Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Вранці 25 жовтня 1680 року російське посольство у супроводі нуреддіна Саадет-Гірей-султана і сотні сейменів виїхало з Ак-Мечеті і того ж дня прибуло в посольський стан на річці Альмі.
Хан Мюрад-Гірей з великим почтом зупинився в полі, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Після полудня прибули: посол Тяпкін, дяк Зотов, товмач Ракович. Їх супроводили Арсен Звенигора та Роман Воїнов.
Після взаємних привітань і вручення подарунків, що становило невід'ємну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкін, розгладивши бороду і дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана: – Великий і ясновельможний хане, повелителю орд Кримської, Буджацької, Єдісанської, Джамбуйлуцької, Єдичкульської, Азовської та Кубанської, затяжна і важка для обох сторін війна між нашими країнами, на всезагальну радість, закінчилася. Великий государ московський і всея Русі Федір Олексійович наказав нам, холопам своїм, прибути до тебе, хане, щоб дійти згоди про мир.
Тяпкін зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого і розумного хана Мюрад-Гірея. Але той мовчав, свердлячи уруських послів пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тільки калга, котрий сидів праворуч і нижче від хана, сказав суворо:
– З чим же прибули посли царя урусів? Якщо з тим, з чим були тут торік посол Сухотін і дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо!
– Ми прибули з твердим наміром укласти мир, – незворушно вів далі Тяпкін, і в його сірих очах не промайнуло й тіні зніяковілості. – А міцний мир можна укласти тільки тоді, коли сторони передусім домовляться про кордони між державами…
Хан ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що він згоден з послом.
– Що ж пропонують уруси? – буркнув калга, що доводився двоюрідним братом ханові.
– Ми пропонуємо установити кордони між державами по річках Росі, Тясмину та Інгулу, – твердо проказав Тяпкін.
– Що?! – Калга схопився. – Це ж глум! Таке пропонував нам і Сухотін!
– Авжеж, авжеж! – зашварготіли еміри, аяни, салтани та мурзи, що товпилися у ханському наметі. – Мошкови знущаються з нас!
– Уже три роки не платять ханові казну!
– Хочуть відкраяти Київ і все Київське воєводство!
– І Запорожжя!
– А завтра захочуть Азов і Кубань! Ракович ледве встигав перекладати. Гарячковитий Микита Зотов, вистромивши з-за плеча посла Тяпкіна довгу цапину бороду, гукнув:
– Ми нічого зараз не кажемо про Азов і Кубань… Але дехто з беїв забув, що колись то теж була руська земля!
– Що?! – проревів не менш гарячий калга і, вирвавши з піхов шаблю, кинувся до дяка. – Я зарубаю цього невірного!
Тут хан двічі плеснув у долоні. Калга заховав шаблю і мовчки сів на своє місце. Беї теж замовкли, мов язики проковтнули. Настала тиша. Тільки чути було, як важко сопе дяк Зотов та шелестить за шатром осінній вітер.
– Не треба гарячкувати, – спокійно сказав хан. – Коли сходяться посли двох країн, щоб трактувати про мир, то вони завжди схожі на торговців на базарі: один хоче продати дорожче, а другий – купити якомога дешевше… Тому я розумію московських послів, які заломили надто високу ціну.
– Ми хочемо почути вашу, хане, – спокійно проказав Тяпкін. Мюрад-Гірей хитро примружив праве око.
– Ми не вимагаємо надмірного, а тільки те, що нам належить по праву…
– Ми слухаємо, хане.
– Границею між нашими державами має бути Дніпро, а не Рось, не Тясмин, не Інгул… На всьому протязі – від Києва до володінь запорозьких козаків… Це раз, – Мюрад-Гірей загнув мізинець лівої руки. – По-друге, цар московський має сплатити мені заборговану за три роки казну, як це було встановлено договорами з царем Олексієм, і справно присилати її у майбутньому по старих розписах… І третє: установити перемир'я на двадцять літ… Якщо уруські посли згодні на це, то ми можемо підписати договір дуже швидко. Навіть завтра.
