В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
Думчев каже:
“Будівнику, вчись у бджоли економно будувати! Кожна стінка чарункового вмістилища використовується двічі. Тут усі переваги побудови вмістилищ з шестикутним перерізом. Яка економія будівельного матеріалу, і при цьому велика міцність! А саме: вага воску (будівельного матеріалу стільників) у шістдесят разів менша від ваги меду, що міститься у ньому”.
Я зробив самовпевнену помітку:
“Нащо рекомендувати увазі архітекторів чарунки з шестикутним перерізом? Фантазія архітектора не потребує підказок бджоли.
Найгірший архітектор, перш ніж побудувати споруду, створює план цієї споруди у своєму мозку. А потім, якщо потрібно, він змінює і поліпшує цей проект. Бджола нічого змінювати не може. Бджола завжди “будує” інстинктивно. Якщо проколоти чарунку, мед буде витікати. Але бджола носитиме й носитиме мед до цієї дірявої чарунки, відкладе сюди яєчко і запечатає порожню чарунку. Сліпий інстинкт! Вона й прилітає саме стільки разів, скільки треба для заповнення чарунки”.
І тут я згадав, як пробивав покрівлю гнізда, куди листярізна бджола відклала яєчко. А вона бездумно, інстинктивно все клала й клала нові покрівлі. І поклала стільки покрівель, скільки кладе завжди, “не помітила”, що всі вони були пробиті. “…Вага воску в шістдесят разів менша від ваги меду, що міститься у ньому”. Це заслуговує на увагу. Але віск як будівельний матеріал для людини?! Досить дивна пропозиція!
Думчев пише:
“Людино, навчись захищати свої будинки від холоду!
Самка богомола, відкладаючи свої яйця, вкриває їх особливою рідиною, яку безупинно виділяє. Ця маса з бульбашками повітря всередині захищає яйця від надмірної спеки і великого холоду. Дослідіть цю рідину”.
Моя помітка:
“Йдеться про теплову ізоляцію. Але ж повітря як ізоляційний матеріал давно відоме. А зовсім недавно техніка наших днів, враховуючи повітря як термоізоляційний матеріал, створила спеціальний вид піноскла. Матеріал цей легкістю і поруватістю перевищує навіть корок. Щоб одержати таку масу, потрібно було знайти спосіб регулювання утворення пористої структури в скломасі. Секрет полягає в тому, щоб пори з газом розподілялися в скломасі рівномірно”.
“Немає потреби в піні богомола шукати рівномірність розподілу окремих пор!” — подумав я.
Так із збентеженням читав я конспект Думчева і весь час робив помітки на своєму примірнику: “Пізно! Пізно!”
Дедалі важче ставало в мене на душі: невже марно минуло все життя Думчева? Що ж буде з ним, коли він сам у цьому переконається? Яку відповідь він дістане з Москви? Адже він з Країни Дрімучих Трав кидав виклик сучасній науці.
І от мені стало важко читати далі…
— Паличка-виручалочка!
— Паличка-виручалочка! — повторював я слідом за дзвіночками дитячих голосів.
Що ж мені робити?
А сонце підбилося, стоїть високо, воно пробивається крізь зелене листя, І тіні дедалі коротшають. Уже полудень.
— Паличка — ви-ру-ча-лоч-ка… — лунає то близько, то далеко.
Чи читати далі? Я не поспішав. Я чогось ждав.
ПІЗНО! ПІЗНО!
На часинку алея стала гомінка, строката. Дзвінкі молоді голоси, яскраве вбрання дівчат. З’явились, пройшли. Все затихло. З глибини саду чути два знайомі голоси. Впізнаю їх. Це Оленка і Павло.
— Останній м’яч я взяла біля сітки. Він був вирішальний. Навіть ракетка задзвеніла!
— Сьогодні відпочивай. Завтра півфінальна зустріч.
— Буду відпочивати й писати листа. Зовсім маленького, мікроскопічного.
— Як той, що його приніс у сірниковій коробці приїжджий… з Москви?
— Пригадуєш? Діжонваль… Ератосфен…
Сміх.
Пішли.
Я почав читати далі.
Думчев пише;
“Водяний павук-аргіронета підказує принцип побудови водолазного дзвона. Але є й інші порадники. Знайдіть личинку мухи-мулярки. Сама вона у воді, а хвіст її стирчить з води. Навіщо? Щоб дихати.
