У вогні - Коллінз Сюзанна (чтение книг .TXT) 📗
— Уявіть, що ви — Брут і Енобарія. Де б ви почувалися в безпеці, знаючи про джунглі те, що ви знаєте? — запитав Біпер.
У голосі його не було зверхності, але я не могла не думати, що він нагадує мені шкільного вчителя, який щось пояснює учням. Можливо, таке відчуття виникло через різницю у віці, а може, просто через те, що Біпер був у мільйон разів розумніший за нас усіх.
— Тут, на узбережжі, — відповів Піта. — Це найбезпечніше місце.
— То чому ж вони не на узбережжі? — поцікавився Біпер.
— Бо тут ми, — роздратовано сказала Джоанна.
— Саме так. Берег окупували ми. Тож якщо узбережжя зайняте, куди б ви пішли? — знову запитав Біпер.
Я поміркувала про смертоносні джунглі та про зайняте узбережжя.
— Я б сховалася просто на межі джунглів і пляжу. Щоб мати змогу в разі чого швидко накивати п’ятами. І таким чином я б мала змогу за нами шпигувати.
— А ще — добувати їжу, — вигукнув Фіней. — Джунглі аж кишать підозрілими рослинами й тваринами. Але спостерігаючи за нами, можна упевнитися, що морепродукти безпечні.
Біпер усміхнувся, начебто ми навіть перевищили його очікування.
— Так, правильно. Ви зрозуміли. Отже, тепер моя пропозиція: влаштувати о дванадцятій коротке замикання. Що відбувається рівно опівдні й опівночі?
— В дерево ударяє блискавка, — зазначила я.
— Атож. Ось що я пропоную: між ударами блискавки опівдні й опівночі ми пустимо дріт від дерева через пісок аж до води, бо ж солона вода — чудовий провідник. Коли вдарить блискавка, струм побіжить по дроту до води й замкне все узбережжя, бо пісок буде і досі вологий від хвилі, яка впаде на берег о десятій. І всіх, хто в цю мить опиниться в зоні дії, уб’є електричним струмом, — промовив Біпер.
Запала довга пауза: всі ретельно обмірковували Біперів план. Мені він здавався фантастичним, майже неможливим. Але чому? Я за своє життя встановила тисячі пасток. Хіба це не таке саме сильце, просто з науковим підходом? Та чи воно спрацює? Але як ми, трибути, натреновані ловити рибу, рубати ліс і добувати вугілля, можемо ставити це під питання? Що ми взагалі знаємо про приборкування небесних сил?
Піта не втримався.
— Біпере, гадаєте, цей дріт і справді витримає струм такої сили? Він такий тоненький — чи не згорить він?
— Згорить, але струм усе одно встигне пробігти.
Власне, дріт спрацює як запобіжник: пропустить струм — і згорить, — пояснив Біпер.
— Звідки тобі знати? — запитала Джоанна, яку пояснення Біпера анітрохи не переконали.
— Бо я його винайшов, — сказав Біпер трохи здивовано. — Це ж не просто дріт. Так само, як і блискавка — не просто природна блискавка, і дерево — не справжнє дерево. Джоанно, ти ж розумієшся на деревах краще за нас усіх. Справжнє дерево блискавка вже б давним-давно знищила, хіба ні?
— Так, — похмуро підтвердила Джоанна.
— Не хвилюйтеся за дріт — він спрацює так, як я сказав, — запевнив нас Біпер.
— А де будемо ми, коли це станеться? — поцікавився Фіней.
— Далеко в джунглях, в безпеці, — відповів Біпер.
— І кар’єристи будуть у безпеці, якщо не спустяться до води, — зазначила я.
— Щира правда, — озвався Біпер.
— Але морські мешканці просто зваряться, — пробурмотів Піта.
— Не просто зваряться, — сказав Біпер. — Боюся, більше нам морепродуктів поїсти не вдасться. Але й у джунглях є чимало їстівного, правда, Катніс?
— Так. Горіхи й пацюки, — відповіла я. — А ще у нас є спонсори.
— Тоді я не бачу жодних проблем, — мовив Біпер. — Та оскільки всі ми тут союзники і ця справа вимагає спільних зусиль, рішення за вами чотирма.
Ми точно як школярі. Не в змозі закинути його теорії нічого, крім елементарних зауважень. Які здебільшого навіть не мають стосунку власне до плану. Я підвела очі на збентежені обличчя товаришів.
— Чом би й ні? — нарешті промовила я. — Нам немає що втрачати. Якщо план провалиться, жодної шкоди не буде. А якщо все вийде, то це — реальний шанс позбутися ворога. Та навіть якщо нічого не спрацює і загинуть лише морські мешканці, принаймні Брут з Енобарією також залишаться без джерела харчування.
