Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Це той, що написав музику до «Сто мужчин і одна дівчина»?
— Саме так. Він росіянин.
Годфрі штовхнув Степанова в бік; почали приходити гості; чоловіки були в темних костюмах; «іноземці, — шепнув Годфрі, — наші одягнені скромніше, мабуть, французи чи американці із західного узбережжя»; піднялися в зал; там зібралися дівчата з фірми Годфрі — француженка, німкеня, американка, китаянка і дві англійки; одягнені як стюардеси, фігурки, мов виточені, обличчя усміхнені; в шоу має бути все красиво, особливо жінки, які допомагають ведучому.
— Дім, — сказав Годфрі, — народу дуже багато. Сьогодні п’ятниця, початок уїк-енда, травень. Це — безпрецедентно. Йдуть не на вас. Повторюю, в цій країні вас, як письменника, не знають. Ідуть на вашу країну. Тому — пропоную востаннє — давайте прорепетируємо початок, це ж у ваших інтересах.
— Ні, спасибі. Знаєте, в мене є приятелі, які по багато разів протягом багатьох років розповідають сюжет своєї нової книжки. Вони ніколи її не напишуть. Вони проговорили її, їм уже нецікаво, вони її знають напам’ять. Завжди треба, щоб було цікаво. Вам, мені, залу.
— Дивіться, — повторив Годфрі. — Я відроблю свої гроші чесно, але я не маю наміру втрачати обличчя, Дім. Я готовий до діалога з вами, але не до такого, щоб пропагувати ваші ідеї. Я живу тут, і мені дуже подобається жити тут, розумієте?
— Прекрасно розумію, — Степанов усміхнувся: — Хто зустріне князя?
— Не знаю. Мої дівчата ніколи його не бачили…
— Треба посадити його на сцену…
— Цього робити не можна. Ви і я. Третій — завжди зайвий. Це нераціональне відвертання уваги. Ми зарезервуємо йому місце в першому ряду, дуже престижно. А коли він даруватиме картину, запросимо його на сцену. Мері, — Годфрі звернувся до худенької американочки, — будь ласка, подивіться, скільки прийшло людей?
— Я вже дивилася, — втрутилася француженка. — Буде повний зал. Публіка дуже престижна.
— Спробуй, розворуши її, — сказав Годфрі. — В цьому розумінні студенти набагато кращі… До речі, Дім, зніміть галстук, будь ласка. Ви його зовсім не вмієте пов’язувати, та й взагалі це не ваш стиль.
— Якби знав, захопив би з собою форму в’єтнамських партизанів, зберігаю як реліквію.
— До речі, жаль, що не прихопили. Одяг — найважливіший елемент шоу; вивірений прийом, дозований епатаж — все це на користь справі. А тепер розслабимося й посидимо кілька хвилин абсолютно мовчки.
(Фол старанно загасив недокурок у попільниці, подивився на годинник: до початку шоу чотири хвилини…
«А що, коли Ростопчин не прийде в театр? — з жахом подумав Фол. — Через кілька хвилин з’являться вечірні газети із залпом проти нього й Степанова. Газети доставлять у театр; дуже добре; а якщо старий дурень купить газету в якомусь кіоску? По дорозі до таксі? Чому ні? І вирішить не йти на Пікаділлі. Зрештою, є ж у нього хоч якась захисна реакція?! Чи ті, кому за шістдесят, уже не звертають уваги на все, що не вкладається в схему їхнього мислення? Він не прийде, і тоді репортаж про те, що він дарував росіянам у театрі отого Врубеля, виявиться липою! Вся комбінація зійде нанівець! Аби тільки зараз не зірватися, — сказав собі Фол. — Заспокойся, так буває завжди, найостанніші хвилини дивовижно напружені. Нічого страшного, аби тільки не зірватися і не напитися, це буде жахливо. Зараз потрібна холодна голова, кожне слово мусить бути вивірене, кожен вчинок — вичислений до останньої дрібниці. Ти повинен перемогти, ти доведеш, що твоя правда, що саме твоя концепція потрібна Штатам, ти зробиш усе, як задумав, аби тільки не зірватись, інакше буде дуже прикро, Джос, будь ласка, вгамуйся, перебори себе, це хвилинна справа, гаразд?»
Він витяг з свого «дипломата» аркуш паперу з листом редакторові «Нью-Йорк таймс» від Саймона Бренкса, Лондон, Челсі, Клінктон-стріт, двадцять три, цілком пристойна кандидатура; все-таки Джільберт — молодець, хоч і ледар, зате має хороші контакти в місті, не марно просидів тут стільки років.