Коли вода підіймається, стає довшим і хвіст. Хвіст цієї личинки — дві повітряні трубки, два канали в прозорій оболонці. Ці трубки скорочуються якнайнесподіваніше. Тут є з чого здивуватись. І є чого повчитися. Будуйте такі самі прилади і спускайтесь на дно моря!”
Моя помітка:
“Про це я вже читав в аркушах Думчева про мандрівку із щоденником. Щоправда, в книжці про глибоководні водолазні спуски, випущеній зовсім недавно, автор прямо зіставляє скафандр з цією личинкою. Порівнюючи личинку і скафандр, він вдається до найбільш точних технічних термінів.
Автор каже про те, що хвіст личинки витягується у воді, як перископ, що він складається із зовнішньої прозорої оболонки з “зіркоподібною втулкою” на кінці і двома повітряними трубками, по яких всмоктується повітря.
В цій же книжці зазначається, що водолази в скафандрі використовують той самий технічний спосіб всмоктування повітря для дихання, яким користується ця комаха.
Говориться й про те, що трубки хвоста личинки на диво подібні до водолазних шлангів — вони не мнуться завдяки спіральному пружкові, який скріплює їх циліндричну форму”.
“Збіг! — думаю я. — Навряд чи винахідник скафандра звертався по пораду до личинки”.
На багато десятиліть потонув Думчев у Країні Дрімучих Трав, потонув у своїх спостереженнях. А життя йшло. Кожен винахідник, — працюючи над своїм винаходом, враховував пошуки інших, вивчав досягнення науки і техніки. А Думчев вимагає: людино, вчись у комах!
Так, так! “Вчись у павука! — твердить він у цьому конспекті. Вчись будувати мости, вчись нового способу виготовлення ниток у… павука!”
Я намагався розібратися в цих тезах Думчева.
“Павук учить будувати міст без биків, — пише Думчев. — Такий міст недорогий і міцний. Міст на ланцюгах”.
Дивна пропозиція! Адже люди вже давно будують ланцюгові мости. Без підказки павука.
Щоправда, в одному довідникові я знайшов замітку, яку легко було прийнята за жарт: ніби справді перший будівник висячого мосту звернув увагу на павутиння, протягнуте через стежку саду, яким він прогулювався одного погожого дня. Йому й спало на думку: чи не побудувати міст на залізних ланцюгах? Думчев пише:
“Ще в сімнадцятому столітті люди робили спроби використати павутиння для виготовлення тканин. Звичайно, не в цьому річ: з павутиння одягу не виготовиш. Але запозичте у павука самий спосіб виготовлення ниток!”
Далі Думчев пропонував винахідникам повторити той самий процес одержання нитки, який я спостерігав, коли попав у павутиння.
Я заглянув до енциклопедії і зазначив на полях конспекту Думчева:
“Запізніла пропозиція! У 1890 році вже було пущено першу фабрику штучного шовку”.
Роблячи помітку на полях, я зацікавився технологією самого процесу виробництва штучного шовку. І прийшов до висновку, що зіставляння павука, тобто живої машини, з віскозною машиною досить цікаве.
У павука краплинки клейкої рідини, виходячи з трубочок на бородавках, охолоджуються в повітрі і перетворюються на нитку павутиння.
Чи повторює цей процес прядіння павутини машина? В машині рідкий розчин вичавлюється з тонких капілярних трубочок— фільєр — і миттю на повітрі стає шовковими нитками.
Захопившись, я спробував точніше зіставити ці два процеси і записав:
“Прядильна машина і павук!
У павука — павутинна бородавка, залоза. Я колись уявляв їх як величезний нарост, з якого стирчать коротенькі прядильні трубочки. На кінцях цих трубочок містяться вивідні протоки павутинних виділювальних залоз.
У машини — прядильний розчин, що подається під тиском у тридцять-сорок атмосфер до трубопроводу, вичавлюється з фільєр — тонесеньких трубочок — з отвором від 0,05 до 0,1 міліметра. Іноді окремі трубочки замінені однією, на яку надіто платиновий ковпачок з багатьма отворами (понад п’ятдесят).
У павука — клейка маса, що виділяється у вигляді окремих ниточок, злипається на повітрі в одну міцну нитку.
В машини — вичавлений прядильний розчин тужавіє на повітрі у вигляді тоненької нитки і намотується на шпульку (сухий спосіб).
