Сьомий хрест - Зегерс Анна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Вони понесли його в село повз вартових.
— Кого це ви несете?
— Альдінгера. Ми знайшли його.
Вони понесли його просто в його хату. Вартовому, що стояв біля дверей, вони сказали те саме:
— Ми знайшли його.
Вартовий отетерів від несподіванки і не затримав їх.
Коли Альдінгера внесли в дім, пані Альдінгер підломилися ноги. Але жінка опанувала себе, вона так само опанувала б себе, коли б його принесли мертвого з поля, де він працював. Біля дверей уже зібралися сусіди, тут же був і вартовий, що охороняв двір, а також двоє вартових, що стояли на околиці села, і ті троє штурмовиків, які сиділи в шинку, і молодята, що поверталися від священика. Лише на другому кінці вулиці лишилися вартові, бо вони нічого ще не знали, д також за селом, де теж поставили вартових, щоб Альдінгер, бува, не проскочив. Вартовий стояв і біля Вурцового будинку, щоб захистити бургомістра від помсти Альдінгера.
Альдінгерова жінка розстелила ліжко, котре весь час стояло заслане чистою білизною. Коли ж покійника занесли в дім і жінка побачила, який він брудний і зарослий, вона сказала, щоб його поклали на її ліжко. Вона поставила гріти воду, цотім послала старшого внука покликати з поля рідних.
Люди розступилися, щоб дати дорогу малюкові, котрий ішов, міцно стуливши губи й опустивши очі, — таке обличчя буває у людей, коли в домі лежить покійник.
Незабаром хлопчик повернувся вкупі з батьками, дядьком і тіткою. На обличчях синів була зневага до цікавих, що юрмилися біля дверей, але коли вони увійшли в дім, її заступила якась похмура скорбота. Але покійний був як усі покійники, і їхня скорбота стала звичайною: хороші сини сумували за хорошим батьком.
Взагалі тепер усе було як слід. Люди, що заходили в дім, не кричали «хайль Гітлер!» і не змахували руками, а скидали кашкети й подавали одне одному руки.
Штурмовики-вартові, що чатували на старого, мов на дикого звіра, цього разу повернулися на свої поля з незабрудненими руками й чистою совістю. Проходячи повз Вурців будинок, люди зневажливо кривили рота; ніхто вже не приховував своєї ненависті, не боявся позбавити себе чи своїх близьких якихось вигод. Більше того, люди запитували себе, як це сталося, що саме Вурц посів владу? Тепер його бачили вже не в ореолі влади, а таким, який він був останні чотири дні, — у мокрих штанях.
Обидві невістки допомогли пані Альдінгер обмити покійника, підстригти йому волосся, надіти на нього святковий костюм. Арештантське лахміття кинули у вогонь.
Вони допомогли також нагріти другий бак води. І коли покійник був, нарешті, Чистий, вони й самі помилися, переодяглися в святкове вбрання.
Оте «колись», куди Альдінгер хотів повернутися, широко розкрило перед ним свої двері. Його поклали на власне ліжко. Приходили односельчани висловити співчуття, і всіх пригощали печивом. Гердина тітка квапливо відкрила скрині, що їх привіз небожин наречений на машині ветеринарного лікаря, бо тепер Альдінгерам, напевно, потрібні будуть мило, креп і свічки.
Тепер усе було як слід: покійникові пощастило перехитрити вартових.
Фаренберг одержав донесення: знайдено шостого втікача. Мертвого. Яким чином? Це більше не стосувалося Вестгофена. Це вже справа бога, вертгаймських властей, сільської адміністрації і місцевого бургомістра.
Фаренберг вийшов на майдан, який називали «танцювальним майданчиком». Штурмовики й есесівці, крім вільних від служби, вже вишикувались. Пролунала команда. Колона смертельно втомлених, брудних і понурих в’язнів пройшла швидко й безгучно — так відлітає останній подих з уст умираючого. Два непокалічених платани, праворуч від комендантського барака, сяяли в останніх променях сонця осіннім багрянцем. Уже вечоріло, і з боліт на це кляте місце насувався туман. Бунзен стояв попереду своїх есесівців, у нього було обличчя херувима, і здавалося, ніби він чекав наказу від самого творця. Платани, котрі росли ліворуч від дверей, вчора зрубали, крім тих семи, що були потрібні комендантові.
Цілліх наказав штурмовикам прив’язувати чотирьох утікачів до дерев. Щовечора, коли лунала ця команда, по рядах в’язнів перебігав ледь уловлюваний трепет, наче останній дрож по тілу вмираючого: есесівці пильно стежили за в’язнями і не дозволяли нікому й ворухнутися.
