Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗
Я не грюкав дверми, як Лялюська. Я, по ідеї, взагалі ні з чим різко не рвав, хитрозадий такий удався, — Ігор сказав би: як всі галичани (він із тих, хто наслухався свого часу «Братів Гадюкіних» і назавжди ввірував, що галичани — це така особлива порода людей). Формально я завжди можу повернутися, формально я ще й досі — аспірант кафедри напівпровідників. Учений вихідного дня, ага. Люди думають, що таке можливо. Що це, як робота офіс-менеджера: прийшов, увімкнув комп'ютера, попрацював скільки треба, закрив — і пішов собі, насвистуючи. Деякі клієнти, дізнавшись, що я науковець, та ще й «технар», дивляться з повагою: додатковий флер. Солідно, мля. В такі хвилини я почуваюся альфонсом, котрий убив жінку, а тепер підторговує її речами. Ніхто, крім мене, не знає, що я щось у собі похоронив — уже назавжди, уже все, з кінцями. Що я живу з трупом себе самого. Як і всі мої ровесники, в принципі, тільки декотрі набагато гірше. Більшість, якщо бути точним.
Сашко Краснокутський, який вискочив на мене з тьми і знов у неї провалився, був сприйнятий мною — отака я худобина! — як підбадьорливий сиґнал од провидіння. Як наочна ілюстрація, чого саме я тоді на бульварі Шевченка злякався — і що злякався правильно. Сашкова крива вела вниз, моя, по експоненті, — вгору: «е» в ступені «х». Так мені тоді здавалося. На якийсь час у мені від того був навіть ущух мій постійно сверблячий біль глухого невдоволення собою — я впізнавав його і в інших, особливо з того, як люди п'ють, як запивають угоду. Як самі собі щосили доводять, що «жізнь удалась», — аж до падіння мордою в салат. Ні фіґа, сказав я собі, моя норма — сто п'ятдесят коньяку або чотириста сухаря, і ні краплиною більше. Плюс басейн, плюс тренажери. Я взагалі якось був не в міру збадьорився під ту пору — мов та чапля між птахами. Єдине, чого мені бракувало, то снів: я їх уже не пам'ятав. З алкоголем це не мало жодного зв'язку, просто якась частина мене погасла, як невживана кімната у великому домі.
А в невживаних кімнатах, цілком закономірно, оселяються привиди…
— Адріан Амброзьєвіч, у Вас встреча в полшестово…
Юлічка виростає на порозі, ледь прикрита нижче пупа черговим максі-поясом. От звідки вона взяла, що в неї такі ноги, які варто виставляти аж по саму цибулину?!
— Пшла вон, дура! — ледве стримуюсь, щоб не крикнути, але виключно з любови до істини стуляю писка: моя секретарка далеко не дура. Натомість роблю щось таке, чого від себе геть не сподівався: встаю, підходжу до неї впритул (досить приємні парфуми!), нахиляюсь і проводжу рукою по її кавалерійськи-вигнутому, хоч голову пхай між стулені нозі, атласисто-чорноколготковому стегну, по його внутрішній стороні — знизу вгору аж до промежини, до самого, обтягнутого мікроспідничкою, Венериного горбочка, — і стискаю так, що моя мужня Юлічка сичить. Сичить, але не подається, ну молодчина, спортсменка-комсомолка… Так я й знав — стрінґи. І не ріже воно їй?
— Дякую, Юлічко, — кажу, відсторонивши її сам, як олов'яного солдатика, але не відпускаючи при тому її поцьки. — Між іншим, давно хотів тобі сказати — ти не могла б купити собі англійський костюм? Знаєш, строгий стиль, трошки консервативний смак — саме те, що потрібно в торгівлі антикваріатом. Пригадуєш того дядька, який нам обіцяв дзиґаря з зозулею? Де то він пропав, чи ти його часом не сполохала своїм занадто, е-е, ґламурним прикидом?
— Я йому передзвоню, — загіпнотизовано мурмотить Юлічка на перехваті горла: стишеним голосом, виходить дуже інтимно.
— От і добре, — кажу так само чемно й пускаю руку. Еротизму в цьому не більше, ніж якби я потримався за ручку дверей, але трохи мені все-таки попускає: ніщо так не випогоджує настрою, як перевірка жіночої боеготовности, навіть якщо воно тобі на фіґ не треба. Що ж, бодай тепер моя секретарка затямить, що не все те золото, що мокрим наверх. Робота з персоналом, так би мовити, ню-ню. Схоже, я, до всього, ще й самодур, хто б подумав.
