Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
На півночі Московія надовго загрузла в так званій Лівонській війні. Війна пожирала все нові й нові, і без того убогі, матеріальні й людські ресурси.
Утрати Московії за час правління Івана IV, до середини сімдесятих років XVI століття, становили майже половину населення. Ресурсів для ведення загарбницьких воєн ставало дедалі менше й менше. Іван Грозний все-таки знайшов вихід, як поповнити власну скарбницю матеріальними ресурсами, грішми та «гарматним м'ясом». 1580 року він примусив російську церкву прийняти грамоту про вилучення з її володінь частини земель, майна, сіл і приписаних до них селян-рабів та передачі їх під владу «московського государя».
Церковні владики поставилися з розумінням до бандитської нужди московського князя. Однак навіть у такій ситуації Московія не могла дозволити собі вести війну на півдні й на півночі. Перед нею, після навали на Москву кримського хана, постало стратегічне питання: де продовжувати війну — на півночі чи на півдні? З ким об'єднатися: чи, як діди й прадіди, об'єднатися з ханською Ордою, чи з європейськими країнами проти Орди?
Кревне трьохсотп'ятдесятилітнє «родичання» з Ордою, московський ординський інстинкт повеліли схилити шию перед спадкоємцями роду Чингісидів. Тобто було ухвалене рішення й далі родичатися з Кримським ханством.
Слід пам'ятати: Кримське ханство могло підтримати Московію в Лівонській війні та убезпечити її південні й південно-західні кордони лише за однієї умови: Москва і її князь повинні були залишитися васально залежними, отже, підданими роду кримських Гіреїв. Цю умову васальної залежності було прийнято.
Не слід забувати, що хан Давлет-Гірей пообіцяв, у разі відмови Івана IV прийняти його умови, знову з'явитися з військами в Московію. Другого такого удару Московія просто не витримала б. Татари могли спустошити її аж до Новгорода.
Ось цей зв'язок подій російські «оповідачі історії» не просто свідомо упустили при викладі, вони ці події спотворили й заплутали до невпізнанності. І публічну відмову 1574 року Івана Грозного від титулу царя подали читачеві за оригінальний жарт.
Отже, в 1574 році, через три роки після походу хана Давлет-Гірея на Москву, саме того року, коли можна було очікувати повторного удару, Іван IV привселюдно склав із себе титул царя-спадкоємця візантійського. Касимовський хан, татарин Саїн-Булат, або в хрещенні — Семен Бекбулатович, був посаджений на московський царський престол. Саїн-Булат прийняв царський титул за всіма належними канонами: у церкві, в присутності церковних владик, після складання титулу царя з Івана IV.
Ця подія була не жартом, не дурнуватою примхою Івана Грозного і церковних владик Московії. Цей вчинок московської влади був вимушеній і цілком усвідомлений. Відтоді Іван Грозний позбувся свого фальшивого титулу та іменувався, як і його предки, московським князем. Актом зречення Іван Грозний і московські ієрархи продемонстрували кримським Гіреям і Оттоманській Порті, що Іван IV не претендує на першість в роду Чингісидів, адже і Саїн-Булат походить із царського роду; що це титул виключно внутрішній, бо Саїн-Булат і раніше іменувався царем казанським. Демонстративно наголошувалося: коли Казань увійшла до складу Московії, то й титул царя зберігся за касимовським ханом. Лише замість казанського він став величатися московським. А Іван Грозний, якщо ви не бажаєте, — залишиться зі своїм отчим титулом московського князя.
Одразу ж після зречення Івана IV від царського титулу було споряджене велике, з багатьма дарами, посольство в Крим, щоб доповісти Гіреям про ці події, все пояснити й покаятися в непорозумінні, що виникло раніше. Мовляв, Іван IV ніколи не думав заперечувати вашу царську першість у династичному роді Чингісидів.
Ось як Іван IV навчав свого посла, відправляючи до хана, через три роки після зречення (навіть через три роки і далі виправдовувався):
«… поводитися сумирно, уникати слів гострих, і якщо Хан або Вельможі його згадають про часи Калити та Царя Узбека, то не виказувати гніву, але відповідати тихо: не знаю старовини; відає її Бог і ви, Государі!» [1, том IX, с. 149].