Але четверо прив’язаних до дерев чоловіків не тремтіли. Навіть Фюльграбе не тремтів. Він дивився просто перед себе, розкривши рота, наче сама смерть нагримала на нього і наказала, щоб він наостанку поводився пристойно. На його обличчі теж лежав відблиск того сяйва, проти якого Оверкампова яскрава лампа була якимсь жалюгідним каганцем. Пельцер заплющив очі, його обличчя втратило всю свою лагідність, боязкість й слабкість, воно стало сміливе, риси загострилися. Його думки були ясні — не для сумнівів і хитрощів, а для того, щоб збагнути неминуче. Він відчував, що біля нього стоїть Валлау. Побіч Валлау стояв Альберт Бойтлер, якого спіймали одразу ж після втечі. З Оверкампового наказу його трохи підлікували. Він теж не тремтів. Він давно перестав тремтіти. Зараз він скорше висів, ніж стояв праворуч від Валлау, на почесному місці, про яке він навіть не міг мріяти; по його пітному обличчю ковзали плями світла. Лише у Валлау були живі очі. Щоразу, коли в’язнів вели до хрестів, його майже заціпеніле серце починало калатати. Невже піймали Георга? І зараз він дивився не в обличчя смерті, а на колону в’язнів. Серед знайомих облич він навіть побачив нове обличчя. Це було обличчя в’язня, що лежав раніше в лазареті. То був Шенк, до якого цього ранку ходив Редер попросити його знайти притулок для Георга.
Фаренберг ступив наперед.
Він наказав Цілліхові витягти з двох дерев цвяхи. Ці два дерева стояли тепер голі й похмурі, мов справжні могильні хрести. Залишалось тільки одне дерево із цвяхами, з лівого краю, біля Фюльграбе.
— Знайдено шостого втікача! — викрикнув Фаренберг. — Це Август Альдінгер. Він помер. У своїй смерті він сам винен. На сьомого нам не доведеться довго чекати, його вже везуть сюди. Націонал-соціалістська держава нещадно карає кожного, хто завинив перед народом, вона захищає те, що варте захисту, карає те, що заслуговує кари, знищує все, що треба знищити. В нашій країні жодний утікач-злочинець не знайде притулку.
Наш народ здоровий, він виганяє хворих і знищує божевільних. Ще не минуло й п’яти днів після втечі, і ось — широко розкрийте очі і закарбуйте в пам’яті те, що бачите.
Потім Фаренберг пішов у свій барак. Бунзен наказав колоні в’язнів ступити два кроки наперед. Між першою шеренгою й деревами лишився вузький простір. Вже добре посутеніло. Колону в’язнів з обох боків оточили есесівці й штурмовики. Над майданом і за ним висів туман. У цю годину всіх пойняв відчай. В’язні, які вірили в бога, подумали, що бог їх одкинувся. Тих, хто ні в що не вірив, охопила чорна безнадія, яка може гніздитися в міцному тілі. Ті, хто не вірив ні в що, крім сили, що живе в самій людині, думали, що ця сила є тільки у них, що їхня офіра виявилася непотрібною і що їхній народ забув про них.
Фаренберг сів за стіл. З свого місця він через вікно міг бачити хрести ззаду, есесівців і штурмовиків збоку, а колону спереду. Він почав складати денний рапорт.
Але комендант теж був дуже схвильований і не міг нічого написати. Він схопив телефонну трубку, натиснув якусь кнопку, знову поклав трубку.
Який сьогодні день? Правда, цей день уже кінчався, але все-таки ще лишалося три дні до строку, який він сам собі визначив. Якщо за чотири дні впіймали шістьох утікачів, то невже за три дні не впіймають одного. До того ж він оточений з усіх боків. Він не мав і хвилини спокою. На жаль, і він, Фаренберг, теж його не мав.
У бараці було поночі. Фаренберг засвітив лампу.
Світло з його вікна впало на майданчик, і тіні дерев дотяглися аж до першої шеренги в’язнів. Як довго в’язні стоять тут? Хіба вже настала ніч? Команди розійтись усе ще не давали, і у прив’язаних людей аж м’язи горіли.
Раптом хтось у задній шерензі голосно скрикнув; від цього крику четверо мучеників здригнулися, і цвяхи вп’ялися в їхні тіла. Той, що крикнув, метнувся вперед, тягнучи за собою сусіда, впав і почав качатися по землі; вартові били його ногами у важких чоботях. Штурмовики кинулися в гущу в’язнів.
