Перехресні стежки - Франко Иван Яковлевич (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
— Злодію! Віддай мою жінку! Поліція! Сюди! На поміч! Мені вкрадено жінку.
— Але тихо! Ша! Не робіть скандалу! — втишували Стальського його товариші, яким досить неприємно було, що встрягли в сю історію, в якій почали підозрівати просту напасть Стальського.
— Ні, не буду тихо! Не буду! — репетував Стальський, стоячи на подвір’ї. — Ось тут стоятиму і не вступлюся. І буду кричати цілу ніч, поки мені не верне жінки!
Вся камениця була збентежена. На ґанках, у вікнах і сінях стояли люди, шептали, охали і ахали.
— Пане Стальський, — мовив Шварц, наближаючися до нього, — будьте ласкаві, вспокійтеся. Вашої пані тут нема.
— А ви як знаєте?
— Бо бачив її, як вийшла відси.
— Вийшла! Як то може бути?
— Проста річ. Камениця має два виходи. Ви ввійшли переднім, а вона вийшла противним.
— Давно?
— Вже буде зо чверть години.
— І куди пішла?
— Не знаю.
— Певно, додому, — додав хтось із товариства. — А ви надармо наробили галасу.
— Надармо? О ні! Я нічого не роблю надармо. Я свойого не дарую. Панове, прошу зо мною! Може, ще догонимо її по дорозі.
— Трудно буде, — мовив Шварц. — Вона, правдоподібно, сіла на санки, що проїжджали сюди, і поїхала.
— А я думаю, що вам поперед усього треба вспокоїтися, — мовив один із товариства. — Успокоїтися і обдумати справу докладно.
— Се ж непереливки. З адвокатом справа, — додав другий.
— Я раджу: зайдімо ще на хвилю до шинку, допиймо пиво, а потім можемо заглянути й до вас додому, чи єсть пані дома.
Стальський не дуже був рад сьому, але товариші майже силою потягли його з собою. Шнадельський ішов також за ними, але, коли дійшли до темного місця, де вулиця скривлювала, а лампи не було близько, Шварц потаємно шарпнув його за рукав. Він озирнувся і зупинився.
— А що там? — запитав.
— Пст! Відстаньмо від них! Ходи сюди в закуток! — шептав Шварц.
— А що? Маєш що цікавого? — запитав Шнадельський.
— Авжеж! Ідемо до Вагмана.
— Чого?
— Ну, звісно. Завтра до Америки.
— Як то? Маєш щось певного?
— Розуміється. Певне те, що у нього є гроші. І він сам. І жде Барана, значить, двері відчинені. А хоч би й ні, то на стук вийде відчинити.
— Ну, і що?
— Ходи! По дорозі поговоримо. А цікаві річі!
І, взявшися попід руки, вони пішли в противний бік, у напрямі до Вагманового дому.
Надія Шварцова, що Вагман, ждучи Баранового повороту, лишить сінешні двері незамкненими, збулася. Навіть більше, він забув замкнути двері з сіней до свойого покою. Сидячи коло стола, заглиблений у якихось рахунках, він так був зайнятий, що не думав про двері. Коли брязнула клямка, він, не обертаючися і не підводячи голови, запитав:
— Се ви, Баране?
— Я, — почувся якийсь не Баранів голос.
Вагман обернувся. Перед ним стояв Шнадельський. У Вагмана лице поблідло, серце моментально перестало битися. Він зрозумів, що справа не добром пахне, і сидів мов задеревілий.
— Ви… ви до мене? — почав він, ледве видушуючи з горла слова. Але в тій хвилі з-за плечей Шнадельського висунувся Шварц і скочив до Вагмана. Сей пробував схопитися з крісла, та Шнадельський одною рукою притиснув його за плече, а другою затулив йому рот. Вагман пробував крикнути, простяг руки, щоб відіпхнути Шнадельського, але в тій хвилі Шварц закинув на його шию тонкий, міцний шнурок і стиснув щосили. Вагман широко витріщив очі, голос замер у його горлі.
— Пускай плече! Тягни за шнур! — шептав Шварц. Шнадельський послухав наказу. Коли стиснули міцно за шнур — Шварц за один кінець, а Шнадельський за другий, то Вагман, сидячи на кріслі, скажено затрепав ногами. Вони не пускали, тиснули щораз дужче. Ще кілька рухів то руками, то ногами і — спокій.
— Неживий! — шепнув Шнадельський, весь тремтячи при виді страшного Вагманового лиця.
— Ні, жиє ще! — шептав Шварц. — Поможи!
— Що хочеш робити?
— Ось тут його! На отсей гак. Неначе сам повісився.
