Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
— А він що?
— Виявилося, що ці джерела легальні. Окремим науковим бібліотекам було дозволено отримувати наукові журнали з закордону. Звичайно, ці бібліотеки були не в нас, а в Москві. Та й, зрештою, у тих джерелах були тільки знімки арканумських текстів, нічого більше, бо ніхто їх не міг розшифрувати… От він і шастав туди і копав, копав… У Москві і Берліні Арканумом займалися ще з 30-х, роками билися над розшифровкою. Але мета була яка — розшифрувати тексти і використовувати, не обнародуючи. А він сам усього добився, опублікував, прославився… Ну, та тепер уже інша ситуація. Мусимо перехопити.
Книш, вочевидь, відчувши всю значущість своєї персони, якщо сам генерал вгощає його, закинув ногу на ногу й закурив, потім перехилив чарку і сказав:
— У нас був такий план. Підсунути йому студентку, яка а) буде вродлива, б) буде мати вразливі місця, завдяки яким на неї можна буде натиснути. Ми знайшли таку студентку методом глибокого дослідження. Після цього зайнялися його сином. Він любитель покурити травичку. От його й загребли на гарячому. А потім поставили завдання: закадрити ту дівчину і познайомити ближче зі своїм батьком. А тим часом її батька, який працював на митниці, ми звільнили. Але вийшла накладка… він, тобто син Професора, втріскався в неї… Правда, ситуація сама собою розрулилася, бо вона своєю чергою втріскалася у Професора. Але ми не змогли на неї вплинути. Розмова виявилася безрезультатною. Я навіть натякнув їй, що вона може вилетіти з університету…
— Ну, це ви дарма. Не той час.
— Да-а, було колись! Один дзвінок — і питання вирішене.
X
Незабаром визволителі почали визволяти львів'ян з їхніх помешкань і майна, вони приїжджають з цілими родинами, маючи лише одного чи два картонних чумайдани, і здобувають собі помешкання, зазвичай брутальною силою за допомогою міліції. Почалася епоха уплотнєнія, господарям залишають одну-єдину кімнату і перетворюють помешкання на комуналку, і це в кращому випадку, бо, коли рушили транспорта на схід, то для того, аби потрапити в списки на вивезення, не конче було проявити себе ворогом пролетаріату, досить було мати будинок чи помешкання, яке сподобалося якомусь начальникові, або мати гарні меблі, і тоді усій родині пропонували по-доброму спакувати пару валіз і самим ушиватися подалі від центру, хоч і в землянку, або забирали серед ночі, кидали в товарняк і відправляли в Казахстан. А поселившись у новому помешканні, визволителі найперше викидали з нього книги в підвал — і ті, що «на нєпанятнам язикє», і ті, що «на панятнам», але видані українськими націоналістами — пізніше, взимку, вони палили ними грубки. Особливу ненависть у братів зі сходу викликали дзеркала, які нізащо не бажали розлучатися з відображеннями своїх колишніх господарів і з часу до часу жахали несподіваними видіннями, мовби не з цього світу, хоча насправді таки з цього, і не один офіцер чи його баба впадали в істерику, помітивши, як у дзеркалі мигне відображення чужого обличчя або чиясь постать раптом вигулькне в глибині і зникне, аби за якийсь час шмигнути тінню знову, меблі теж долучалися до тихого опору дзеркал і не давали спокою, вони скрипіли, гучно тріскали посеред ночі, вганяючи господарів у ступор, змушуючи зриватися і прислухатися, одвірки нахабно підстерігали й підступно наставляли свої канти, об які так боляче лускатися плечем або лобом, пороги спиналися догори, щоб перечепити ногу, водотяги і каналізація забивалися, кахлі в лазничці вкривалися слизом, на якому ковзали босі ноги, а в слухавках інколи чувся шепіт, загрозливий і нерозбірливий, шепіт, який потім ще довго сидів у вухах і не вивітрювався… І тоді нові мешканці, палаючи жагою помсти, виламували паркет і розпалювали ним грубки, трощили меблі, а все, що в тих помешканнях було цінного, спродували, і отак, сплюндрувавши дощенту, переселялися відомим уже чином на друге, але й там, і там їх підстерігали полапки і пастки, і у своїй безсилій люті вони кляли цей ненависний світ, який загарбали, але не підкорили…
Тому-то й не диво, що для львів'ян неабияка втіха була роздобути за квартиранта якогось військового чи міліціянта, який би їх при потребі оборонив, ніхто вже не відчував себе у безпеці, але кожному здавалося, що якраз він і не має жодних підстав чогось боятися, так само думали й ми, аж поки прийшла до нас пізнього вечора пані Конопелька й повідомила, що ми всі троє, окрім Йоська, перебуваємо в списках на арешт. Я — бо мене вже затримувала польська поліція за підозрою в замаху, Ясь — бо вже знають, що він підофіцер, а Вольф — бо німець. Усе дуже просто. Пані Конопелька порадила цієї ж ночі зникнути і повідомила, що на станції в Зимній Воді нас буде чекати провідник. Моя мама відразу в плач, але пані Конопелька хутко її отямила і звеліла збирати вбрання, білизну та харчі, а мені наказала бігти до Яська і Вольфа.
