Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗

— Вибачте! Боюся, що налякав вас. Я зараз прийду і все вам поясню.

За хвилину він прийшов і сказав:

— Я втнув дурницю і прошу вибачення, місіс Гаркер. Боюся, що страшенно налякав вас. Річ у тому, що поки професор говорив, сюди прилетів кажан і сів на підвіконня. Через нещодавні події я натерпівся стільки жаху від цих бісових потвор, що терпіти їх не можу; я вийшов надвір і вистрелив у нього, бо тепер я так поводжуся завжди, коли бачу їх увечері. Можеш тепер із мене сміятися, Арті.

— Ви влучили у нього? — спитав професор.

— Не знаю, гадаю, що ні, бо він полетів у ліс, — і він знову зайняв своє місце за столом, а професор заходився робити висновки:

— Ми мусимо перевірити кожну з тих скринь, і коли ми будемо готові, ми маємо або захопити, або вбити монстра у його лігвищі, або ми маємо «стерилізувати» ту землю так, щоб він не міг почуватися у ній у безпеці. Тоді ми зможемо знайти вурдалака у його людській подобі у період між полуднем і заходом сонця, таким чином, зустрівшись із ним тоді, коли він найслабший.

Щодо вас, мадам Міна, то ця ніч для вас буде останньою у нашій кампанії, поки все не стане на свої місця. Ви надто дорога для нас, щоб наражати вас на такий ризик. Потому як ми розділимося, ви більше не повинні нас ні про що питати. Ми все розповімо вам у слушний час. Ми — чоловіки і здатні все витримати, але ви повинні бути нашою провідною зорею, нашою надією; впевнені, що ви перебуваєте у безпеці, ми зможемо діяти вільніше.

Цієї миті всі чоловіки, навіть Джонатан, схоже, відчули полегкість. Але мені здається, це недобре, що вони наражатимуться на небезпеку, можливо, ризикуватимуть життям, турбуючись про мене, адже наша сила — в чисельності. Але вони вже ухвалили рішення, і хоча це було гірко для мене, я нічого не могла заперечити, мені залишалося тільки пристати на їхню лицарську турботу про мене.

Містер Моріс підбив підсумок нашої розмови:

— Що ми не маємо права втрачати час, то пропоную оглянути той будинок просто зараз. Все, що є, у вурдалака, — це час, тому якщо ми діятимемо швидко, то врятуємо ще одну жертву.

Зізнаюся, що мені на душі похололо, коли виявилося, що час діяти настав так скоро, але я нічого не сказала, бо дуже сильно боялася, що можу загальмувати їхню роботу, ставши їм на заваді, та що вони навіть можуть виключити мене зі своєї ради. Зараз вони вирушають до Карфакса, маючи на меті потрапити в той будинок.

Як справжні чоловіки, вони запропонували мені лягати в ліжко і поспати, ніби жінка може заснути, коли ті, кого вона любить, у небезпеці! Я приляжу і вдам, що сплю, щоб не додавати хвилювань Джонатанові, коли він повернеться.

Щоденник доктора Сьюарда

1 жовтня, четверта година ранку

Щойно ми збиралися вийти з дому, як принесли термінове повідомлення від Ренфілда. Пацієнт просив, щоб я негайно прийшов до нього, бо він має сказати мені щось страшенно важливе. Я наказав передати йому, що виконаю його бажання вранці, бо зараз мені ніколи. Але санітар докинув:

— Сер, він дуже наполягає. Я ще ніколи не бачив його таким напруженим. Не знаю, але мені здається, якщо ви не зайдете до нього незабаром, у нього знову почнуться напади.

Я знав, що цей чоловік не казатиме такого безпідставно, тому відповів:

— Гаразд, я піду до нього просто зараз.

Я попросив своїх товаришів зачекати на мене кілька хвилин, бо маю оглянути пацієнта.

— Візьми мене з собою, друже Джон, — сказав професор. — Його випадок, описаний у твоєму щоденнику, дуже зацікавив мене, до того ж він мав, має і матиме стосунок до нашої справи. Я би дуже хотів поглянути на пацієнта, а надто зараз, коли він перебуває у збудженому стані.

— Можна й мені піти? — попросив лорд Годалмінґ.

— І мені цікаво, — додав Квінсі Моріс.

— Можна і мені з вами? — спитав Гаркер.

Я кивнув, ми спустилися і всі разом рушили коридором.