Лист він обдумав заздалегідь, ще в Штатах, перед вильотом у Європу, кожну фразу відлив, виношував не рік, і не два, а цілих п’ять років, відразу після того, як пішов з Ленглі; бог послав Гадиліна; зрештою, кого він іще міг йому послати, крім цього прищавого неврастеніка; серйозні люди осідають в університетах; лише невдахи харчуються «Свободою».
Він витяг ручку, пробіг текст іще раз; ні, правити нічого, якщо тільки Гадилін не видасть те, що виходить за рамки; Фол вичислив його точно, збою не повинно бути.
«Сер! Я вивчав російську мову протягом трьох років, читаю радянську літературу і тому цікавлюсь передачами радіостанції «Свобода», яка відгукується не тільки на політичні й економічні проблеми Росії, але й рецензує. хоч якоюсь мірою помітні твори письменників, що живуть за залізною завісою. Демократизм західного суспільства передбачає критику всього, що здається нам неправильним, загрозливим, порочним. Однак наші традиції такі, що найсерйозніша критика мусить бути доказовою й коректною. А хіба можна назвати коректними й доказовими виступи експерта з російської літератури містера Гадиліна, котрий емігрував на Захід і відтоді подвизається на «Свободі»? Наведу лише деякі епітети, якими він називає своїх колишніх колег: «пес», «лизоблюд», «графоман», «раб», «зломщик», «продажний наймит», «кримінальник».
Відчуття непорядності викликає й показна поінформованість літературних експертів про подробиці особистого життя тих, з ким їм доводилося зустрічатися в Москві; все це відгонить негідною нашого суспільства малістю.
Я не хочу образити містера Гадиліна, але, справді, такий стиль не можна не порівняти з гавканням маленьких собачок на великого пса, який цього гавкання навіть не чує.
Якщо радіостанція «Свобода» є трибуною для зведення особистих рахунків м-ра Гадиліна з тими, хто чогось досяг у Росії, то це одна справа. Тоді треба б повідомити слухачів, що в Мюнхені працює перша в світі радіостанція, що займається аналізом творів літератури та мистецтва за залізною завісою. Тоді виникає запитання, яку причетність до цих чвар мають високошановні люди з адміністрації Білого дому, котрі входять у керівну раду «Свободи»? Хто ким керує: м-р Гадилін нами чи все-таки ми бодай трохи можемо впливати на честолюбні амбіції літературних експертів, які позбавлені демократичного досвіду критики, а тому й нав’язують нам манеру і стиль, прищеплені їм за залізною завісою з дитинства? Взагалі іноді в мене складається думка, що м-р Гадилін працює за завданням Москви, аби пропагандистам Кремля було легше говорити своєму народові про дух недоброзичливості, притаманний світові імперіалізму по відношенню до всього, що відбувається в Росії.
З повагою».
Підпис. Адреса. Ніякої фальшивки, все чисто. Нехай Лейнз, який відповідає за «Свободу», покрутиться, крити йому нічим, дурнів теж треба вчити. Зрештою, кожен дурень має хоч одного розумного боса; почухаються; згадають мої слова; помилку виправити ніколи не пізно.
«Стоп, — сказав собі Фол. — Дуже погано, якщо вони пригадають мої слова. Тоді штука не зіграє. Не дай боже, якщо вони згадають мої слова. Вони не повинні навіть думати про мене, лист має бути шоком, ударом під груди, тільки тоді вони прийдуть до мене. Вони прийдуть. Але я буду в новій якості, коли повернуся додому. Я вирвуся вперед. Не я повернуся до них, а вони не зможуть без мене й без того діла, якому я служу тепер».
Однак коронний матеріал ще не було підготовлено. Це треба зробити дома: дві-три публікації про те, як фірма «АСВ», страхування культурних цінностей, бібліотек та архівів, дістала інформацію про те, що в світі ходять твори російської, польської, угорської, чеської, французької та італійської культури, викрадені нацистами з державних музеїв. «АСВ» не може страхувати крадене; нацизм зламали мужністю чесних американських, російських та англійських хлопців, які звільнили Європу від коричневого жаху; але компетентні працівники «АСВ», залучені до розслідування інформації, з’ясували, що факти не відповідають дійсності; все награбоване нацистами давно повернено законним власникам; йшлося про черговий шантаж Москви, що має як ідеологічні, суто пропагандистські цілі (повсякчасне мусування чуток про те, нібито багато нацистів співробітничало з відповідними службами США), так і тривожніші, пов’язані із спробою підірвати довір’я громадськості до самого інституту страхування.
