Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
Московити, заперечуючи цей історичний факт, посилаються на таке: мовляв, «воно тим сумнівне, що Баскаки Ханські, як видно з наших літописів, до самого 1331 року перебували в Києві, де панував тоді не Міндовг, а Князь Російський (Київський. — В. Б.)» [41, том IV, с. 271].
Посилання на «наші літописи» не є доказом, бо ми пам’ятаємо, як створювалися загальноросійські літописні зводи катерининською «Комісією».
Історики Московської імперії, приписуючи собі минуле Київської Русі, не могли дозволити Києву звільнитися від татаро–монгольського поневолення в 1320 році, в той час, коли не існувало Великого Московського князівства. Ось чому вони пересунули визволення Києва на 1362 рік. Ближче до вигаданої Куликовської битви. Ще один московський «доважок брехні».
Вивчаючи тільки російські джерела, можна легко спростувати цю брехню. Наведемо лише три докази.
Перший. Єдиним доказом, який заперечує визволення Києва від татар в 1320 році, московити вважають запис у так званому Никонівському (Патріаршому) літописі про «баскака татарського». Щоб читачі могли оцінити по–справжньому цей «доказ», наведу цитату з літопису:
«В літо 6840. Преосвященний Феогност… після постановления (призначення. — В. Б.) відпустив Василія, архієпископа Новогородського, і з посадниками його в Новеград; він же, боячись Литви, пішов з посадниками своїми Новогородськими між Литвою і Києвом, манівцями тікаючи, а Феогност митрополит за ними грамоту послав, кажучи таке: «князь Литовський пустив на вас 500 чоловік Литви, щоб упіймати вас». Вони ж почали втікати, і втекли від тих, і прийшли до міста Чернігова, а там пригнався за ними князь Федір Київський з баскаком Татарським і малою дружиною, рівно на п’ятдесят людей, а з владикою були й посадники — 600 людей. І була їм звістка, і укріпившись, стали навпроти фортеці, а до князя Федора почали люди прибувати, і так дали відкуп за себе… Архиепископ Новогородський Василій з посадниками звідти пішов до Брянська, і від Брянська прийшов до Торжка, місяця листопада 3 день…» [72, том 10, с. 205].
Отже, митрополит Феогност, за московськими джерелами, перебував у 1330–1332 роках у Володимирі (Волинському). Про це говорить Никоновський літопис. Цілком природно, що литовсько–руський князь Гедимін не міг дозволити митрополитові висвячувати для Золотої Орди священиків на своїй землі. Ось чому київський князь Федір і брав «відкуп» з архиепископа.
Цілком зрозуміло, що архиепископ Василь міг бути висвячений на свою посаду тільки з дозволу хана Золотої Орди. Він мав ярлик хана Узбека.
Якби київський князь Федір з «баскаком Татарським» обібрали архиепископа у своїй, Золотоординській державі, то зрозуміло, чим би це для них закінчилося. Тому що, опинившись на землях Золотої Орди (у Торжку), архиепископ Василь без пригод подався у Новгород. Торжокський баскак не затримав архиепископа.
Ось так і розвіявся московський міф про «баскака Татарського».
До речі, зверніть увагу: після інциденту митрополит Феогност був видворений з Литовсько–Руської держави й більше в ній не з’являвся. Про що це свідчить — міркуйте самі. Це теж за Никонівським літописом.
Другий доказ. У сорокових роках XIV століття князі Московського улусу Золотої Орди скаржилися ханові на Литовсько–Руського Великого князя Ольгерда, «який захопив низку міст на південному заході, раніше підпорядкованих татарам… князі сповіщали Джанібека, що “Ольгерд улуси твої всі висік і в полон вивів”» [56, с. 105].
А московський князь «Симеон просив хана не кривдити “вірний улус ханський”» [85, с. 120].
Такий він—улус Московський в 1347 році.
Не стану наводити інші свідчення з того ж Никонівського літопису або з «Історії Російської» В. М. Татіщева.
У сорокові роки XIV століття Київ, Чернігів та інші міста Північної України навіть не згадуються в так званих загальноросійських літописних зводах як данники Золотої Орди.