— Це єдине тобі побажання, а так ти чудово справляєшся, — вишкіряюся їй привітно, як крокодил, заки вона зникає за двері — сподіваюсь, не плакати в туалеті. Не хочу я, щоб через мене дівчата плакали. І взагалі, нічого відіграватися на підлеглих — ніхто мені не винен. «Пішли ви всі к чорту, я сам заблудився», арія з опери «Іван Сусанін».
А в «полшестово» у мене, дійсно, встреча — з моїм, пишно висловлюючись, експертом. Півшоста, стрілки донизу — знак імпотента. Шутка юмора, ги-ги.
Півшоста, Адріан Амброзьєвіч, півшоста… Тьху, на пса вроки! — казала колись бабця Ліна… Забобонний стаю, чи що?
Насправді різниця між мною й Сашком Краснокутським була не така вже й велика: ми обоє віддалялися від себе, від того, що мали в собі найкращого, — отже, обоє опускалися. Тому що опуститися — це не ритися по смітниках, це якраз і значить — відмовитися від того, що маєш у собі найкращого. Крива мого спуску була комфортніша й ліпше пахла, тільки й всього. Її було трудніше розгледіти. І якщо вже про сиґнал од провидіння, то він тут безперечно був — такий явний, що явніше нікуди, хіба би вже статуї заговорили. Чи, там, тернові кущі. Тільки я, самовдоволений баняк, мабуть, і від тернового куща пряме вогневе попередження теж тоді провтикав би: я найтупішим чином не впізнав у Сашкові себе — не побачив, що так само, як і він, живу самообманом. Що ми з ним хворі на одну хворобу, тільки в нього вона видима, а в мене ні. Мене ткнули в ту хворобу носом, а я провтикав. Замість розгледіти в Сашкові власну збільшену проекцію, я розчепірив пальці й запишався, як останній рагуль: не сторож я братові моєму. А й справді, він же мій молочний брат — за одну цицьку держалися, ще раз гиги… А кому я сторож?..
А це ж нормальна потреба всякого чоловіка — бути сторожем. Захищати те, що тобі Бог доручив: твоє місце у всесвіті, — якщо треба, то зі зброєю в руках і до останку. Олексій, наш охоронець, якось сказав мені, що коли в нього народилася дитина, він уперше по-справжньому зрозумів фразу, яку пам'ятав зі школи, з когось із класиків, — «Буду стріляти, коли прийдуть». У класика це начебто говорив якийсь падлюка-поміщик, коли йому одбирали землю, а може, то тільки за совдепівським підручником виходило, що він падлюка, а чувак був якраз нормальний, — принаймні Олексій ту фразу вимовив так, що мені мурашки побігли по спині. Найменше я сподівався від нього такої літературно викладеної філософії — хлопець він простий як двері, молодший за мене, колишній мент, — пішов звідти, бо щось там у нього з начальством не зрослося, — дружину свою любить до нестями, аж світиться, про неї згадуючи, курити кинув, коли та була вагітна… І хату сам їм збудував у своєму Обухові, де його батьки живуть, — все, як у пісні співається. Своя хата: жінка й дитина. І тато, що тримає «калаша» де-небудь під лавкою — на випадок, якщо «прийдуть». Я йому після того щоразу при зустрічі тисну руку, чого раніше не робив. Не так уже й багато мені стрічалося людей, котрі мають мужність жити своє власне життя. Своє — а не те, яке попід руку трапилося.
«Буду стріляти, коли прийдуть», — тут усе зрозуміло, в цьому є краса і ясність простого рішення. А я не відстрілювався, бо по мене ніхто й не приходив, — вийшло так, що я сам по себе прийшов. А тепер-от «відстрілююсь» од податкової… Херой, мля. Потомственний, стид сказати, вояка — лента за лентою набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай… Як була радісно ахнула Лялюська при нашій першій зустрічі: «Ви — внук Олени Довганівни?». Під її поглядом я обімлів (з першого погляду, в здоров'ї й недузі, доки смерть не розлучить нас…): з таким самим захватом упізнавання на мене колись дивився Струтинський, коли казав: «Ватаманюк, у вас унікальний мислительний апарат». Тільки ви двоє, Лялюська, — не ображайся за це порівняння зі старим ґномом, він був великий чоловік і великий учений, земля йому пухом, — тільки ви двоє вгледіли в мені щось більше за мене самого. Щось, ввірене мені долею, що вимагало від мене, такого, як я є, зусиль: неослабного натиску, витягання шиї до поту між лопаток, щоб до того більшого в собі дорости. Щось таке, до чого треба було доростати. Тільки він і ти, більше ніхто.
