На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Й згадалося гетьману, яким радісним було це свято у дитинстві. Воно приходило з теплом, з першим зелом і прилітними птахами, з прибутніми водами…Мати мастить жовтками паски, садовить їх у піч, пахощі розливаються по хаті, по двору, все село пропахло пшенично — солодким, духмяним пахом пасок, на синіях вишикувалися соловейки, жайворонки з тіста, їсти хочеться, аж у голові гуде, і все одно неймовірно хороше, тривожно, побожно на серці. Так буває тільки в дитинстві, коли увесь твій світ з віри, з чистих слів, безгрішних бажань і солодких мріянь. Все збудеться! Дрібне й велике… Світ котиться під ноги, неначе крашанки з маминих долонь. А яка то великодня ніч у церкві! Щоправда, там стоять тільки дорослі, парубки та дівчата ходять довкола церкви парами або гуртами, дітвора пурхає, неначе горобці в молоденькому садочку. Прив'язують парубкам та дівчатам солом'яні «хвости», задмухують свічки (хоч то й гріх), ховаються одне від одного. А яка смачна паска з крашанками, ковбасами і який солодкий сон після великодньої ночі! А потім, виспавшись, діти повибігають на вулицю, дівчатка в стрічках і квітах, хлопчики в нових шапках та свитках, а в теплінь то просто в сорочечках, і граються у «вовчка», «в довгої лози», «в масла». Й перші доторки до дівчачих — майже дівочих — долонь, і скрадливі погляди спідлоба…
…Край столу, під образом грізного Спаса, сидів Богун. Голову схилив на руки, час від часу підводив її й мовчки пристукував кулаком. Щось його полягало, щось йому муляло, щось його гнівило. Шуміла йому в голові горілка, шумували ворохобні думки — міг зіпсувати застілля.
Не личило гетьману йти з келихом до свого підданця, але це все — таки Богун — пішов, вдаючи нудьгу та нічев'я. Зупинився край столу, пахолок миттю примчав фотель.
— Давай вип'ємо, Іване.
— За що вип'ємо? — вперся закипілим поглядом Богун. — За що?
— За все краще… за наше.
— Наше, це чиє? — Богун недовірливий, як чорт, і довірливий, як дитина. Його легко вкинути в гнів, легко розчулити. Його неважко підмовити до пиятики, так само просто повести на майдан, де співають козаки та лірники, там він розм'якне душею й пустить сльозу. Але стережися оскаженілого Богуна!
— Ти знову плетеш з Москвою одне лико. Послав туди Кравченка з вітальними листами. Безпалий туди пише й ти пишеш. Кажуть, Старкова приймав і таємну розмову з ним мав. Це правда?
— Правда, Іване. З одного кінця…
— Такого не може бути. Правда — вона одна, — напорапливо мовив Богун. — Кого дуриш?
— Кожна палиця має два кінці, — м'яко заперечив Виговський. — І ця — також. А дурю не я… Москва намагається одурити нас і нарід наш. Я пишу в Москву, щоб спинили колотнечу, а Безпалий просить пороху та олива. Мені пишуть ласкаві слова, а йому шлють бойові припаси. Така їхня правда.
— Так нащо ти пишеш?
— А нащо вони пишуть? Щоб людям голови затуманити, щоб виставити нас розбійниками та колотниками. А самі тим часом… — Гетьман навмисне обірвав мову. Навіть узяв прозорий, що аж світився, шматочок паски й поклав до рота. — Смачно!
— Що — тим часом?
— Ми тільки обороняємося. Ми завжди тільки обороняємося… Князь Олексій Микитович Трубецькой веде величезне військо. Він вже в Путивлі.
Одначе це не було великою новиною для Богуна.
— Казали — в Сєвську.
— Вже в Путивлі.
— Гомонять, ти з ним згоду вчиняєш.
— Такий надійшов йому голосний указ — щоб всі знали — учинити з українцями згоду. Його скрізь вичитують. Аби всі знали… про добрі наміри і турботливе серце царя. Цей указ князь отримав тринадцятого лютого. А через тиждень отримав вісімнадцять підбурювальних карток, підступними писарями зложених на під'юджування козацького люду. Аби ширив їх у полках.
— Чому вісімнадцять? — в голосі Богуна недовіра.
— Бо стільки є, — майже роздратовано (але роздратування не на Богуна, той відчув це) відказав гетьман. — Стільки встигли наскладати. А в першому листі велено Трубецькому зійтися зі мною в Переяславі. І направити справу так, щоб сталася там велика рада… з черні. Перекабатити її на свій бік. Й настановити іншого гетьмана. А поки що велено князеві йти на всілякі поступки. Почитати Гадяцькі пакти й скласти словесну обіцянку підписати з нами такі самі.
— Звідки знаєш? — вражено запитав Богун.
Гетьман поморщився.
