Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

– Цо, хлопи, безецники, [43] лотри, зазнали пшиємного привітання? – лунало з темного громаддя польських валів.

– Наче дурних бялоґлових, вас побили! І ще поб'ємо, слово гонору, поб'ємо!

– Хлопськими мармизами будемо годувати свиней! – летіло звідкілясь з напівбожевільним реготом.

Тихо в козацькому таборі. Лише стовбичать у примарному сяйві молодика постаті вартових, лише лунає з того боку, де розташувався татарський кіш, ридання плакальниць – Іслам-Ґерай втратив нині в бою славного батира. Не простого батира, мурзу, котрий обіймав посаду казнадара при ханському дворі.

Наступного дня безумний бенкет смерті з новою силою розпочався на укріпленнях збаразької твердині. І хоч Хмельницький дотримався усіх можливих пересторог, козацька кров знову щедро полилася на поле перед табором. Мушкетні кулі та картеч пробивали наскрізь в'язанки хмизу, що їх несли перед собою для захисту козаки, а шмигівниці, вогнем з яких гетьман планував примусити поляків ховати голови і зменшити зливу вогню, діяли вкрай неефективно, влучаючи кулями своїх фальконетів, гаківниць і полугаків у землю валу. У двох місцях навіть розпорошили власну батаву, помилково взявши занадто низький приціл і пославши десяток зарядів у спину своїм же піхотинцям. Але козаки йшли, йшли не зважаючи на ревучу смерть, котра чигала на них зовсім поряд. Вони знову і знову перешиковувались, виконуючи накази бойових сурем, відповідали злагодженими залпами мушкетів, засипали ворожий окоп гострими стрілами. Відходили і знову йшли, на приступ, падали і піднімалися, схрещували клинки шабель із жовнірами, яких вів на вилазку сам князь Вишневецький. І знову нічна темрява примусила відступити козацькі полки, а гербові штандарти Вишневецького, Фірлея і Остророга залишилися увінчувати польські укріплення. Гордовито майоріли вони над полем, заваленим тисячами трупів безталанних нападників. Жовніри, хоч тепер і тверезі, і тієї ночі продовжували дражнити козацьку варту, насміхаючись з невдач Хмельницького. Але не так бадьоро, як напередодні, лунали у темряві їх глузливі голоси – після денного штурму у фортеці закінчувався порох і заряди до гармат і мушкетів, а це свідчило про те, що наступні дні принесуть смерть і до їхнього табору, до цієї пори лише кількома сотнями захисників задобрену в польському стані.

І наступного ранку ангел смерті таки похазяйнував у Збаражі – зранку Хмельницький, вбачаючи неможливість взяти фортецю одним потужним ударом, узяв її під приціл своєї армати. Вкрилися хмарами білосніжного диму позиції козацьких нотшлянг, кулеврин, фальконів і важких мортир, посипалися на ворожий окоп «залізні буханці» і несамовито шиплячі розривні гранати, полетіли, розриваючи на частини вози на периметрі табору, сковані міцним ланцюгом кніпеля. [44] Вдарили кілька десятків гармат і з татарського коша – там запрацювала армата ханської гвардії.

Годину, за нею ще одну і ще кілька продовжувався обстріл польських позицій, лише цього кривавого ранку показавши захисникам Збаража, у якому відчайдушному положенні опинилися вони, оточені втричі переважаючим їх противником, відрізані від Польщі і можливості отримати підкріплення або поповнити військовий припас і харчі. Ледве встигали челядинці гасити пожежі від розривів гранат, ризикуючи життям під шквалом вогню, боялися виткнути голову з-під возів перелякані жовніри, котрі глузували над козаками вночі. А після обіду Хмельницький знову повів у бій штурмові колони, і бачить Бог – зовсім близько було до перемоги козацтва і краху сорокатисячного польського війська, так необережно кинутого королем і сеймом назустріч двохсоттисячній козацько-татарській армаді. Сім разів підіймав козаків на штурм басовитий рокіт військових литавр, і сім раз відходили вони побиті, але не переможені. Майже до вершини окопу добігали по драбинах розпалені боєм запорожці, на шаблі брали, відтісняючи поляків все далі і далі. Уже в'ється у струменях вітру горда хоругва Запорізького війська, увінчуючи лядський окоп, летять донизу понівечені трупи польських жовнірів, відчайдушно волають поранені шляхтичі, падають під ноги оскаженілим козакам родові герби, котрі дотепер стояли на валу, надаючи сили захисникам. І дехто з польських рейментарів навіть готувався віддати наказ з боями відходити до замку, коли зненацька стишили нападники силу своїх атак. Спочатку татарські чамбули, а за ними й козацькі полки почали відходити, стріляючи наостанок, до периметра власного табору. Люди, вичерпавши сили і лють, покидали подальші спроби домогтися перемоги того кривавого дня. Лише поодинокі постріли гармат продовжували тримати в напруженні захисників Збаража, готових кілька хвилин тому піддатися паніці перед лицем неминучої поразки.