Вуйко Яська завіз нас на авті до Зимної Води, саме світало, на колії стояв самотній вагон, біля вагона чекав якийсь чоловік у сірому плащі, він махнув нам рукою, і ми сіли до вагона, де вже було кілька людей із торбами. За якусь годину надійшов потяг, вагон причепили, і ми рушили. Їхали годин п'ять, а коли нарешті зупинилися, то при виході заплатили за переїзд. Провідник зібрав цілу групу і повів поміж хатами, городами, доки ми не зупинилися на відпочинок у якійсь стодолі, де повиймали харчі й перекусили. Відтак стали чекати, заки стемніє, і знову рушили в дорогу, але тим разом уже не йшли так довго і врешті опинилися в хаті, де жили батьки нашого провідника, а село було якраз напроти Ярослава, залишалося тільки перебратися на другий бік Сяну. Через міст перейти ми не могли, бо не мали перепусток, тому наш провідник перевозив людей човном, який тут ніхто не називав «човном», а лише «крилами», а там уже чекав хтось, хто відпроваджував до Ярослава. На тих перевозах і переходах заробляли всі — залізничники, провідники, перевізники, власники стодоли, і навіть батьки провідника.
Переночувавши в стодолі, ми довідалися, що мусимо зачекати, бо «крил» ще не було, господиня запропонувала нам обібрати «крумплі», так вона називала бульбу, а як доплатимо, то дасть ще й м'яса. Коли стемніло, надбіг провідник, звелів брати бесаги і швидко йти за ним. У човні була купа якихось мішків, очевидно з контрабандою, так що ми шестеро з провідником ледве розмістилися, одну пару весел узяв провідник, а другу доручив мені і Яськові, Вольф мав черпати воду, яка затекла до човна. Коли ми причалили, провідник скомандував іти просто аж до закруту і не озиратися, за закрутом стояв чоловік, який звелів нам іти за ним. Незабаром ми зустріли німецького вояка, який перекинувся кількома словами з невідомим, кивнув нам головою і сказав: «Шнель, шнель, лявфен зі ґераде цум ліхт» («Швидко, швидко, біжіть просто до світла»).
Зупинилися ми щойно біля якоїсь великої будівлі, схожої на школу, у кінці довгого коридору за столиком сидів старший пан і провадив реєстрацію, ми швидко вписалися у книгу і перейшли до класу, в якому стояли ліжка з подушками і коцами та чистими рушниками. Тут ми й заночували. Вранці якісь люди привезли каву, булки з маслом, омлети і мармуляду, потім ми сіли на потяг і опинилися у Кракові, а там з головою пірнули в звичні батярські ґешефти, наладнавши контакт із краківським ґетто. Може, хтось і спробує нас осудити за те, що наживалися на чужій біді, але жодних маєтків ми не придбали, вистачало тільки на прожиття, а як на мене, ми робили добру справу, бо переправляли в ґетто харчі. Взимку 1941-го поліція нас накрила мокрим рядном, нам із Яськом вдалося чкурнути, а наш дебелий Вольф не зміг пролізти між штахетами і застряг, ми намагалися його витягнути, але по той бік була більша сила.
Минуло кілька днів, ми причаїлися і ніде не рипалися, коли це наша господиня раптом загупала нам у двері й сповістила, що в брамі стоїть якийсь німецький вояк і щось випитує у шимона, але коли я визирнув у вікно, то впізнав Вольфа — був у військовій уніформі. Я гукнув йому, і за хвилю він опинився у нашій кімнаті. Коли поліція довідалася, що має справу з чистокровним німцем, то хутенько його відправила до війська, спочатку перейде вишкіл, а відтак кудись його пошлють.
