Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич (библиотека книг txt) 📗
Сокіл забув про страх. Проте потвора була такою гидкою, що він проти волі відступив на крок. Він відчув, як його лоб вкривається потом, як пальці рук стають вологими й липучими. А павук, розраховуючи кожен рух, сунув уперед, тримаючи передні лапи напоготові.
Слабкий стогін долинув до Вадима Сокола. Микола Петрович упав. Мабуть, павук теж почув цей стогін: він рвучко повернувся до Риндіна, заносячи вже над ним, над його безсилим тілом свої кігтисті лапи.
Тоді Сокіл забув і про огиду, яку викликав у нього величезний павук. Вигукуючи щось безладне, зціпивши зуби, він кинувся на страховище, замахуючись киркою. Павук зупинився. Криві лапи простягнулися знову до геолога, намагаючись схопити його. Дзьобоподібна паща клацнула, по її краях з’явилися тьмяні жовтуваті згустки.
“Мабуть, отрута, — встиг подумати Сокіл. — Ну й дідько з нею!”
Що було сили він ударив павука киркою по голові. І тієї ж миті відчув, як криві передні лапи чудиська ухопили його тіло з обох боків нижче грудної клітки, потягнули до себе. Сокіл спробував вистромити кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла і не піддавалася. Лапи павука стискали тіло Вадима і повільно, проте наполегливо підтягували його до дзьобів роззявленої пащі.
Сокіл відчув, як його ноги відриваються від землі. Він висів у повітрі, затиснутий лапами страховища. І все ж таки він не випускав рукоятки кирки і намагався вистромити її. Перед його очима, відділений від них тільки прозорим склом шолома, майнув гострий дзьоб. Павуку вдалося підтягти геолога до пащі. Дзьоби роззявилися ще ширше і охопили шолом. Пролунало скреготіння. Гострі краї дзьобів сковзалися по рівній, гладкій поверхні товстого скла.
— Тільки б витримало скло, тільки б воно витримало, — шепотіли побілілі губи Сокола.
Скреготіння посилилося. Павук намагався розгризти шолом. Жовті цівки густої рідини поповзли склом: мабуть, це й справді була отрута, яку випускали із дзьобів отруйні залози чудиська.
Тепер Вадим опинився в іще гіршому стані: він позбавлений був можливості що-небудь бачити крізь забруднене скло шолома. Ще раз він спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не вистромилась.
І раптом скреготіння припинилося. З тріском дзьоб врізався в тканину. У ніздрі Сокола вдарив огидний сморід, — такий гострий, що від нього засльозилися очі.
“Розірвалися трубки кисневого приладу!” — з одчаєм вирішив Сокіл. Зібравши всі сили, він ще раз шарпнув рукоятку кирки. О радість! Вона піддалася. Ще одне шалене зусилля — і він висмикнув кирку. Тоді, вигинаючись у міцних лапах павука, Сокіл почав бити киркою куди доведеться, майже нічого не бачачи перед собою і тільки мимоволі відзначаючи, що кожного разу кирка впиналася в м’яке тіло потвори.
Скільки ударів він завдав, Сокіл не пам’ятав. Але ось лапи павука враз ослабли. Секунда, друга — і Сокіл відчув, що він звільнився. Він упав на вологий грунт, на сире листя папороті. Геолог сидів на грунті і протирав скло шолома рукою в рукавичці. Блискучими від радості очима він бачив, як павук повільно відповзає вбік, віддаляється від астроплана. Він припадав на криві лапи, з численних ран на його кошлатому тулубі витікала густа біла рідина.
“А Микола Петрович?” — згадав зразу ж таки Сокіл.
Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині його губи безсило напіввідкрилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або…
Сокіл скочив на ноги. Гострий біль у боці примусив його відразу зігнутися. Проте що там біль, треба рятувати Миколу Петровича! Пересилюючи цей гострий пекучий біль, він обхопив тіло Риндіна впоперек тулуба, підняв його і поніс до драбинки. Тільки тут Сокіл знову похитнувся: наче розпечене залізо вп’ялося йому в бік. Втім, він втягнув тіло Риндіна драбинкою до люка, відчинив його і важко звалився разом із своєю ношею всередину шлюзової камери.