Коли ми зайшли, Ренфілд був доволі збуджений, але говорив і поводився значно розважливіше, ніж будь-коли. Він дуже добре розумів свій стан, що є нехарактерним для божевільних. Я вперше за свою практику зустрічаю таке. Він вважав себе нормальною людиною порівняно з іншими пацієнтами. Ми вп’ятьох зайшли до його кімнати, але жоден із нас першим не промовив ані слова. Вимога Ренфілда полягала в тому, щоб я негайно виписав його з лікарні й відправив додому. Він наводив аргументи, що доводили його повне одужання, посилаючись на свою нормальність, яка, мовляв, була очевидною.

— Я звертаюся до ваших друзів, — сказав він. — Можливо, вони будуть не проти висловити свою думку з мого питання. До речі, ви мені їх не представили.

Я так здивувався, що тієї миті примха божевільного з психіатричної лікарні представити йому відвідувачів мене не вразила. Крім того, він тримався з такою гідністю, якою вирізняються люди, що звикли спілкуватися з рівними собі, тому негайно представив йому відвідувачів:

— Лорд Годалмінґ, професор Ван Гелсінґ, містер Квінсі Моріс із Техасу, містер Джонатан Гаркер, містер Ренфілд.

Він потиснув кожному руку, говорячи при цьому:

— Лорде Годалмінґ, я мав честь допомагати вашому батькові у Віндгемі. Я глибоко сумую, бо, судячи з вашого титулу, його вже більше нема з нами. Він був людиною, яку любили і поважали всі, хто його знав. Я чув, що замолоду він винайшов палений ромовий пунш, який нині всі вживають увечері під час дербі.

…Містере Моріс, ви маєте пишатися своїм високим статусом. Його визнання в Штатах було прецедентом, який може мати серйозні наслідки, коли полюс і тропіки приєднаються до зірок вашого національного прапору. Конвенція ще доведе свою силу, коли доктрина Монро займе своє справжнє місце на політичній арені.

…Навіть не можу передати, яку втіху відчуваю при знайомстві з Ван Гелсінґом. Сер, я не прошу вибачення за те, що не перерахував усі ваші регалії. Коли доктор робить революцію у терапії, відкривши безперервну еволюцію мозкової субстанції, регалії тут зайві, бо вони обмежуватимуть його якоюсь однією сферою наукової діяльності.

…Вас, джентльмени, яким національність, спадковість або вроджені таланти гарантують високе становище у суспільстві, я закликаю у свідки, що я нормальний настільки, наскільки нормальна принаймні більшість людей, що користуються цілковитою свободою. Впевнений, що ви, докторе Сьюард, як людина гуманістичних поглядів, яка розуміється на медико-правових аспектах так само добре, як і на самій медичній науці, вважатимете моральним обов’язком поводитися зі мною, як із нормальною особистістю, зваживши на виняткові обставини, — останні слова він промовив із ввічливо-переконливим виглядом, вклавши в них увесь свій шарм.

Гадаю, ми всі були спантеличені. Щодо мене, то я був переконаний, попри те, що знаю характер та історію хвороби цього чоловіка, що він одужав; я вже відчув імпульсивне бажання сказати йому, що цілком задоволений його адекватним станом і вранці подбаю про всі необхідні для його виписки формальності, однак зміркував, що ліпше зачекати, перш ніж робити такий серйозний вчинок, бо я вже знав із досвіду, що цей особливий пацієнт був схильний до раптових змін. Отож я обмежився загальним висновком, що покращення настало дуже швидко, тому я маю з ним побільше поспілкуватися вранці, а потому стане ясно, чи варто виконати його бажання.

Це зовсім не задовольнило його, бо він кинув:

— Боюся, докторе Сьюард, що ви зовсім не зрозуміли мого бажання. Я хотів би поїхати негайно, зараз, цієї-таки хвилини, якщо це можливо. Час не терпить, і це є сутністю нашої гаданої угоди з жінкою з косою. Певний, що лише варто висловити такому чудовому практику, як доктор Сьюард, таке просте і водночас таке важливе бажання, щоб бути впевненим у його виконанні.

Він із цікавістю подивився на мене і, прочитавши негативну відповідь на моєму обличчі, повернувся до інших і уважно подивився на них. Не зустрівши відповідної реакції, він правив далі:

— Невже я помилився?

— Так, — відверто відповів я, відчуваючи зі свого боку, що вчиняю жорстоко.