Наступного дня все було повторено знову. Страшними були у своїй люті запорожці, зневажаючи смерть, кидалися вони на ляхів знову і знову. Відкочувалися, перегруповувалися і знову йшли на приступ ненависного їм окопу. Через рівні проміжки часу від ставки Хмельницького подавалося гасло, і козацька піхота відходила відновлювати сили, замінювати поранених і убитих на нових бійців, а на табір поляків знову і знову валилися тисячі пудів розжареного чавуну, відшукуючи все нові й нові жертви за високим окопом. Здавалося, ніщо не зможе протистояти такому обстрілу, але ось він припинявся, знову кидалися на штурм козаки і знову були відкинуті – немов казковий фенікс із попелу, повставали захисники Збаража і мужньо давали відсіч, подвоюючи і потроюючи втрати армії гетьмана України.

Не втримався славний полковник Кіндрат Бурляй, підскочив на гарячому коні до Хмельницького, рвонув срібну застібку киреї, геть відкидаючи від себе кармазинову одежину і залишаючись лише у блискучому перському панцирі й широких червоних шароварах.

– Дозволь, батьку, сам поведу козаків! І знай: або принесу тобі голову Яреми, або не побачиш ти мене більше, славний гетьмане!

– З Богом, полковнику! – лише вимовив Хмельницький.

І кинулися на бастіони Фірлея відчайдухи гадяцького полку під проводом Бурляя. Досвідчений старий полковник Бурляй. Не раз він водив запорожців у походи і повертався з великою славою і доброю здобиччю. Громив у Дикому Полі татарські чамбули, підставляв груди під постріли лядських гармат і біг драбиною на мури Синопу. Міцно, немов хорт у здобич, вчепився він у ділянку угорських ландскнехтів Адама Фірлея на валу польського табору. Мить – і ось уже срібляста кіраса полковника виблискує у спекотних променях липневого сонця на вершині окопу, ще натиск – і прорвано захист, линули різнобарвні лави Гадяцького полку у пролом, кинулися по тілах побитих угорців і зчинили шалену бійку всередині табору.

– Молодець! Ох, молодець, Бурляю! Ох, добре подбав! – захоплено вигукнув Хмельницький і повернувся до почту, – негайно дати допомоги! Нечай, Морозенко, Чорнота! Всі уперед!

Але що це? Тисячною лавиною вибігла в поле польська кіннота, очолювана Олександром Конєцпольським, відрізала авангард нападників, що хазяйнував у польському таборі, від полків, котрі кинулися на допомогу Бурляю. Швидко вишикувалися клином важко озброєні гусари і кинулися нестримним потоком, зі страшними трисаженними списами напереваги, усе швидше і швидше пускаючи коней. Немов ніж у масло, увійшли вони в хмару не готового до такого розвитку подій полку Якова Воронченка і втягли його в бій, даючи можливість хоругві драгун на чолі з Мареком Собеським розправитися з нахабною ворожою піхотою, яка опинилася відрізаною від решти козацького війська, серед моря жадаючих їхньої крові поляків. Один за одним попадали відчайдухи, обливаючись гарячою кров'ю. Загинув у бою і славний завойовник Синопу, гадяцький полковник Бурляй, отримавши смертельний удар важкої польської карабели від ротмістра Пшиємського. Так трагічно закінчився штурм, котрий замалим не приніс козакам жадану перемогу. Мовчав Хмельницький, позираючи на загибель козаків Бурляя в далекозору трубу. Не дорікав ні Воронченку, ані Нечаю, які, опустивши голови, знаходились поруч. Розумів-бо: полковники та їхні козаки зробили все, що було залежним від них. Зрадила козаків примхлива фортуна.