Третій доказ — найхарактерніший. У 1358 році митрополит Московський Алексій без дозволу Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда прибув у Київську митрополію. У зв’язку з тим, що Київська митрополія вже давно мала свого окремого митрополита, князь Ольгерд просто заарештував самозванця. Послухаймо професора Григорія Володимировича Вернадського (1887–1973):
«Митрополит Алексій намагався зреалізувати свої права (??? — В. Б.) і в 1358 році подався об’їжджати західно–руські єпархії, але був заарештований за наказом Ольгерда (повернувся в Москву лише в 1360 році)» [85, с 121].
Цікаво відзначити, що Алексій був заарештований у Києві й просидів під арештом майже два роки, поки не дав князеві Ольгерду Клятвену грамоту з цілуванням хреста, що більше не втручатиметься в справи Київської митрополії.
Як бачимо, серйозно брехали московити «про звільнення Києва від татаро–монгольського рабства в 1362 році».
Мене завжди дивувало, чому українські історики так ганебно поступилися московитам позиціями, які перед тим завоював перший ректор Київського університету професор М. О. Максимович, котрий чітко встановив «80 років Татарщини в Києві», тобто з 1240 до 1320 року. І не більше!
Про третю подію початку XIV століття—заміну династії Рюриковичів на династію Чингісидів—московська історіографія вперто мовчить. Зрештою, це цілком зрозуміло. Не можуть московити кардинально переосмислити свою історію. Не дозволяє подібне зробити імперський російський шовінізм. Доки кращі уми російського суспільства не позбудуться тиску шовіністичних ідей і спокійно не візьмуться за критичний аналіз, доти нічого й очікувати особливих зрушень у переосмисленні російської історії. Тому наше завдання насамперед у тому, щоб нагромаджувати матеріал. Врешті–решт цей матеріал утворить критичну масу, яка прорве велетенську загату московської брехні.
Але вернімося до митрополита Петра (1309–1326). У нашій свідомості не може існувати думка про «дурних і диких татар», яку сотні років нав’язує світовій спільноті московська історіографія. Усі вчинки й діяння ханів Золотої Орди підлягають ретельному аналізу й осмисленню.
Ми бачили, як серйозно, ще з часів хана Батия, влада Золотої Орди ставилася до Бога й православної релігії. Згадайте, як Батий в 1237 році просив у Богоявленському монастирі благословення на завоювання ростово–суздальської й рязанської земель, як в 1250 році переніс митрополичу кафедру до своєї ставки і т. ін. Хани Золотої Орди знали ціну релігійного слова. Тому відпустити главу Православної Церкви (митрополита) своєї держави, як кажуть, у вільне плавання не могли. Подібна розмова несерйозна, навіть безглузда. Та й не було в цьому потреби. Замінивши, після втрати Києва, усіх князів північних улусів, хан Узбек тільки після того дозволив митрополитові перенести кафедру. І в Москві митрополит Петро опинився не з власної волі, а за суворою вказівкою Великого хана. Московський улус Золотої Орди було відданно хрещеному Чингісиду Калті (Кулхану) — близькому й надійному родичеві Узбека. Ось чому митрополита й зобов’язали перемістити свою кафедру до Москви, в убогий удільний улус. Зверніть увагу, у Москві митрополит Петро навіть не мав храму для відправляння служб і був похований просто на вулиці. Лише після спорудження Успенського собору останки митрополита перенесли до храму.
І гадки про те не маючи, М. М. Карамзін залишив дуже витончене свідчення про заміну династії Рюриковичів на династію Чингісидів і належність князя Івана Калити (Кулхана) до Чингісидів.
Послухаймо:
«Бажаючи якщо не союзу, то принаймні миру з Давлет–Гіреем… Іван не припиняв стосунків з ним через гінців… (просячи. — В. Б.) Шертної грамоти й мирної бездіяльності від Хана. Давлет–Гірей помер (29 червня 1577), і син його, Магмет–Гірей, заступив місце батька… Іоан (Грозний. — В. Б.) поспішив відправити до нього знатного сановника, Князя Мосальского, з вітаннями, з багатими дарами, яких досі не знала Таврида, і з наказом:…поводитися сумирно, уникати гострих слів, а якщо Хан або Вельможі його згадають про часи Калити й Царя Узбека, то не виявляти гніву, а відповідати тихо: не знаю про старовину; відає про неї Бог і ви, Государі!» [41, том IX, с. 149].
