Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Та найдужче боявся горе-матадор, затягнутий у червоний шовк, щедро гаптований золотом, повертатись додому після кориди, коли батько бував невдоволений і грізно супив лоба.
Прикриваючи розкішним плащем подерті штани, крізь які світили клапті сорочки, хлопець заходив до шинку. Побите лобом та ратицями бичка тіло нестерпно нило. Мати, жінка дужа й негарна, змучена довгим тривожним очікуванням, кидалась до сина з розкритими обіймами.
— Ось маєш свого лобуряку! — гримав шинкар. — Геть осоромився! Заради чого я трачу гроші!..
Батько гнівно підіймав палицю, і чоловічок у шовку й золоті, який щойно порішив двох молодих бичків, затулявся ліктем і відстрибував назад. Але мати прикривала сина своїм тілом.
— Він поранений — хіба не бачиш?
— Поранений! — гірко вигукував батько, шкодуючи, що до цього не дійшло. — Тільки справжні тореро бувають поранені. Полатай йому штани та подивись, чи не треба їх випрати… Цей бевзь, мабуть, наклав від страху.
Та минало кілька днів, і шинкарева віра в сина воскресала. З ким не буває! Найславніші матадори — і ті часом осоромлюються на арені. Вперед до слави! І він влаштовував кориди вже на аренах Толедо чи Гвадалахари, доручаючи справу повіреному з числа своїх друзів і, як звичайно, «беручи всі витрати на себе».
Новільяда, яку шинкар зумів улаштувати для сина на великій арені Мадрида, була, за його словами, небаченим досі видовищем. Завдяки щасливій випадковості, «матадор» сяк-так упорався тоді з двома бичками, і глядачі, більшість яких потрапили до цирку задарма, бурхливо аплодували шинкаревому синові.
На виході героя очікував батько на чолі галасливої ватаги безпритульників. Він зібрав докупи всіх малих шибеників: і тих, що тинялися навколо цирку, і тих, що прослизнули всередину, бо контролерів на входах того дня не було. Шинкар був людиною діла. По п’ятдесят сентімо на брата, але щоб усі кричали до хрипоти: «Слава Манітасові!» — і підхопили славного новільєро на плечі, як тільки він вийде з воріт.
Манітас, який усе ще тремтів після пережитого страху, зненацька опинився в самому центрі галасливого гурту малих обшарпанців; його оточили, стиснули, підняли вгору і тріумфальний кортеж рушив від цирку до передмістя Вентас, по всій вулиці Алькала, маршируючи під цікавими поглядами людей, що виглядали з трамваїв, які раз у раз нешанобливо перетинали шлях славній маніфестації. Щасливий батько йшов слідом, тримаючи палицю під пахвою і вдаючи, ніби не має ніякого відношення до вигуків захвату. Але тільки-но крики стихали, як шинкар забував про всяку обережність. Охоплений гнівом торговця, що не отримав сповна за виплачені гроші, він забігав наперед і сам кричав: «Слава Манітасові!» Галас вибухав із новою силою.
Після великої події минуло вже кілька місяців, але шинкар досі не міг згадувати про той славний день без хвилювання.
— Мені його принесли на руках, сеньйоре Хуане; так само, як часто носили вас — даруйте за сміливе порівняння. Та ви самі побачите, що хлопець путящий… Йому бракує лише одного: вашої підтримки…
Щоб спекатися шинкаря, Гальярдо відповідав невиразними обіцянками. Може, він і погодиться керувати новільядою. Поживемо — побачимо, до зими ще далеко.
Одного вечора, коли вже почало сутеніти, матадор, звернувши з Пуерта дель Соль на вулицю Алькала, раптом аж позадкував від несподіваніш. Перед готелем «Париж» спинилася карета, і звідти вийшла золотокоса дама… Донья Соль! Якийсь чоловік, із вигляду чужоземець, подав їй руку, допомагаючи зійти. Вони перемовились кількома словами, й незнайомець пішов, а дама зникла за дверима готелю.
То була донья Соль. Тореро не сумнівався, що то вона. Не міг він помилитися і щодо характеру її взаємин з тим чужоземцем. Досить було побачити, якими поглядами обмінялись вони на прощання і як вона всміхнулася. Так само дивилась вона на нього, так само всміхалася йому в ті щасливі часи, коли вони скакали вдвох по неозорій пустельній рівнині, затопленій м’яким червоним сяйвом призахідного сонця. «А будь воно все прокляте!..»
