Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
- Вибрехали ж ото про нього, що він убитий, а він тепер уже лейтенант і командує взводом артилерії. Сама я бачила його гармати і повний бойовий припас біля них у зар'ящиках. «Дивись, - каже, - Федорко, в якій каші були, а нічого не покидали, і наша гармата, даром що мала, їхні танки бере!» Десь вони ще за Чернігівкою потрапили в таке окруженіє, що вже ніби смерть усім, і один лейтенантик з переляку давай переодягатися в рядове, підбіг, став просити його: «Віддай, - каже, - мені свою гімнастьорку!» Михайло віддав йому, а самому ж не бути без сорочки, одяг його лейтенантську. Потім, коли тривога вляглася, потрапив мій на очі генералові, той зупиняє: «Товаришу лейтенант!» А Михайло йому: «Я не лейтенант, я рядовий, це тільки форма на мені лейтенантська». І розповів, як було. А той вислухав і каже: «Ну й будь тепер лейтенантом. Таке тобі званіє за те, що ти не розгубивсь!» - гордо переповідала все це Федорка.
Сусідок, одначе, цікавило інше:
- Чи мого там не бачила?
- А мого? А мого? - сипалось звідусіль.
- Ваших не бачила, тільки Грицька Харченка з Бахтарми зустріла, він при Михайловій батареї движеться. Я їм ще й вечерю варила з тією хазяйкою, що вони в неї в садку стоять. Наварила їм вечері, переночувала, а на ранок там як знялась веремія, Михайло каже: «Ну, Федорко, відкомандировуйсь, двигай додому, бо нам воювати. Тільки далі від центрових - темними дорогами пробивайсь. А дома передай там усім, що відступ - це ще не смерть, паніці не піддаємось, маємо гармати, маємо снаряди, чого нам їх боятись». Він же в мене, знаєте, який бойовий, та ще й комуніст, він і в Берліні побуде - ось побачите!
Натовп ще не розійшовся, як із степу залетів у село військовий грузовик з двома червоноармійцями. Зупинилися біля двору, стали питати, де лікарня.
- Перев'язочного матеріалу шукаємо. Щойно під Мангушем був бій, там наші поранені лежать, треба підібрати. Може, й з вас хто поїде?
- А чого ж! Я перша поїду, - згодилася Федорка. - Я вже там була, в мене чоловік лейтенант.
- І ми теж поїдемо, - сказала Таня.
- Ми студентки, - пояснила червоноармійцям Ольга, - проходили курси ГСО…
- Сідайте!
Набравши в опустілій лікарні медикаментів та бинтів, помчали в степ.
По дорозі дізнались від червоноармійців, що танкові частини ворога, прорвавшись десь від Бердянська, ринули трактовим шляхом на Маріуполь, рухаються вперед, не заходячи в ці села. Все узбережжя тепер з десятками колгоспів, рибзаводом, сільрадами та Білосарайським маяком на косі опинилось відрізаним, ворог відтяв його, як скибку, і кинув, не звертаючи більше сюди уваги, знаючи, що все це від нього тепер не втече.
Посмутнілі, якісь беззахисні, дівчата принишкли в кузові. Що ж тепер? Ще вранці ішли понад морем і впивалися тишею та спокоєм, не відчували близької небезпеки, а тепер ось ці розкидані по Приазов'ю греко-українські села, що стали для них останнім притулком, вже й самі опинилися під загрозою оточення.
- Не сумуйте, дівчата, - каже Федорка, помітивши їхній настрій. - Я ж ось була в окруженії та й жива, хоча там хіба ж таке робилось. Всіх не оточать. Військо, воно, як вода, крізь пальці протече.
- Протече, - сердито заговорив насурмлений червоноарміець, що весь час зірко роззирався по степу. - А ви бачили, що під Чернігівкою творилось? Бачили, як танкісти наші самі себе спалювали в танках, коли кінчились снаряди?
