Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Ні, не виганятиму. Подивіться, куди там мені зараз воювати.
Ледь відхилившись, Адам озирнув Анну з ніг до голови.
— А коли тобі народжувати? Десь на початку квітня? Так?
Вона непевно повела плечима.
— Десь так. Принаймні, я теж так думаю, — вловивши в погляді Адама тінь занепокоєння, Анна не втрималась і торкнулася долонею його жорсткого від щетини підборіддя. — Не переживайте, нічого поганого зі мною не станеться. Я вже знайшла лікаря та повитуху. Мешкають тут недалеко.
Адам знову недовірливо придивився до неї. Треба попросити Терезу, щоб вона все це проконтролювала.
— А хочете, я нагодую вас вечерею? — раптом запитала вона його. — Ви ж, певно, через усі ці події у місті не вечеряли. Я теж від обіду голодна.
Сказала, але сама, подавши вечерю, майже не торкнулася страв. Їсти не хотілось, хотілося просто сидіти навпроти Адама і дивитися на нього. Колись тітка казала, що, якщо жінці приємно дивитися на те, як чоловік їсть, то вона не лише його любить, але зможе дуже довго почуватися з ним щасливою. Хто знає, може, у них із Адамом теж усе ще попереду.
Вона підвелася з-за столу, щоб прибрати брудний посуд, але Адам притримав її за руку.
— Облиш. Просто посидь зі мною.
Уважно подивившись на нього, Анна знов опустилася на стілець. Адам виглядав змученим і чимось стурбованим. У якийсь момент їй навіть здалося, що він хоче щось розповісти, проте він промовчав, а вона не наполягала. Він скаже їй це потім — тоді, коли сам вважатиме за потрібне, або тоді, коли це стане по-справжньому важливим.
Ледь нахиливши голову, вона обережно торкнулася його руки. З радістю взяла б усі його жалі на себе, тільки б він дозволив їй це зробити. Ближчої, ріднішої людини у неї давно вже нема. Так сталося, що всю родину вона розгубила десь на шляху до свого забороненого кохання.
Обхопивши долоню Адама своїми пальцями, Анна заплющила очі. Зараз ані вона, ані він не потребували жодних слів, поцілунків чи спалаху емоцій. Їм просто було добре сидіти поряд. Не було потреби кудись бігти, поспішати, щось робити, метушитись, з’ясовувати стосунки. Усе раптом стало дуже простим і зрозумілим — таким, яким і має бути. Вони просто не можуть жити нарізно, і на то нема ради.
Жовте світло від свічки ледь тремтіло під порухами вітру з прочиненого вікна, фіранка злегенька ворушилася, а знадвору відчувався запах талого снігу та вологої землі. Майже весна. Добре, що їхня з Адамом дитина народиться саме тепер. Тоді, коли весна ще й не весна, а обережний натяк на майбутнє пробудження та розквіт. Коли дитинка трохи підросте, настане справжнє літо.
— Я залишусь з тобою на ніч, — неголосно проговорив Адам. — Сьогодні так треба…
Розплющивши очі, Анна кивнула. Зараз їй і самій хотілося, щоб він був поряд. Нехай хоч ці декілька годин. Нехай хоч ніч. А там як Бог дасть.
Адам підвівся з-за столу.
— Не бійся, вранці я піду звідси. Ніхто й не знатиме, що я ночував у тебе.
Анна м’яко усміхнулася. Такі дрібниці її сьогодні не турбували. Уперше за декілька останніх тижнів саме зараз почувалася по-справжньому спокійною.
Заснула майже відразу. Прокинулася несподівано, як від поштовху ззовні чи від яскравого світла, тоді, коли ще й не світало. На вулиці було неспокійно, проте розбудив її аж ніяк не шум за вікном.
Анна занепокоєно поклала руку собі на живіт. Те, що відбувалося в ній самій, лякало її не до порівняння сильніше, аніж незвичне для ночі пожвавлення на вулиці. Живіт і поперек хапали дивні спазми, а дитина рухалася зовсім інакше. Невже прийшов час народжувати?
Обережно спустивши ноги з ліжка, вона знов помацала рукою живіт. Знати б, як воно починається. Цікаво, чи відразу сильно болить?
Намагаючись не шуміти, Анна підвелася з ліжка. Зробила крок до столу і важко обперлася на нього руками. А таки притискає… Здається… Чи, може, мало б сильніше?
Ще трохи постояла, злякано прислухаючись до себе, а коли відпустило, озирнулася на Адама. Будити? Може, ще зарано? Не сильно ж болить.
