Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— А ваші друзі по пригодах? Цей Петро із УНСО? Його подруга?
— Ні, вони не знають.
Олег Борисович посміхнувся, від цієї посмішки наче додаткова вага щік лягла на подвійне підборіддя.
— Що ж ви друзям не розповіли про таку знахідку? — вів далі він.
Олексій Олексійович тим часом наповнив келишки із карафки і поклав собі до тарілки салату. Потім додав до салату два яйця з ікрою.
— Я гадав, що це просто фотоапарат, я ж не знав, що там...
— А звідки ви знали, що плівка сімдесят четвертого року?
— У наметі лежала газета «Вечірній Київ» за п'ятнадцяте квітня сімдесят четвертого року, от я і подумав, що чоловік купив її в дорогу, а потім просто не викинув...
— Газета у вас?
— Так.
— А намет?
— Я подарував його батькові своєї дружини.
— Веселенька історія, — хрипко протягнув Олег Борисович і взяв до рук келишок. — Ну що ж, пане Сотников, ви самі не знаєте, скільки заробили! Ваше здоров'я!
Ми почаркувалися, випили. Почали закусувати. Я розмастив на скибці хліба половинку яйця з маслом та ікрою.
«Що це я заробив? — думав я. — Цей Олег Борисович, вочевидь, важлива шишка. І якщо він прилетів із Києва тільки заради цієї зустрічі, то цінність моєї знахідки могла виявитися надто високою. А надто — це не завжди добре. Скажімо, людині, яка позичила в когось занадто багато грошей, дешевше вбити кредитора, ніж повертати ці гроші».
Я скосив очі на Олега Борисовича. Він помітив мій погляд. Припинив жувати. Загасив сигарету, яка ще лежала в попільниці й диміла.
— Фотоапарат покажіть! — сказав він.
Я дістав «Смену», простягнув йому.
Він зняв із неї чохол, уважно обдивився з усіх боків. Підніс об'єктив до очей. Потім відсунув тарілку, поклав фотоапарат на стіл, а з кишені дістав швейцарський кишеньковий ніж. Витягнувши з нього маленьку викрутку, він підчепив якийсь важілець біля об'єктива, і об'єктив із частиною передньої панелі відійшов від корпуса.
Усміхаючись, Олег Борисович показав нам фотоапарат, відкритий таким дивним чином.
— Тепер це майже антикваріат, — сумно промовив він. — Бачте, сюди вставлялася мікрокасета для паралельної або самостійної зйомки, — він показав маленьку нішу. — Хтось її витягнув... Хтось, хто знав, де шукати... Так, — Олег Борисович подивився на мене. Він хотів був щось сказати, але поява офіціанта з тацею зупинила його.
Офіціант поставив перед нами тарілки з відбивними і рисом. Побажав смачного і поважно попрямував геть, наче навмисно уповільнивши свої рухи.
— А цей... полковник Тараненко, він знає про фотоапарат? — запитав мій співрозмовник.
— Ні.
Олег Борисович задоволено гмикнув, узяв до рук ніж і виделку. Заходився коло м'яса.
«Запитати у нього про Київ чи не запитувати? — хаотично думав я. — Зачекати, доки він сам не скаже? Але він може і не сказати... Хто його знає?»
— У вас дружина не балакуча? — поцікавився, затримавши перед ротом кусник відбивної, Олег Борисович.
— Ні, вона казашка, — сказав я та одразу ж подумав, що, можливо, не всі казашки настільки небагатослівні, як Гуля.
— Казашка, — задумливо повторив Олег Борисович і поклав шматок м'яса до рота.
Він жував повільно й неуважливо, наче це було якоюсь сторонньою дією. Основна дія відбувалася в його голові — він думав.
Олексій Олексійович знову наповнив келишки.
— Як її звати? — запитав Олег Борисович.
— Гуля.
— За Гулю! — він підняв келишок.
Випили. Знову зависло над столом мовчання. Свинина була добре просмажена і щедро наперчена. Що нас точно поєднувало, то це радісне поїдання смачного м'яса.
Мені раптом спало на думку, що вони так мало говорять про полковника, навіть удають, що не знають його, бо він справді пов'язаний із якимось секретним відділом. Бо ж і про пісок вони жодного разу не згадали і мене не запитали. Я теж про нього не говорив. Навіть коли розповідав про дорогу від Красноводська до Батайська, я примудрився кілька разів згадати і про зброю в ящиках, і про наркотики. Але жодного слова про пісок.