Передостанній представник московського роду Рюриковичів чітко усвідомлював свій давній залежний родинний зв'язок з великими Чингісидами. Давня родинна залежність від Чингісидів і поховала домагання Івана IV на царський титул Візантії. Гіреї поставили Івана IV у той династичний ряд і на те місце, яке йому по праву належало. Це значно пізніше російська правляча еліта вигадала інше, намагаючись подати облуду за правду.
1577 року помер войовничий кримський хан Давлет-Гірей. На ханський престол вступив його син — Магмет-Гірей, який укотре, як і його предки, прийняв Івана IV і всю Московію у васальне підпорядкування Орді.
«Іоанн спішно відправив до нього (хана Магмет-Гірея. — В. Б.) знатного сановника, Князя Мосальського, з вітанням, з багатими дарами (даниною! — В. Б.), яких доти не знала Таврида, і з наказом доволі поблажливим: «Бити чолом Ханові; обіцяти дари (данину! — В. Б.) щорічні… поводитися сумирно…» Так прагнув Іоанн знайти сподвижника в новому ханові…» [1, том IX, с. 149].
І знайшов «сподвижника»: Московія зробила вибір на користь війни на півночі. Разом із ханськими військами Іван Грозний розгорнув нові воєнні дії в так званій Лівонії.
Нагадаю: Лівонський Орден припинив своє існування 1561 року. Його землі були розділені між Швецією, великим князівством Литовським і Данією. Звісно, Московія вела війни не з міфічним Лівонським Орденом, а з Польщею, Швецією і Великим князівством Литовським.
Уже 1577 року татарські війська подавали допомогу московським у Лівонській війні. Ясна річ, російські історики цю допомогу замовчують. Недомовки і відверта брехня є звичайним і природним явищем у російській імперській історії. Війська татар почали ходити на північ разом із військами московитів, а до московитів — із військами ростовсько-суздальських князів, починаючи з походів на Новгород Олександра Невського, який проторував туди шлях разом із кіннотою Золотої Орди, що супроводжувала татаро-монгольських чисельників. Так що Іван Грозний ці речі лише успадкував від своїх княжих предків, нічого не придумавши нового.
Послухаймо М. М. Карамзіна:
«Нарешті, вони виступили, давши час приготуватися ворогу, а Литовцям з'єднатися зі Шведами, осадили Венден і за кілька днів (21 жовтня) (1577 року. — В. Б.) побачили ворога за собою (тобто в тилу. — В. Б.)… Довго билися, мужньо; але зла кіннота Татарська у вирішальну мить зрадила нашу піхоту і втекла. Росіяни (московити. — В. Б.) не встояли, змішалися, відступили до укріплень… але перший вождь Московський, Голіцин, Окольничий Федір Шереметьев, Князь Андрій Паліцький, разом із Дяком Щелкаловим… у бездумному страху вже скакали на прудких конях до Дерпту, покинувши військо вночі нажахане, наслідком чого стала загальна втеча… Здобиччю переможців були 17 гармат, весь обоз і чимало коней Татарських…» [1, том IX, с. 152–153].
У кожній невдачі у війні російські історики звинувачували так званого «дядька»: чи ворога, що зненацька напав на «славних наших воїнів», чи союзників, які не встояли в бою, чи ще когось або щось. Московит ніколи не був винен у поразці. Такий парадокс «байкарів російської історії».
Незважаючи на татарську військову допомогу, починаючи з 1577 року, московські успіхи в Лівонській війні припинились.
У 1576 році на престол Польщі було обрано видатного полководця, угорця Стефана Баторія. Упродовж п'яти років, тобто до кінця 1581 року, він повністю вигнав московитів із балтійських земель і взяв в облогу стародавнє місто Псков.
Слід пам'ятати, що до 1581 року слов'янський етнос Пскова був цілковито знищений; поодиноких псковитян, які вижили, виловили й переселили в далекі московські (фінські) уділи. Так що цього разу протистояв військам Стефана Баторія прийшлий московський люд, оселений в слов'янській обителі московськими князями Василем III та Іваном IV.
Цікавий національний склад військ Івана Ірозного і Стефана Баторія, які брали участь у Лівонській війні. Він ще раз засвідчив, що до кінця XVI століття Московія не була слов'янською обителлю, а була заселена переважно фіно-татарським етносом. Це був початок періоду, коли, за твердженнями російських істориків, формувався «великоросійський» народ як такий.