— Я підтримую, давайте спробуємо, — сказав Піта. — Катніс має рацію.
Фіней поглянув на Джоанну та звів брови. Він не наважувався підтримати план без її згоди.
— Гаразд, — нарешті вимовила вона, — в будь-якому разі це краще, ніж полювати на них у джунглях. До того ж вони навряд чи розкриють наш план, бо ми й самі його погано розуміємо.
Перш ніж обмотати дерево дротом, Біпер захотів його оглянути. Судячи з сонця, була дев’ята година ранку. Нам усе одно час уже було забиратися з узбережжя. Отож ми розібрали наш табір, перейшли на ту ділянку узбережжя, яка межувала з сектором блискавки, й попрямували у джунглі. Біпер і досі був занадто слабкий і сам дертися на пагорб не міг, тому Піті й Фінею довелося по черзі його нести. Я дозволила Джоанні вести перед, бо хто як не вона родом із лісовогс округу, тож не дасть нам загубитися в лісі. Крім того я своїми стрілами завдам ворогу більшої шкоди, ніж вона своїми двома сокирами, тож я ліпше прикриватиму тил.
Важке задушливе повітря причавлювало мене до землі Від початку Ігор я ще жодного разу не дихнула вільно. Хотіла б я, щоб Геймітч припинив надсилати нам хліб з Округу 3, а натомість прислав трохи хліба з Округу 4; бо за ці два дні з мене вийшло пару відер поту, і хоча ми весь час їли рибу, організм вимагав солі. А ще було б непогано отримати шматочок льоду. Чи принаймні трішки холодної води. Я, звісно, вдячна за ту рідину, що ми видобували з дерев, але вона така ж тепла, як і морська вода, як і повітря, як і всі трибути, як і я. Ми всі туї скоро зваримося.
Коли до дерева було вже рукою кинути, Фіней запропонував мені вести перед.
— Катніс чує силове поле, — пояснив він Біперу та Джоанні.
— Чує? — перепитав Біпер.
— Тим вухом, яке мені оперували в Капітолії, — пояснила я, думаючи: кого я намагаюся обдурити цією вигадкою? Біпера? Таж він, певна річ, пам’ятає, як сам пояснив мені, як визначати силове поле. До того ж силове поле взагалі не можна почути. Але Біпер, не знаю чому, не заперечив.
— Тоді, звісно ж, хай Катніс іде попереду, — промовив він, зупинившись на мить, щоб протерти стуманілі окуляри. — 3 силовими полями жартувати не варто.
Переплутати потрібне дерево з іншими було неможливо, бо воно височіло понад усіма. Я зірвала гроно горіхів і попросила всіх зачекати, а тоді повільно пройшлася схилом, жбурляючи горіхи попереду себе. Але силове поле я і без того побачила майже одразу, навіть до того, як у нього врізався горіх, — воно було кроків за п’ятнадцять від мене. Оглядаючи джунглі, праворуч я побачила високо над землею тремтливий квадрат. Я жбурнула в нього горіх — і почула характерне шипіння, що підтвердило мої підозри.
— Не відходьте далеко від дерева, — попередила я інших.
Ми розділили обов’язки. Фіней охороняв Біпера, поки той оглядав дерево, Джоанна добувала воду, Піта збирав горіхи, а я полювала неподалік. Деревні щури зовсім не боялися людей, тож я легко вполювала трьох тваринок. Вибило десяту годину, і це нагадало мені, що час повертатися, тож я приєдналася до всіх і узялася білувати здобич. А тоді накреслила на землі обмежувальну лінію за кілька футів од силового поля, і врешті-решт ми з Пітою заходилися смажити горіхи й кавалки щурячого м’яса.
Біпер і досі тупцяв навколо дерева, здійснюючи якісь незрозумілі маніпуляції та щось вимірюючи. От він відколупав від дерева шматок кори, присів біля нас і жбурнув кору в силове поле. Та відскочила, розжарена аж до білого, і впала на землю. За мить до неї повернувся первинний колір.
— Що ж, це багато чого пояснює, — зронив Біпер.
Я зиркнула на Піту й закусила губу, щоб не розреготатися: нікому, крім самого Біпера, це геть нічого не пояснювало.
Аж тут вчулося тріскотіння в суміжному з нашим секторі, воно ставало дедалі гучнішим. Це означало, що вже одинадцята година. В джунглях тріскотіння було набагато виразнішим, ніж учора на узбережжі. Ми уважно дослухались.
