Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

Волові запряги з людьми міхмандара, які мали готувати місця для відпочинку султанші і її двору, відправлено за три дні поперед урочистого кортежу.

Вдосвіта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, вулицями Стамбула від Айя-Софії до Едірне-капу промчали кінні султанські капіджії, гучно ляскаючи канчуками і завиваючи дикими голосами: «Савул! Достур!» — «Дорогу! Бережись!» Бо коли покотиться вулицями біла, уся в золоті карета з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як собаку.

Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженістю і прихованою ненавистю. Султанша їхала вулицями столиці ніби уособлення насильства, і ніхто не хотів знати, яка далека вона була від самої думки про щонайменше насильство. Та хто б став її питати чи зазирати їй у душу, коли попереду й з боків скакали на чорних конях зарізяки й знай завивали: «Савул! Достур!

У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволі просторий екіпаж, щільно оббитий зсередини червоною в золотих візерунках повстю, вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч для тепла євнухи щоразу вкладали в карету пласкі мідні жаровні з розжареним вугіллям, прибираючи ті, які вже вихолоди.

За першою каретою їхала друга — теж шестикінна, далі два чотирикінних кабріолети і вісім парокінних гарб.

Роксолана мала коло себе Міхрімах і малесенького Селіма, помагала їм молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якій багато разів доводилося перемірювати цю дорогу, скрашувала султанші затяжливу й тяжку зимову подорож своїми мудрими бесідами.

В другій кареті був Мехмед із своїм вихователем Шемсі-ефенді, у кабріолетах хазнедар-уста везла вбрання і коштовності Роксолани, їхали там султаншині служебки і няньки Міхрімах і Селіма, гарби були наповнені всіляким добром, без якого такій високій особі не личило вирушати навіть в одноденну подорож, а тут ішлося не тільки про тиждень шляху, а й про побут у султанському сераї в Едірне, де, ясна річ, усе потрібне для султанші і її дітей могло й знайтися, але їй могло б забракувати звичних речей, а це вже не годилося.

Звичні речі! Багатство! Розкіш! Чи думала вона про таке ще зовсім недавно? Тепер сиділа в цьому розкішному повозі, до самих очей закутана в пухнасті червоні соболі, яким не було ціни, семимісячний Селім лежав у золоченій колисочці, закушканий сірою білячою ковдрочкою, Міхрімах, теж у дорогому хутряному вбранні, дерлася до матері на руки, лепетала: «М-ма, м-ма!» А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв нові й нові слова, мова з нього так і лилася — чужа мова! Тільки вночі, без підслухів і підглядачів, плачучи над першим своїм сином, шепотіла йому рідні слова «Синочку мій! Дитино моя!» — а вголос боялася промовити бодай слово, щоб не сполохати своє нетривке щастя, не відлякати насторожену долю. Поневолено тіло її, поневолено й дух. Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадам, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах. Бачила його на світанку, коли схилялася над заснулим дитям, і довгими днями, коли віяли над садами гарему гнилі південні вітри, бачила в тяжкій чорній темряві з-поза стамбульської чуми й при світлі місяця і зірок теплим літом, вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, і знизу, від Львівської дороги, — тоді видавалася сама собі зовсім маленькою, а батьківський дім розростався на півсвіту і світився своїми дерев’яними стінами, ніби сонце. Бачила його безсонними ночами і вдень, приходив у її сни, і тоді, прокинувшись, стогнала від розпачу і ридала, ридала за навіки втраченим.

А треба було жити.

Коли носила в своєму лоні перше дитя, валіде пустила поголос, що родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем і Кіната, які від заздрощів готові були задушити маленьку Хуррем, прибігали з удаваними співчуваннями, налякано шепотіли про страшні розмови, якими, ніби павутиною, обплутують її, зітхали й охкали, а самі зирили на кволе, нікчемне дівчисько: чи не кинеться у Босфор? Ні, не кинулась! Народила сина, тоді народила ще дитя і ще. Ствердилася й утвердилася в дітях — і вже не мала відступу. Назад дороги не було. На все життя була прикута до цієї землі, і діти її, вирісши, вважатимуть її рідною, а про її вітчизну не захочуть і слухати. Так само й про мову, бо що мова без вітчизни? Хіба що згадають коли-небудь пісні, які виспівувала над їхніми колисками, виспівувала тихенько, щоб ніхто не почув: «Коли турки воювали, білу челядь забирали:

і в нашої попадоньки взяли вони три дівоньки. Єдну взяли попри коні, попри коні на ремені, другу взяли попри возі, попри возі на мотузі, третю взяли в чорні мажі. Що ю взяли попри коні, попри коні на ремені, тота плаче: «Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати тя розчесує, возник бичем розтрепує!» Що ю взяли попри возі, попри возі на мотузі, тота плаче, тота кричить:

«Ой боже ж мій, ножки мої, ножки мої білесенькії! Не мати вас умиває, пісок пальці роз’їдав, кровця пуки [58] заливає Що ю взяли в чорні мажі, тота плаче, тота кричить: «Ой боже ж мій, очка мої, очка мої чорненькії! Только орсак [59] проходили, а білий світ не виділи!»

Хотіла б полинути на Вкраїну, покликати з собою діток своїх. У нас гори золотії, у нас води медовії, а травоньки шовковії, у нас верби грушки родять, у нас дівки в злоті ходять. Хотіла — і не сміла.

Тепер везла своїх дітей по їхній землі. Вперше для них і для себе самої.

Розбагнена дорога, старі оливи простягають до холодного неба покорчене чорне гілля, мов безсилі рабині. Вітер із сліпою жорстокістю шарпає високі свічки зелених кипарисів, і вони загрозливо розгойдуються — от-от зламаються й упадуть. Проїхали селище Чумлікой, валка розтяглася безмірно, кінні євнухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити Її докупи, старий товстий міхман-дар часто під’їздив до Роксоланиної карети, хилив у поклоні головешку, на якій намотано було цілу скирту тканини, щось бурмотів: чи то пробачення, чи просьби — не розбереш. Роксолана відмахувалась: дайте спокій, у мене діти!

Надвечір усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п’ять ханів для подорожніх, але для султанші з дітьми приготовано дві грецькі хатини, в яких після господарів лишилися тільки старі, грубо мальовані ікони на стінах та незгасні лампади під ними. Від тих образів та лампадок аж різонуло Роксолану по серцю. Не заснула до ранку, просиділа над колисочкою малого Сєліма, присвічуючи собі мідним каганчиком, читала якусь книгу з тих,, що везла у поклажі. Везла дітей і книги — єдиний порятунок для зраненої душі.

На ранок було сонце, вітер ущух, земля похило підіймалася , до неба, тоді погорбилася, дорогу перетяло невисоке гірське пасемце, а за ним була затишна долина, звана досить загрозливо:

Харамідере — долина розбійників, і там мали ночувати. Поминули великий караван верблюдів, що вже зупинився на нічліг. Верблюди підломавши ноги, зготувалися спати. Розташовані були великим колом, головами назовні. Всередині кола складено паки товару, купці палили багаття.

Роксолану знов влаштовано з малими в грецькій хатині, яка належала священикові. Знов мала провести ніч із своїми давніми темноликими богами, які скорботно позирали на неї з-над лампадки. Написала коротенького листа до султана, відіслала гонцем, трохи подрімала.

Далі шлях ішов на Сіліврію. Через селище контрабандистів Каракли-Кйой, повз засипаний пісками Кумбургас дорога вивела валку над море. Скінчилася багнюка, лишилося позаду непрохіддя, шлях стелився твердим каменем, правобіч здіймалися пологі горби, по ліву руку шуміло море, таке вільне й погідне, що душа летіла на його простори, як птах, і мовчки ридала від захвату. Обід влаштовано в селищі Бургадос перед ханом. Далі по дорозі зустрілися величезні табуни коней. На продаж до Стамбула. Незмога уявити, скільки коней продається в столиці. На Аврет-базарі коней продають разом з людьми. Гнали коней не турки й не болгари. Роксолана впізнала цих людей з одного погляду. Маленькі, жилаві, брудні, великі луки за спиною, приторочені до сідел, аркани, кошми, турсуки з кумисом — татари! Точнісінько такі самі, як і ті, що везли її з Рогатина й продавали