Олег Борисович знову заліз рукою до внутрішньої кишені піджака. Витягнув звичайний конверт, простягнув мені.
— Це ваші квитки до Києва. На завтра, — сказав він. — Де плівка?
Я віддав йому коробочку з плівкою.
— Післязавтра зранку ви будете в Києві. Додому вам поки йти не раджу. Зупиніться у знайомих. Об одинадцятій потелефонуйте мені. Зустрінемося, тоді й розрахуємося за ваші знахідки.
Я був щиро вражений. Видно, моє обличчя відобразило таку суміш почуттів, що Олег Борисович не зміг стримати посмішку. Йому, напевно, подобалося дивувати людей.
Я витягнув із конверта квитки, подивився на номер потяга, тип вагона. Два квитки СВ!
— Справжні! — сказав Олег Борисович.
Коли офіціант приніс рахунок, Олег Борисович і Олексій Олексійович кілька хвилин ввічливо сперечалися про те, хто розрахується за обід. Виграв, як я й очікував, Олег Борисович. Рахунок він також акуратно заховав до свого портмоне.
За дверима кафе на нас очікував сюрприз. Усі чотири колеса коричневої «шістки» були спущені. Олексій Олексійович виматюкався, поправив окуляри й роззирнувся. Олег Борисович важко зітхнув.
Олег Борисович підвіз мене на таксі до хвіртки. Я досі був у знервованому, трошки спантеличеному стані. На запитання Гулі: «Ну як?» — я показав їй квитки. Уперше на її обличчі я побачив одночасно і щасливий усміх, і сльози в очах.
— Треба купити валізи, — сказала вона. — Якось незручно з баулом...
Я кивнув.
75
Потяг запізнився до Києва на півгодини. Над вокзалом світило осіннє сонце. Перед вагоном скупчилися зустрічаючі та носильники. Один із носильників кинувся допомагати, побачивши, що я спускаюся на платформу з двома валізами у руках і рюкзаком на спині.
Сторгувавшись, ми завантажили речі на його візок і тепер ішли з Гулею за ним до зупинки таксі. Візок порипував.
Учорашній день, наповнений суєтою, ніби тривав досі. У рюкзаку лежав пиріг із капустою, спечений Ольгою Миколаївною нашвидкуруч. «Приїдете до Петра, а там порожньо, їсти катма...» — говорила вона, стоячи з пирогом у руках над нами, доки ми набивали речами придбані зранку валізи. Вона потім іще не раз приходила і весь час із чимось. Подарувала Гулі українську вишиванку. Потім принесла банку з варенням. Потім іще раз написала на папірці київські адресу й телефон Петра. «Це до іншої кишені покладіть, якщо одну адресу вкрадуть, за цією знайдете. Передасте йому вітання, нехай приїжджає!»
Таксист здер за п'ятихвилинну поїздку п'ять доларів, але в мене не було ані сил, ані бажання з ним сперечатися.
Петро і Галя зустріли нас привітно, наче родичів. Я на хвилину і сам раптом відчув між нами цю невидиму спорідненість.
Вони віддали нам свою спальню. Туди ми занесли речі, перевдягнулися.
Потім, залишивши Гулю в помешканні Петра, я вийшов на вулицю. Купив телефонну картку і подзвонив Олегу Борисовичу.
— Миколо Івановичу, з приїздом! — радісно промовив Олег Борисович. — Давайте о пів на першу біля могили патріарха, під дзвіницею Софійського собору.
— Гаразд.
— До зустрічі, — промовив Олег Борисович і поклав слухавку.
Я повернувся до Петра.
За вікном світило сонце. До зустрічі з Олегом Борисовичем залишалося сорок хвилин. Знову залишивши Гулю разом із Галею, — Петро вийшов кудись у своїх справах, — я поїхав на зустріч.
Олег Борисович під’їхав до могили патріарха на темно-синьому «БМВ». Не без складнощів він виліз із автомобіля, потім, нахилившись до відчинених дверцят, щось сказав шоферу і попрямував до мене.
На ньому був елегантний сірий костюм, який таємничим чином не те що приховував огрядну фігуру Олега Борисовича, а радше перебирав увагу на себе, на свій крій. У лівій руці чоловік ніс шкіряний дипломат.
— Ну, як доїхали? — запитав він, кивнувши на знак вітання.
— Добре, дякую.
— Ходімо, присядемо на сонечку, — він жестом показав на відчинені двері до монастиря-заповідника.