Вона знов сіла на ліжко. У темряві майже не розрізняла обличчя Адама, проте сьогодні він спав доволі чутливо і, коли рипнуло ліжко, відразу сам розплющив очі.
— Чому ти не спиш? Тобі недобре?
— Ні, — вона нахилилась і обережно поцілувала його. — Спіть собі. Я на кухню. Води вип’ю. Все добре. Спіть.
На кухні Анна засвітила свічку і знов прислухалася до себе. Здається, знов притискає. Обережно поклала руку собі на живіт. Дитина поводилася на диво спокійно і майже не рухалась. Їй щось сталось?
Анна злякано втиснула долоню в живіт, відчула під пальцями сильний поштовх дитини у відповідь і зітхнула з полегшенням. Ні, рухається. А живіт? Знов прислухалася до себе. Здається, болить не надто сильно. Зараз мало б відпустити.
Дмухнувши на свічку, Анна в потемках підійшла до вікна і раптом відчула, як від хвилювання її починає трусити. Невже змерзла? Чого б раптом?
Вона щільніше причинила вікно, навпомацки повернулася до кімнати й обережно, щоб знов не розбудити Адама, лягла під ковдру. Може, сьогодні ще нічого й не буде.
Тихенько повернувшись на бік, вона зігнула ноги. Просто треба перечекати. Хоч із півгодини.
Обхопивши живіт рукою, Анна терпляче перечекала, коли минуться ще декілька вже не таких сильних спазмів, і повернулася на інший бік. Здається, справді відпускає. Добре, що не будила Адама. Тільки намарно налякала б його.
Знов заснула під ранок і цілком спокійно проспала ще декілька годин. Прокинулась пізніше, аніж звичайно, проте почувалася майже добре.
Ледь повернувши голову, глянула туди, де ще зовсім нещодавно біля неї спав Адам, і усміхнулась. Він пішов ще на світанку, проте на матраці та прим’ятій подушці залишився цілком виразний знак від його тіла. Як добре, що все це не наснилося їй.
Не втримавшись, Анна обережно пересунулася туди, де вночі спав Адам. Уже й не пам’ятала, коли вони востаннє були разом цілу ніч. Чи не рік тому?
Ще трохи поніжившись у ліжку, вона підвелася на ноги. Насамперед треба перевірити, чи не залишив Адам своїх речей у помешканні. Сьогодні прийде жінка, яка допомагає їй у хатніх справах, і не можна, щоб вона наштовхнулася на щось таке, чого в кімнатах самотньої вдови не має бути.
Вдягнувшись, Анна взялась до звичних справ. Поперек усе ще тягнуло, проте спазми вже не хапали і дитина поводилася спокійно. Намарно вчора перелякалася. Народжувати ще не час. У запасі щонайменше два тижні. Але треба розпитати, чому так неспокійно було у Львові вночі.
Коли вдень прийшла хатня робітниця, Анна з подивом довідалася, що вчора військові знов оточили середмістя і мало бракувало, щоб артилеристи відкрили вогонь по місту. Зараз облогу зняли, небезпека минулася, і на вулицях стало трохи спокійніше.
Вражена щойно почутим, Анна облишила всю роботу. Так ось чому Адам прийшов до неї вчора. Ось чому залишився на ніч. Він знав про небезпеку і хотів бути поряд тоді, коли могла знадобитися його допомога. Тепер не сумнівалася, що він її любить.
Розділ 4
По обіді Анна раптом знов відчула якісь незрозумілі спазми в животі та невиразний біль у попереку. Спочатку намагалася на це не зважати і займалася звичними справами. Напевно, як і вчора, все минеться, треба лише перетерпіти біль. А найкраще полежати.
Коли до вечора не минулося, Анна почала непокоїтись. А якщо це перейми? Вона ж не знає, як вони починаються. Може, не варто затягувати і треба вже зараз покликати лікаря?
Вона завагалася. Боялася залишатись вдома сама і так само сильно боялась виходити з будинку. На вулиці не лише темно, але ще й досі неспокійно. А якщо її серйозно прихопить посеред вулиці? Ще дитину народить десь на бруківці. Кажуть, дуже стрімко теж буває. Ні, треба попросити когось із сусідів привести їй лікаря. Але кого просити? Якось не випадає вдиратися до малознайомих людей і пояснювати, що їй приспічило народжувати саме зараз.
Не знаючи, на що наважитись, Анна почала ходити кімнатою, для чогось вийшла в кухню, тоді визирнула на сходи, знов повернулася до кімнати, врешті лягла на ліжко і, підібгавши під себе ноги, спробувала заспокоїтись. На якийсь час біль трохи відпустив, і вона почала сподіватись, що сьогодні все це знов минеться без наслідків.