Микита Зотов щось пробурчав нерозбірливе, засовався на шовковому міндері. Але Тяпкін застережливо підняв вказівний палець лівої руки, даючи знак дякові, щоб мовчав, а сам сказав:
– Ми обміркуємо, великий хане, твої думки… Але нам ще хотілося б знати, як Крим тлумачить слова «від Києва до володінь запорозьких козаків». Чи це означає, що Київ і Запорожжя мають відійти до Порти й Криму, чи залишаться в складі Московської держави? Нам не ясно також, що буде з правим берегом і Брацлавщиною та Поділлям, де зараз гетьманує Юрій Хмельницький. Цар московський стоїть на тому, що Стамбул і Бахчисарай не повинні допомагати козакам цього гетьмана… Далі. Нас турбує доля наших полонених, що знаходяться в Криму. Зокрема доля боярина Василя Шереметьева, котрий потрапив у полон під Чудновом до гетьмана польського Станіслава Потоцького, а той за двадцять тисяч злотих продав його кримському ханові… А також доля князя Андрія, сина воєводи Григорія Ромодановського, та інших руських людей. Ми могли б їх обміняти на татар і турків що знаходяться у нас в полоні…
– Пан посол наговорив стільки, що ми змушені будемо думати цілий тиждень, – усміхнувся хан. – Але вже сьогодні можу сказати, що за боярина Шеремет-бея треба заплатити шістдесят тисяч срібних карбованців. Якщо врахувати двадцять тисяч злотих виплачених за нього Потоцькому, та утримання протягом двадцяти років у полоні, то це зовсім не дорого… Ромодан-паша хай теж готує добрий капшук грошей за сина… Про всі інші умови я зможу сказати при наступній нашій зустрічі…
Хан підвівся. Це був знак, що переговори закінчилися. Посли теж встали і, вклонившись, вийшли з шатра.
Наступні місяці тривали безперервні торги. Поволі були узгоджені всі питання, крім двох – про кордон і Запорожжя. Було домовлено укласти перемир'я на двадцять років.
Московські посли підтверджували давні договори про виплату ханові щорічної казни за те, щоб кримчаки не нападали на окраїнні землі Московської держави.
І хан, і султан зобов'язалися не допомагати козакам. Це означало, що Порта, по суті, відмовлялася від зазіхань на українські землі, які лежали на захід від Дніпра, і від дійової підтримки Юрію Хмельницькому.
Не викликало опору з боку Туреччини й Криму і питання про Київ. Мюрад-Гірей швидко погодився, що Київ з монастирями й городами, містечками й селами передається московському государю.
Після довгих суперечок обидві сторони врешті дійшли згоди і про обмін полоненими.
Жорстокі суперечки зайшли з приводу статусу Запорожжя, і особливо з приводу кордону.
Московське посольство, керуючись Переяславськими статтями та статтями пізніших років, які регулювали взаємини України й Росії, а також фактичним станом речей, – а стан був такий, що Січ Запорозька ще 1654 року разом з усім народом українським возз'єдналася з Росією і становила частину Російської держави, – домагалося, щоб Крим і Порта визнали приєднання Запорожжя до Москви. Хан люто опирався і, посилаючись на категоричний наказ султана, й слухати не хотів про це.
Тяпкін, Зотов і всі члени посольства прекрасно розуміли, чому опирається хан. Він боявся навіть подумати, що південні кордони Москви наблизяться майже до самого Перекопу, а тим більше – визнати такий стан речей. Він, звичайно, волів краще мати сусідом неспокійне, войовниче, але не таке вже сильне Запорожжя, ніж могутню Російську державу.
Врешті Тяпкін, зважаючи на те, що Запорожжя фактично визнає владу царя, вирішив не наполягати на своєму і просто зняти це питання з переговорів з тим, щоб порушити його потім у Стамбулі, під час одержання «затвердженої грамоти» від султана.
І султан, і хан вимагали, щоб кордоном був Дніпро, а Правобережжя залишалося нічиєю землею. Тяпкін не погоджувався. На кінець грудня переговори зайшли в тупик. Жодна із сторін не поступалася.
Охорону посольського стану несли сеймени Газі-бея. Вони ж доставляли з Ак-Мечеті паливо, продовольство та фураж. Сам бей майже кожного дня навідувався на Альму, цікавився, як живуть посли, чи не потребують чого, жартував і навіть намагався зав'язати дружні стосунки із Тяпкіним та Зотовим. Однак всі розуміли що це хитрий ханський вивідач, і Зотов зразу відшив його, а Тяпкін тримався насторожено. Тільки Арсен Звенигора, за наказом Тяпкіна, не цурався беєвої дружби і, хоча язика при ньому не розпускав, не втрачав нагоди зав'язати розмову.