Підвестися у нього вже не вистачило сил. Він дотягнувся до кнопки керування люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тоді Сокіл поплазував на боці до внутрішніх дверей, тягнучи за собою непритомне тіло Риндіна. Сантиметр за сантиметром він просувався вперед, доки не добрався до внутрішніх дверей, які вели до центральної каюти. Останнім відчайдушним зусиллям Сокіл відчинив ці двері, вповз до каюти і втягнув за собою тіло Миколи Петровича.
Двері з м’яким шумом автоматично зачинилися за ним.
Тремтячими руками Сокіл відкинув шолом з голови. Не знімаючи скафандра — чи ж до цього було йому зараз?.. — він нахилився над Риндіним, що лежав на підлозі.
У нерухомому тілі Миколи Петровича не можна було помітити ані найменшої ознаки життя. Він не дихав. Ані кровинки не залишилося на його блідому, знеможеному обличчі. Посиніле і враз змарніле, воно байдуже дивилося в стелю своїми напіввідкритими затуманеними очима.
— Миколо Петровичу!.. Миколо Петровичу!.. — в одчаї торсаючи Риндіна, кликав Сокіл.
Мовчання.
— Миколо Петровичу!.. — ще раз скрикнув Сокіл, піднімаючи голову академіка і з останньою надією заглядаючи в його безживні очі.
Риндін нерухомо лежав на підлозі, не відповідаючи Вадиму Соколу ані жестом, ані словом, ані диханням.
Розділ восьмий,
що розповідає про дальші події в печері, де опиналися Галя Рижко і відважний Ван Лун, який все ж таки не може ні розв’язати загадку світних камінців, ні з’ясувати причини дивної хвороби Галі.
Галя ясно відчувала, як в її лівій скроні поквапливо стукотів малесенький гострий молоточок: тук-тук-тук… тук-тук-тук… Вкрите потом чоло торкалося холодного скла шолома. Дівчина знала: ось іще секунда — і кінець. Грізне рикання нависло над нею. І піднята лапа з широкими зубцями… та невже ж це — останнє, що їй доводиться почути й побачити в її короткому житті?..
Наче розірвані шматки довгої кінострічки пробігали, мелькали перед її очима. Уривки ці на мить зупинялися, затримувалися, спалахували яскравими образами — і потім знову зникали, поступаючись місцем для інших. Скільки людина може згадати протягом лічених секунд, коли над нею нависла страшна, неминуча небезпека, коли, здається, прийшов усьому край? Протягом цих кількох секунд Галя встигла згадати чи не все своє життя, побачити його з сторони так виразно, ніби воно стояло прямо перед її очима.
Ось вона, Галинка, зовсім маленька, залізла до старої шафи, де зберігалися завітні і пам’ятні для всієї родини реліквії, що залишилися від сивого дідуся, якого Галя знала лише за вигорілими фотографіями, її прадіда, учасника далекої, овіяної легендами громадянської війни. Ніхто не помітив, як це трапилося, але, на здивування всіх, Галинка раптом з’явилася перед рідними у високій будьонівці з великою червоною зіркою; через плече в неї була надіта шабля, яка волочилася слідом за дівчинкою по підлозі. І як гірко плакала Галя, коли в неї безжально відібрали ці надзвичайні речі!
А ось іспити в школі. Галина — відмінниця, вона завжди дуже добре вчилася, і мама пишалася нею. І от, відповідаючи на іспитах, вона раптом забула… найпростішу формулу води! Смішно, безглуздо, проте забула зовсім, остаточно, немов ніколи й не знала. І не могла згадати, ковтала сльози, доки вчитель, зрозумівши хвилювання дівчини, не відпустив її на місце на хвилинку: “Підіть заспокойтеся, Рижко!” А через хвилину-дві Галина продовжувала відповідати — і блискуче довела свої відмінні знання.
Школа… інститут… лекції Вадима Сергійовича… все ж таки, напевно, він любить її, милий Вадим Сергійович з вічно скуйовдженим волоссям, хоча за весь час подорожі він не сказав їй про це жодного слова, зовсім не так, як було це там, на далекій Землі…
Всього кілька секунд — і як багато спогадів, думок про минуле, дороге, близьке! Воно зникало назавжди, це безповоротне миле минуле, воно тонуло в страшному ревінні розлюченої потвори, яка зараз настигне її.
І раптом крізь це ревіння прорізався сухий тріск. Що це, постріл? Ні, не може бути, звідки?
Втім, слідом за тим уже зовсім близько, чи не над самою головою дівчини пролунав другий постріл, гучніший, розкотистий, схожий на вибух. І страшна тварина оглушливо завила.