У дуже похмурому настрої він просидів весь вечір з друзями. Вночі раз у раз перевертався з боку на бік — спогади довго не давали йому заснути. Коли прокинувся, у кімнату крізь вікна вливалося тьмяне світло похмурого дня. Накрапав дощ упереміш із мокрим снігом. Усе було чорне: небо, стіни будинків по той бік вулиці, дахи, з яких скапувала вода, заляпана багнюкою бруківка, дашки карет, що блищали, мов дзеркала, розкриті парасольки над головами перехожих.
Одинадцята година. А що як йому піти зараз до доньї Соль?.. Чом би й ні? Учора ввечері Гальярдо гнівно відкинув цю думку. Ні, він не стане принижуватись. Вола поїхала, навіть не попрощавшись із ним, а потім лиш один раз поцікавилася його здоров’ям, хоч і знала, що він при смерті. Звичайна собі телеграма, перший порух — і більше нічого; навіть коротенького листа на кілька рядків не прислала — і це вона, яка писала своїм друзям часто й з такою легкістю. Ні, він не піде до неї. Справжній чоловік не повинен забувати про свою гідність…
Але на ранок, після тривожного сну, воля його ослабла. «Чом би й ні?» — раз у раз запитував себе матадор. Він мусить її побачити. З усіх жінок, яких знав Гальярдо, донья Соль була для нього єдина; інших він просто любив, а ця вабила його до себе з нездоланною силою. «Не можу її забути», — повторював тореро, ніби виправдовуючись за свою слабкість… Як страждав він од несподіваної розлуки з цією жінкою!
Тяжке поранення на арені Севільї, нестерпний фізичний біль притлумили його любовний розпач. Хвороба, а потім ніжне замирення з Кармен, коли він став одужувати, допомогли йому пережити своє нещастя. Але забути?.. Ні, це йому було над силу. Він намагався не згадувати про минуле, але будь-яка незначна обставина воскрешала в його пам’яті образ доньї Соль: поїздка по місцях, де він скакав поруч із прекрасною амазонкою, зустріч на вулиці з якою-небудь золотоволосою англійкою, прогулянки із севільськими молодими сеньйорами, що доводилися їй родичами. Ох ця жінка!.. Іншої такої він не зустріне ніколи. Втративши її, він немовби змізернів, став не таким, як був. Гальярдо навіть здавалося, що тепер він стоїть на кілька сходинок нижче в очах громадської думки. Чи не через те відвернулося від нього щастя на арені? Поки донья Соль належала йому, він був відважніший. Із втратою золотокосої коханки почалися всі його прикрощі. Якщо повернеться до нього вона, повернеться й колишня слава. Матадор твердо в це вірив і, весь у полоні забобонних ілюзій, то впадав у розпач, то сповнювався надії.
Може, бажання побачити її — це якраз той натхненний порив, що так часто рятував його на арені. Чом би й ні?.. Гальярдо завжди був самовпевнений. Легкі перемоги над жінками, засліпленими його славою, привчили Хуана до думки, що чари його невідпорні. Ану ж донья Соль, побачивши його після тривалої розлуки… Хто знає!.. Адже саме так трапилось, коли вони вперше зустрілися наодинці.
Сповнений віри у свою зірку, з гордовитим спокоєм чоловіка, якому завжди щастить і який упевнений, що кожна жінка кинетьоя йому в обійми тільки-но він на неї гляне, Гальярдо попрямував до готелю «Париж», що був неподалік від його готелю.
Майже півгодини йому довелося чекати, сидячи на дивані, під цікавими поглядами обслуги та постояльців, що оберталися, зачувши його ім’я.
Потім прислужник запросив Гальярдо до ліфта і висадив його на другому поверсі, в невеликому салоні, вікна якого виходили на Пуерта дель Соль. Уся площа здавалася темною: чорніли дахи темних будинків, тротуарів не було видно під двома зустрічними потоками парасольок, по блискучому асфальту швидко мчали у всі боки карети, наче підстьобувані дощем, по сталевих рейках котили туди-сюди трамваї, безугаву дзеленькаючи, щоб попередити перехожих, які, здавалося, геть поглухли під своїми опуклими матер’яними дашками.
Прочинилися майже непомітні під шпалерами невеликі двері, й, зашарудівши шовком, увійшла донья Соль. Від неї линули п’янкі пахощі ніжного біло-золотавого тіла, що було в повному розквіті свого пишного літа.