І оба підняли Вагмана, потім Шварц зав’язав оба шнура за гак, вбитий високо в стіні — колись там висів великий образ — і, підтягнувши тіло догори, пустили його висіти. Вагман ще трепав хвилю ногами, потім голова звісилася на груди — було по нім.
— А тепер живо, за грішми! Чи двері замкнені?
— Ні! — шепнув з переляком Шнадельський, бачачи, що вони відчинені нарозстіж.
— Замкни!
Поки Шнадельський замикав двері, Шварц перешукував Вагманові кишені, щоб знайти ключі від вертгеймівки. Знайшовши ключі, він відімкнув касу. Гроші лежали на купі — банкноти, золоті й срібні монети — чистих 50 000, нині одержаних Вагманом від Кшивотульського. Шварц загарбав їх у невеличкий мішечок, що лежав тут же в касі і встромив до кишені.
— Буде з нас! — мовив радісно.
— А більше готівки нема? — питав Шнадельський, переглядаючи ще шухляду бюрка.
— Нема. Векслі, скрипти — чорт бери, се не для нас. Ходімо!
І оба вийшли. Виходячи, вони замкнули на ключ двері Вагманової комнати, а ключ вкинули назад досередини, відхиливши силою долішню половину не дуже солідних дверей. Потім вийшли з сіней на вулицю, де в тій хвилі не було нікого. Надворі падав густий сніг; високо над містом у верхів’ях дерев гудів вітер. Місто дрімало.
— Куди тепер? — питав Шнадельський, цокочучи зубами зо страху.
— Ходімо до шинку, до нашого товариства! — мовив Шварц.
— До них? Ні, не можу. Я ввесь трясуся. На мені, певно, лиця нема. Зараз пізнають.
— Тьху! М’якушка з тебе! — мовив Шварц. — Ну, про
мене, то лишися на вулиці! Я зайду сам. Конче треба, щоб нас тепер бачили в шинку. Се відверне від нас підозріння, бодай на перший час.
І вони пішли вулицею, бродячи в глибокім снігу, яким за сей вечір покрилася земля. Перед шинком Шнадельський лишився сам надворі, а Шварц увійшов досередини.
— Пан Стальський тут? — запитав він шинкаря.
— Нема. Ось перед хвилею вийшов з панами.
— Ну, та й поквапився. А я за ними шукаю.
— Пішов додому. Можуть пан іще догонити його.
В тій хвилі, озирнувшися, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Він приступив до нього і, потермосивши його за плече, крикнув:
— Гей, Баране! Вставай!
— Га! — крикнув крізь сон Баран і почав протирати очі.
— Ти тут спиш? Хіба тут тобі місце спати? Вставай, додому!
— А хіба що? — спросоння запитав Баран.
— Пора тарабанити по місті. Ти забув? — жартував Шварц.
— Тарабанити? Ага-га! А я й забув. Добре, добре.
І, чухаючися в потилицю, він рушив із шинку. Шварц зареготався.
— Ще справді готов послухати та тарабанити! — промовив весело, обертаючись до шинкаря. — А в такім разі ще пан комісар мене засудить на кару, що я намовив його.
— Га, га, га, — сміявся шинкар. — А я посвідчу, що так і справді було.
Шварц, і собі ж засміявшися і побажавши шинкареві доброї ночі, вийшов на вулицю.
Шнадельський стояв на вулиці і голосно дзвонив зубами.
— Що, тобі ще не ліпше? — шептав до нього Шварц.
— Ні. Все нутро мов кипить. А що, нема їх?
— Нема. Пішли всі до Стальського. Ходім і ми!
— Не можу! Нізащо не можу.
— Ну, то ходім де до іншого шинку. Візьмемо сепаратку. Вип’єш, розігрієшся. Або ляжеш троха.
— Ні, не ляжу. Страшно мені.
— Ну, не будь дитиною! Що се знов за фохи! Запануй над своїми нервами. Справа пішла чудесно.
— Ти… ти ошукав мене, — мовив несміло Шнадельський. — Я думав, що се буде так… заберемо… Ну, закнеблюємо… але сього… сього я не надіявся.
— Дурниця! Що там думати про се! Ходім! Передихаєш, а потім я би радив конче ще зайти до Стальського.
І, взявши Шнадельського під руку, Шварц повів його якоюсь півперечною вуличкою в напрямі до ринку.
Ніч.
Над містом глухо шумить вітер. Із навислих хмар сипле сніг, та вітер рве його, і крутить у скаженім танці, і носить, кидає, знов підносить, поки вкінці, розмелений на дрібну густу муку, не кине на землю. Та й тут іще не дає спочити йому. Котить вулицями, збиває купи і розбиває знов, піднімає стовпами, туманами, б’є ним до вікон, натрушує його прохожим у лице, в очі, за ковніри, затикає ним усі шпари, заповнює рови, засипає сліди і стежки.
