дороги в тому місці не пам'ятають і найстарші дідугани.
Оподалік від битого шляху, обведене зі сходу й заходу стрімкими яругами, зарослими непрохідними чагарниками, з безпосереднім виходом в темний буковий ліс, місце було зручне для потаємних зустрічей.
Бронко вибрався на Косівську дорогу звечора, і не з дому, а з правого берега Пруту, орієнтуючись на групу смерек, що вибивалися понад гребенем зелені на Монастирській горі.
Дійшовши до підніжжя гори, Бронко оглянувся на Наше. Мале, скупчене, наче під однією покрівлею, містечко блимало кількома збірними вогнями.
Лише вокзал засвітив свою окрему свічку.
Коли увійшов у ліс, відразу відчув, як обліпило його лісове повітря. Подумав, що людина вдень почуває себе в лісі, як господар, вночі — як злодій.
Добирався малосходженою, але відомою йому стежиною поміж смерічок і беріз. У лісі панувала така тиша, що дерева здавалися бутафорними. Що вище добирався — губилися берези, а їх місце заступали буки. Навіть при місячному сяйві, що тут і там пробивалося крізь листя дерев, видно було стрункі й гладенькі стовбури буків.
М'який грунт під ногами глушив кроки, але й відбирав упевненість. Заносило парною вологою перегнилого листя і вічним болотом баюр, які ніколи не висихали. Стежина раз у раз втікала з-під ніг. Бронкові доводилося відшукувати її більш інстинктом, ніж зором.
Звичайно, бувають ночі, як і дні однакової пори року, подібні між собою, проте Бронкові здавалося, що ця ніч особлива і ні у минулому, ні у майбутньому такої ночі не було і більш не буде. Усвідомлював, що ніколи ще не стояв так близько до смерті і ніколи не здавалася вона йому такою нікчемною, як тепер. Як би не розгорнулися події в майбутньому, хтось із них мусить заплатити життям за смерть провокатора.
Недалеко означеного місця просигналізувала йому думка, що тут і засідка не виключена.
Обережно, брате!
Очевидно, загостреність інстинкту самозбереження спричиняли ще й ніч і ліс, оці два невід'ємні елементи всіх страшних казок пори дитинства.
На межі галявини і лісу стовбичили людські постаті.
Тінню прокрався ближче.
Свої.
Бронко прийшов восьмий. Дев'ятою була Рита Валевська. Останнім і десятим — Борис Каминецький.
Коротка перекличка: всі?
Всі.
І знову прошибає серця думка, що котрийсь з-поміж десятьох вже занесений у реєстр смерті.
Хтось торкнувся рукою кишені. Озвалися сірники.
— Не курити, — півголосом остерігає Каминецький.
— Забавно. Ясно, — теж пошепки погоджується Юлько Скиба і встромлює незапалену цигарку в зуби.
— Я скликав вас сюди, хлопці, і вас, товаришки, щоб доповісти одну річ і… ще дещо.
Затинаючись та відкашлюючись, секретар окружкому офіціально сповіщає, що рішенням революційного суду провокатора Мундика засуджено до кари смерті. Вирок виконано.
Хруснула гілка. Хтось переступив з ноги на ногу. Дувід відкашлявся. Борис, запрошуючи рухом, дає знак, щоб присутні підійшли ближче до нього, хоч у даній ситуації аж така конспірація, либонь, зайва.
«Умовний рефлекс», — подумав Бронко. Перед очима душі стала Ольга.
Свиня ти, брате, коли в таку хвилину дівчина тобі в голові.
А може, в цьому якась закономірність, слухай?
Любов і смерть…
— Я хочу вам сказати, хлопці, гм, розуміється, і вам, товаришки, — поправляється незграбно, — що (пауза для того, щоб видихнути з себе повітря)… що… Дмитра Ільчука вбили, хоч, можливо, офіційно він ще числиться у живих. Скористалися і цим разом старим прийомом: куля в спину під час «спроби втечі». А взагалі — засідка. Вшануймо пам'ять товариша хвилинною мовчанкою.
Хтось ліворуч від Бронка по-військовому цокнув каблуками. Може, Мартинчук?
Товариш Вечір не живе. Людина відійшла в забуття скоріше, аніж Бронко встиг влаштувати їй очну явку з міфом про неї. Два слова треба б викинути із словників усього світу. Це «ніколи» і «запізно».
Мурашкова дрож пробігає Бронкові вздовж хребта. Багато швидконогих мурашок мандрує вгору і вниз спиною. Згадалася померла сестра. Мати, голосно приповідаючи, товкла головою об спинку ліжка, на якому лежала небіжка, а Бронко з страху перед мурашками, що бігали по спині, забився під те ж ліжко. Убив собі в голову, що мурашки перемандрували до нього під сорочку від мертвої, бо її кров уже застигла і їм стало нічим живитися.
— Адресу Ільчука знало троє серед нас. Називаю комуністів, яким була відома адреса: Каминецький, — починає від себе, — Скиба і Валевська. Перед обличчям товаришів взиваю признатися, хто виказав?
Немислимо серед трьох відданих, перевірених, вибраних з вибраних знайти місце для зрадника. Виключеність такої можливості лише посилює напруженість хвилини. Мить мертвецької тиші, а потім звучать перші, хоч і не зовсім виразні, але грізні у своїй суті слова обурення.
Ясно, що зрадникові, якщо такий виявиться, самосуду не оминути.
Порушилося півколо. Бронко має враження, що очі всіх звертаються на Скибу. З півкола на середину виступає Рита Валевська.
Якої сили волі треба мати, щоб наказати своїй гортані видавати з себе нормальні звуки!
— Це я, товариші, дала адресу Мундикові.
Постає замішання. Хто жахнувся, хто не повірив. Хто закляк…
Бронко на боці тих, що не вірять у цю жахливу заяву.
— Слухаємо вас, товаришко Валевська.
Борисів врівноважений голос до деякої міри розряджує наелектризовану атмосферу.
— Було воно так. Каминецького якраз тоді не було в Нашому. Тепер зрозуміло, що Мундик і вибрав саме такий день, коли не було Бориса, і зажадав від мене адресу Ільчука. Сказав, ніби Борис, тобто товариш Каминецький, колись попередив, що якби його випадково не було в Нашому, то з усіма питаннями відносно Дмитра звертатися до мене. Я не хочу, товариші, виправдувати себе, але прошу мені вірити, що все це виглядало дуже правдоподібно. Адже навіть я не знала тоді, що про місцеперебування Дмитра відомо й Скибі. Зрештою, ми мали справу з представником ЦК. Я скінчила.
Людина здається на розсуд товаришів. Друзі раптом виростають до ролі суддів.
Першим бере слово секретар окружкому і, наче камертоном, надає правильний тон цій небувалій, незвичайній дискусії.