— Либонь, Іване, живеш на світі не перший рік. Не в тім справа… Ти віриш, що цар і бояри погодяться на ті пакти? Щоб короля… себто царя обирати? Сейм з двох палат — їхньої і нашої?… Щоб наш митрополит не їздив на поклик до московського патріарха?
Богун рубонув долонею повітря.
— Не вірю.
— Ось так. А є такі, що вірять.
Гетьман підсунув до себе келих варенухи з родзинками, але тільки понюхав її.
— Вірять. Або вдають, що вірять… Щоб домогтися свого. Кривди свої і приватне самолюбство ставлять вище України. — Останнє мовив на чутливе Богунове серце, і в того очі затуманилися. — Ще й моляться Богу. А він терпить.
Богуна зморозило. Серце наливалося гнівом. «А мені все це не в шапку», — хотів сказати, не сказав. Не зрозумілі Богунові потайні людські стежки. Якщо вони навіть на добро, якщо навіть топтані мудрим гетьманом. Для нього — все інакше… Отако стій, отако йди — гордо та прямо.
Зчепив руки на литому з срібла поясі, задумався. Гіркота давньої слави і поразок душила горло.
— Були вкупі. А тепер?… Кожен хоче возвеличитися. Для чого?
Се йому було незрозуміле. Враз підхопився:
— Чого ж ми тут сидимо? Жуємо ковбаси… Треба вдарити.
Виговський м'яко натиснув на полковникове плече. Той підкорився.
— Не поспішай. Ось зберемося в міжсвяття, порадимося. Чей, не тільки нам двом болить Україна. А поки що — гуляй. Нехай очиститься душа від клопотів і думок.
…Бенкет уже втратив єдиний стрій. Як річка, що розбивається на потоки й потічки, розтеклися, розбилися балачки, пристрасті на окремі струмочки, в однім гурті сміялися, в другому сварилися, двоє сотників христосалися вже в сотий раз.
Засвітили свічі. Трисвічники, п'ятисвічники стояли на столах, на карнизах кахельних печей. Гетьман непомітно вийшов на челядницьку половину. В алкірі — кутовій кімнаті, що за великою світлицею, — сидів хлопчик — білявець, син, Опанас (на честь діда) й плів нагайку. Таке синове заняття здивувало його. Не знав: печалитися чи радіти. Опанас — ще малий, помислами він далекий від війни, зброї, гарячих коней. Се — від матері. Надивилася на війну, навиглядалася чоловіка, не хотіла бачити сина на коневі. Прихиляла до молитви, до книги. Опанасові навчателі не нахваляться ним: такий дошпетний хлопець, вправний у чистописанні, і в латині, і в грецькій мові. Донедавна це влаштовувало Виговського. Але з того часу, як став гетьманом, почав замислюватися в інший бік… Якому батькові не кортить побачити сина на путі, котру проклав. Гай — гай, до того ще, як до неба. Але… Бог — вседержитель може посприяти. Батькова слава — не абищиця. Юрка Хмельницького кричали в шістнадцять. Хоч і бачили, який він нікчемний. Ще й попсувало його трохи вчення… Рука звикла тягнутися до книжки, а не до шаблі. Батькова слава й нині ходить за Юрком голубою хмарою. Деякі козаки і полковники знову воліють мати його гетьманом. Славного Хмельниченка, а не якогось Виговського! Тоді їм буде послабка. У Юрка рука квола, безвольна. Кожен — чини свою волю. До цього зараз пориваються і козаки, й посполиті. Юрко покинув науку й подався на Запорожжя. Січовикам лестить, що Хмельниченко приїхав на батькове токовище. Гудуть довкола нього, наче бджоли довкола матки, яка ще не вилетіла… Обвівають облесними словами, вшановують і вславлюють. Гадають, на добро, а насправді на власне і всього народу безголів'я.
Такий і його син? Ні, не такий. Беручкий і розумний. З недавнього часу Іван Остапович почав спрямовувати його на Марсові стежки. Підсовував книжки про Македонського, Цезаря, Ганнібала, Карла Великого. Розповідав про Хмельниччину, про морські козацькі походи, хоч сам у них ніколи не бував. Дуже мальовничо оповідав йому про те Богдан — Зіновій. Запам'яталося й згодилося. Подарував синові доброго коня. В міру гарячого і в міру слухняного. Але на більше хлопця не вистачало. І ось тепер ця нагайка. Звідки? Плести нагайки — челядницька справа. Хоч… справжній козак повинен уміти все. Він багато чого не вмів. Вив'язати петлю на аркані, викресати вогню в дощ, приготувати на рану мазі з пороху, дьогтю та часнику, й з нього кепкували козаки, а він тратився. Щоправда, в його руках була міцна зброя — перо та каламар. А основне — мудрість, розум. Потроху почали визнавати, заповажали. А він непомітно навчився всього іншого. Давно знає всю козацьку регулу, і звичаї, і стрій, військових замислів учився в Хмельницького, дипломатію осягнув сам.