- Ти мені не розказуй, в мене в самої чоловік там, - гордовито твердила Федорка своє. - І снаряди в нього є, і голова на плечах - вискочить. Такий, як мій, з пекла вискочить. На морі шкіпером був, а тепер лейтенант артилерії, командир, а я - командирська жона…
Підводи якісь мчать галопом по степу, грузовики з зенітними кулеметами, націленими в небо, попід лісо- смугами бродять покинуті коні, поранені, безпритульні. Грузовик їхній зупинився біля високої нескошеної суданки. Поранені червоноармійці, повиповзавши з суданки, зустріли їх з неприхованою радістю:
- Ми вже й не думали, що ви приїдете. Бійці всі були молоді-молоді, і Таня відчула, що мимохіть шукає серед них знайоме, найрідніше обличчя. Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана - зарослий щетиною, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його перев'язувати. Він сам підняв на собі закривавлену, забиту пилюкою гімнастьорку, показав рану, вирвану на спині.
- Видно, легеню пробило.
- У Горького теж була пробита легеня, - перев'язуючи, втішала Таня його, - а скільки прожив. Ви теж будете жити.
Поранений глянув на неї з вдячністю за ці слова. Повен кузов набрали поранених і вже хотіли їхати, як один з поранених раптом приголомшив:
- Стривайте. Там ще бригадний комісар… Він теж поранений.
- Де він? - кинулась Федорка.
- Отам, під посадкою.
Завернули на край суданки, де вона підходила до колючої густої лісосмуги. Кільканадцятеро бійців займали тут оборону. Лежали кожен обличчям до заходу.
Бригадний комісар теж був між ними, лежав за станковим кулеметом. Заросле щетиною, закіптюжене обличчя в якихось саднах, очі ввалились, і тільки десь там, у глибині їх, ще видно живий упертий блиск… Голова перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валяється осторонь.
- Ми за вами, - гукнула йому Федорка. - Сідайте мерщій.
Він не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так і зостався лежати.
- Сідайте, кажу! - розпорядливо повторила «командирська жона».
- Їдьте, - почули вони у відповідь його сухий владний голос. - Ми прикриватимем.
- Ви ж поранені!
- Це вас не стосується.
Видно було, що комісара їм не умовити. Так вони й поїхали, а він зостався з бійцями за колючою степовою посадкою.
Їдучи, дівчата все озирались туди, де він зостався, дивний цей прикривач комісар, і здавалось, що він один залишається там, серед величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви…
Вже були вони біля села, коли почули від посадки кулеметний клекіт. Наче в пустині десь проклекотіло.
- Оце комуніст, - сказала Федорка. - Я чомусь так і думала, що він не поїде.
- Чому - думала? - запитала Ольга.
- Бо я вже бачила таких. Казав мені мій: «Ти не знаєш, Федорко, що таке солдатський сором, який він гіркий. В вічі не можемо глянути людям за цей наш відступ».
Над селом вставав дим. Горіла щойно підпалена емтеесівська нафтобаза, вулицями мчали підводи кудись униз, до моря.
- На косу давайте, на косу! - гукнув їм голова сільради, коли вони зупинилися біля лікарні. - Район уже не відповідає, - на підтвердження своїх слів він показав їм затиснуту в руці телефонну трубку з обірваним проводом.
Хоч як спішили, а таки заскочили до тітки Федори додому, щоб вона захопила дещо з речей, зупинились і коло Ольжиного двору, але в хаті та в дворі уже пусто - тільки цуценя під хлівцем покинуте скавулить.
На центровій вулиці догнали Ольжину матір, що підбігцем ішла за підводою з іншими жінками.
- Там на косі нас ждіть! - гукнула вона дівчатам.
Їхній грузовик помчав теж униз до моря. Здається, все, що було живого, з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що видніла вдалині деревами, маяком. Бігли до моря з вузлами, мчали кіньми, бідками, тачанками. Звідкись тягли туди трактором навіть комбайна.
Коли дівчата з пораненими в'їхали на косу, їх вразило жахливе видовище: понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озброєні ломами трактористи - і Ольжин батько-механік серед них - ходили поміж тракторів і грякали тими ломами по моторах… Розбивали мотори. На Маріуполь вже їм не вдалося прорватись. Колона з півдороги вернулась сюди, і тепер тут назавжди кінчалась дорога цих тракторів, здебільшого ще нових, ще, може, навіть у цьому році випущених Харківським тракторним.
А далі, з глибин коси, де чорніли понад берегом судна риболовецького флоту, чувся лемент, там юрмились люди - голови узбережних сільрад на ходу заповнюють евакуаційні листки, мовчки б'ють по них до коліна печатками.
На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, різні продукти, і чути було чийсь розкотистий голос:
