Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Мля, той виродок вкрав мою картоплину. Ти, мля — Смерть?
ДОСТАТНЬО ПРОСТО «СМЕРТЬ». А ХТО, ВИ ЧЕКАЛИ, ПРИЙДЕ?
— Е-е-е… Для чого?
НАЗВАТИ ВАС СВОЇМ.
— Не зна… Я, мля, ніколи про це не…
НАВІТЬ НЕ ЗДОГАДУВАЛИСЬ?
— Все, що я знаю — це що поки ти маєш свою картоплину, все буде гаразд.
Пан Тюльпан пробарабанив цю фразу, як папуга. Але тепер пам’ять небіжчика, яка не забуває нічого, повернула його в той час, коли він бачив світ з висоти двох футів і мав три роки від роду.
Бурмотіння дідів. Плач бабусь. Снопи світла крізь священні вікна. Посвист вітру за дверима, а всі дослухаються, чи не йдуть солдати. Чужі чи свої — неважливо, коли війна триває так довго…
Смерть обдарував {28} тінь пана Тюльпана довгим холодним поглядом.
І ЦЕ ВСЕ?
— Так.
ВАМ НЕ СПАДАЛО НА ДУМКУ, ЩО ВИ МОГЛИ ДЕЩО ПРОПУСТИТИ?
…посвист вітру за дверима, запах олієвих ламп, свіжий кислотний запах снігу, який мете до хати через…
— …І якщо я щиро про все пошкодую… — промимрив Тюльпан.
Він геть загубився у світі темряви, не маючи з собою жодної, навіть геть завалящої картоплини.
…свічники… вони були золоті, їх зробили сотні років тому… з їжі була лише картопля, яку доводилось викопувати з-під снігу, але свічники були золоті… і якась стара жінка сказала: «Поки маєш кратоплину, все буде гаразд…» {29}
ВАМ ЗГАДУВАЛИ В ЗВ’ЯЗКУ З ЦИМ ПРО БУДЬ-ЯКОГО БОГА?
— Ні…
ПРОКЛЯТТЯ. І НАВІЩО ВОНИ ПОЛИШАЮТЬ МЕНІ РОЗБИРАТИСЯ З ТАКИМИ РЕЧАМИ, зітхнув Смерть. ВИ ВІРУЄТЕ, АЛЕ ВИ НІ В ЩО НЕ ВІРИТЕ.
Пан Тюльпан стояв, похиливши голову. В його пам’ять протікало все більше спогадів — ніби кров, що тече під зачинені двері. І хтось уже смикає ручку, і ламає замок…
Смерть кивнув.
ПРИНАЙМНІ, ЯК Я БАЧУ, ВИ ВСЕ ЩЕ МАЄТЕ СВОЮ КАРТОПЛИНУ.
Пан Тюльпан схопився рукою за шию. На кінці шнурка висіло щось тверде й зморшкувате, і на ньому лежав примарний відблиск.
— Я думав, він її забрав! — вигукНув Тюльпан. Його обличчя осяяла надія.
АХ, ЗВІСНО. НІКОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ КАРТОПЛИНУ.
— То тепер усе буде гаразд?
А ЯК ВИ САМ ДУМАЄТЕ?
Пан Тюльпан ковтнув слину. У цьому світі на брехні далеко не заїдеш. У щілину під дверима сочились усе свіжіші спогади: вони холодили душу й волали про помсту.
— Гадаю, це вимагатиме більше, ніж картоплини, — нарешті сказав він.
ВИ ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?
У мозку пана Тюльпана ввімкулись найменш зношені частини — ті, що давно припинили діяти, або й ніколи не працювали.
— А як мені це зрозуміти?
Смерть змахнув рукою. Вздовж дуги, проведеної в повітрі кістяними пальцями, з’явився шерег пісочних годинників.
МЕНІ ВІДОМО, ЩО ВИ — ЕСТЕТ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ. Я, НАСКІЛЬКИ ДОЗВОЛЯЮТЬ МОЇ СКРОМНІ ЗДІБНОСТІ — ТЕЖ.
Смерть вибрав один із годинників і підняв його вгору. Довкола нього закружляли зображення — яскраві, проте нематеріальні, як сама тінь.
— Що це? — спитав Тюльпан.
ЖИТТЯ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ. ВСЬОГО ЛИШЕ ЖИТТЯ. НЕ ВСІ З НИХ, ЗВІСНО, Є ШЕДЕВРАМИ, Й ЧАСТО ВОНИ ВИГЛЯДАЮТЬ НАЇВНО З ТОЧКИ ЗОРУ БАЛАНСУ ЕМОЦІЙ ТА ДІЙ. ТА ВСЕ Ж ВОНИ ПРИВАБЛЮЮТЬ І ВРАЖАЮТЬ, І КОЖНЕ З НИХ ПО-СВОЄМУ — ВИТВІР ГЕНІЯ. ДО ТОГО Ж ВОНИ, БЕЗУМОВНО, СКЛАДАЮТЬ ЧУДОВУ… КОЛЕКЦІЮ.
Смерть підняв інший пісочний годинник; пан Тюльпан спробував позадкувати.
ТАК. КОЛЕКЦІЮ. І ЯКБИ МЕНІ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ, ДОВЕЛОСЯ СКЛАСТИ КОРОТКЕ ОПИСАННЯ ЦИХ ЖИТТІВ, ВОНО ВКЛЮЧАЛО БИ СЛОВО «КОРОТКІ».
Смерть підняв ще одного годинника.
АХ. НУГГА ВЕЛЬСЬКИЙ. ВИ, ЗВИЧАЙНО, ЙОГО НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ. ВІН ПРОСТО НЕВЧАСНО УВІЙШОВ ДО СВОЄЇ ХИЖКИ, А ВИ — ЗАЙНЯТА ЛЮДИНА, І НЕ МОЖЕТЕ ПАМ’ЯТАТИ КОЖНОГО. БАЧИТЕ ЙОГО ІНТЕЛЕКТ? ЦЕЙ СПРАВЖНІЙ ДІАМАНТ, ЩО ЗА ІНШИХ ОБСТАВИН МІГ БИ ЗМІНИТИ СВІТ, БУВ ПРИРЕЧЕНИЙ З’ЯВИТИСЬ У ТАКОМУ ЧАСІ Й ПРОСТОРІ, ДЕ ЖИТТЯ Є ЛИШЕ ЩОДЕННОЮ БЕЗНАДІЙНОЮ ВІЙНОЮ. І ВСЕ Ж, ДОКИ НЕ НАСТАВ ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ ВІН ВИЯВИВ, ЯК ВИ КРАДЕТЕ ЙОГО КОЖУХ, ВІН НАВІТЬ У СВОЄМУ КРИХІТНОМУ СЕЛІ ЗУМІВ…
Пан Тюльпан підняв руку. Вона тремтіла.
— Це та передсмертна мить, коли в мене перед очима проходить усе моє життя?
НАСПРАВДІ — ЛИШЕ ЙОГО КРИХІТНА ЧАСТИНА.
— Яка саме?
ЧАСТИНА МІЖ НАРОДЖЕННЯМ І СМЕРТЮ. АЛЕ ГОЛОВНЕ НЕ ЦЕ. БО, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ, ЗАРАЗ ІДЕТЬСЯ ПРО ТЕ, ЯК ВАШЕ ЖИТТЯ ПРОХОДИЛО ПЕРЕД ОЧИМА ІНШИХ…
Коли прибули големи, все було вже скінчено. Пожежа виявилася сильною, але нетривалою. Вона припинилася, бо більше горіти було нічому. Юрма, що завжди збирається в таких випадках, оцінила видовище не надто високо — адже ніхто не загинув — і розійшлася до наступної нагоди.
Стіни повітки вціліли. Половина бляшаної покрівлі, втім, упала всередину. Тепер крізь неї, в свою чергу, почав падати сльотавий сніг. Він шипів на гарячих уламках, серед яких обережно пробирався Вільям.
Кілька ще не згаслих жарин тьмяно освітлювали верстат. Вільям чув, як на ньому шкварчить сльота.
— Ремонту підлягає? — спитав він Вернигору, що йшов слідом.
— Нуль шансів. Хіба що рама. Врятуємо, що зможемо.
— Послухайте, мені так шкода…
— Ти не винен, — сказав гном, підгилюючи закіптюжену каністру. — Та й це ж не кінець світу… ми ще винні купу грошей Гаррі Королю.
— Не нагадуйте…
— Мені й не доведеться. Він сам нагадає. Нам обом.
Вільям накрутив куртку на руку й відсунув шматок покрівлі.
— Столи вціліли!
— Вогонь іноді робить дивні речі, — похмуро сказав Вернигора. — До того ж, мабуть, їх захистила обвалена покрівля.
— Я маю на увазі, що хоч вони й трохи обгоріли, на них можна працювати!
— О, ну тоді нам і горе не біда, — кинув гном; барометр його голосу змістився з «похмуро» на «значні опади». — Коли збираєшся вичитувати новий випуск?
— Ні, ви погляньте! На шипі для нотаток, котрий у мене на столі, деякі папірці лише ледь обгоріли!
— Життя сповнене дорогоцінних несподіванок, — прбурмотів Вернигора. — Агов, панночко, по-моєму, вам не варто сюди заходити!
Вигук був адресований Сахарисі, що шукала прохід у почорнілих руїнах.
— Я тут працюю, — сказала вона. — Ви зможете полагодити верстат?
— Ні! Йому… кінець! Це просто брухт! Ми втратили верстат, шрифт, метал — ви обоє мене чуєте чи ні?!
— В такому разі, нам треба дістати інший верстат, — рівно сказала Сахариса.
— Навіть верстат зі звалища обійдеться в тисячу доларів! — відрубав Вернигора. — Зрозумійте, це все. В нас нічого не лишилось!
— Я маю певні заощадження, — сказала Сахариса, змітаючи зі свого столу кам’яне кришиво. — Може, ми могли б купити один із тих невеличких ручних верстатів, щоб хоч якось продовжувати роботу.
— Я в боргах, — сказав Вільям. — Але, можливо, міг би влізти в борги ще на кілька сотень.
— Як гадаєте, ми зможемо працювати, перекривши дах фанерою, чи нам краще переїхати?
— Я не хочу переїздити. Кілька днів попрацювати, й це місце буде в порядку, — сказав Вільям.
Вернигора склав долоні рупором.
— Аго-о-ов! Говорить здоровий глузд! У нас немає грошей.
— Тут не так уже й багато місця, особливо якщо розширюватися, — сказала Сахариса.
— Куди?
— Під журнали, — сказала Сахариса. На її волосся сідав сніг. Довкола в безнадійній рятувальній операції метушилися гноми. — Так, я знаю, газета — це важливо, але верстат надто довго стоїть без роботи між випусками, і я, ну, впевнена, що має існувати попит, наприклад, на жіночий журнал…
— Верстат стоїть без роботи? — перепитав Вернигора. — Він уже не запрацює!
— Журнал про що? — спитав Вільям, не звертаючи на гнома ані найменшої уваги.
— Ну… про моду. З зображеннями жінок у модному одязі. Про в’язання. Щось таке. І не кажи мені, що це нудно. Його купуватимуть.
— Одяг? В’язання?
— Багатьом це цікаво.
— Мені ця ідея не дуже до вподоби, — сказав Вільям. — Так само можна думати, що хтось купуватиме чисто чоловічий журнал.
