Зло - Баграт Людмила (книги хорошего качества txt) 📗

– Хочеш, я замовлю для тебе все купе?

– Не треба, Костю. Мені не заважають люди.

Він усміхнувся:

– Так. Усі, крім мене. – Я промовчала на знак згоди. – Коли ти повернешся?

– Гадаю, завтра вранці. – Потяг дзеленькнув буферами. – Все, Костю. Мені треба йти.

Він провів пальцем по моєму обличчю, торкнувся губів, м'яко розтулив їх, погладив зуби, кінчик язика, потім підніс палець до свого рота, змочив губи моєю слиною і задумливо сказав:

– Я на тебе чекатиму, дівчинко. Якщо не приїдеш завтра, зустрінемося у Львові. Я все одно тебе знайду. Повір мені. Розумієш, я не можу тебе відпустити. Просто не можу. Ти – єдине, що я кохаю на цій землі.

Я кивнула:

– Так, Костю. Розумію…

Якщо ви не бачили сутінків у Львові, ви не знаєте, який вигляд має печаль. Місто перетворюється на фата моргана, прозору примару, яка під вашим поглядом починає набувати знайомих обрисів: темна маса будинків, затремтівши від сили вашого смутку, розпливається на асфальті величезною калюжею, щоб за мить вирости знов містом вашої мрії – дивної суміші з рідних місць і казкових ландшафтів. Обличчя людей змінюються, пам'ять накладає на них маски з рисами ваших рідних, друзів, коханих. Сутінки дають бал. Львів, як палка куртизанка, на кілька хвилин дарує себе кожному перехожому, щоб з настанням ночі знов повернутися до звичного життя витонченої аристократки.

Я зупинилася перед старим напівзруйнованим будинком в кінці провулка. Хоч не впевнена, чи можна назвати будинком одну-єдину стіну в п'ять поверхів заввишки, яка дивилася на мене порожнечею вікон. Я озирнулася: останній номер по цей бік вулиці – чотири. Отже, переді мною – будинок номер шість, провулок Каменярів. Дім Яна. Місце, де він народився і мало не загинув.

Обережно оминаючи величезні купи сміття, я наблизилася до стіни, провела пальцем по на диво твердих цеглинах, притулилася до них лобом і замислилася. Що ж тепер, Яне? Я сподівалася, що знайду тебе тут. Чи принаймні зустріну людей, які знали твоїх батьків або ж бачили, як тебе везли до лікарні тієї ночі. Марно. Кого тепер шукати? Від твого дому залишилася одна-єдина скалічена сторінка. На ній нічого не написано. Я не знаю, куди мені йти тепер.

Раптом я почула якийсь дивний шурхіт за стіною. Не вагаючись, я залізла на найближче підвіконня й зістрибнула по той бік стіни. Сказати б, у будинок. В кількох метрах від мене, біля залишків кам'яних сходів, виблискувало якесь скло. Я підійшла ближче. То було не скло, а дзеркало. Вщент розбите. Звичайнісіньке дзеркало, Марго. Того, на скалках якого мало не загинув Ян, давно немає. Тридцять п'ять років – мить для цього будинку, проте не для того дзеркала. Воно не покаже тобі шлях до Яна.

– Я знав, що ти прийдеш. – Тихий голос за моєю спиною, наче скрип заіржавілої корби на криниці чи гойдалці. Я одразу його впізнала – біля мене стояв старий циган.

– Не шукай його Тут. Його Тут немає.

Я відступила від нього на кілька кроків:

– Звідки ви знаєте?

Він важко опустився на кам'яний виступ, потер очі рукою і прошепотів, наче сам до себе:

– Нічого не бачу. Зараз. Майже повністю осліп. А колись бачив. Багато цікавих речей. – Старий повернувся і простягнув руки у тому напрямку, де стояла я. – Тепер тільки відчуваю. Руками. Жадаєш відповіді, дівчинко? Гаразд. Його Тут нема, бо я сам бачив, як він умер.

Я відступила ще далі і вперлася спиною у єдину в цьому неправильному місці стіну:

– Що ви говорите? Ян не помер. Його врятували, його відвезли до ліка…

Старий голосно зареготав:

– Де його врятували? Може, в якомусь іншому світі? На іншій землі? Тут твого Яна ніхто не рятував. Ніхто не відвозив його до лікарні. Тут його вбили. Це – зовсім інший сон, дівчинко. Не з таким щасливим кінцем, як той, що сниться тобі щоночі. – Його голос посуворішав. – Послухайся поради старого – припини пошуки. Ця справа не для маленьких дівчаток. Відмовся, доки не пізно.

Пересиливши огиду, я підійшла до цигана, впала перед ним навколішки, поклала руки на його плечі і спробувала зазирнути в його майже срібного кольору очі:

– Вже пізно. Я не можу повернути назад. Я навіть не можу озирнутися, бо закам'янію, як дружина Лота. Від того, що я залишила позад себе у цьому світі, не можна не закам'яніти, повірте мені.

Він уважно вдивлявся у моє обличчя, мов уперше мене бачив.

– Колись ти боялася мене, дівчинко. Я кивнула:

– Так. Дуже боялася. Мені здавалося, що ви хочете забрати в мене Яна чи мене в Яна. Тоді мені було що втрачати. А зараз… Послухайте! Я віддам вам усі свої гроші. Все, що маю. Тільки скажіть, як знайти Яна.

Старий похитав головою:

– Ти дивись, яка смілива боягузка. Мені не потрібні твої гроші. В мене вже є пляшка. – Він поплескав себе по кишені. – Це все, що мені треба. А щодо Яна… ти тут не знайдеш. Нема його Тут. Він умер. Його вбив батько. Спочатку допоміг йому народитися, а потім – умерти. Своїми власними руками. Батьківськими. І не було ніякої лікарні. Ніхто його не рятував. Він загинув. Розумієш? За-ги-нув! От і вся відповідь.

Мої руки безсило впали з його плечей.

– Але…чому??? Ви – мудра людина, багато бачили, поясніть мені, дурній, чому батько вбив свого рідного сина?

Старий циган беззубо усміхнувся:

– Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Батько був з виродків. Син народився з Останніх. Батько це одразу зрозумів. Він знав про легенду. Знав про Старий народ і його Велику віру. Він убив сина через те, що побачив у його очах. Те, що було втраченим для таких, як він. Те, що було недосяжним. Те, що він ніколи не матиме. Забута магія. – Він перейшов на шепіт. – Кохання.

От і все. Я повільно підвелася:

– Дякую. Ви мені дуже допомогли. Велике спасибі за відповідь.

Старий махнув рукою:

– Нема за що. То було несправжнє запитання, бо відповідь на нього ти принесла з собою. Ти знала її від самого початку.

Він витягнув пляшку і почав жадібно пити. Горілка полилася його підборіддям, шиї, темною плямою розплив-лася на брудній сорочці. Відвернувшись від старого, я повільно пішла до виходу з цього дивного будинку. Дорогою підібрала уламок розбитого дзеркала. Просто так. На згадку.

Потяг мчав у повній темряві. «Він загинув. От і вся відповідь». Колеса раз по раз вистукували одне й те саме речення: «От і вся від по відь. От і вся від по відь». Так, старий. Я зрозуміла тебе. І себе також. Все справді дуже просто.

Я розслабилася, заплющила очі і почала прислухатися до механічної колискової потяга.

Ян завжди був там, де Спокуса.

Спокуса… Так ми охрестили найвищу скелю на узбережжі. Дев'яностодвометрова красуня у формі сльози. Горда і небезпечна, вона височіла над іншими скелями, як королева, бо порівняно з нею вони мали вигляд звичайних кам'яних уламків. Жодних несподіванок. Просто почет.

Спокусою було підійти до її краю і зазирнути в обличчя безодні. Спокусою було стрибнути з неї в океан, що шаленіє пристрастю. Спокусою було… спокусити Яна на її вершині, лягти поруч з ним на теплу кам'яну площадку і примусити скелю здригатися не від поштовхів океанських хвиль.

Я не вмію опиратися спокусі. Я ж казала, що я слабка.

Очі Яна навпроти моїх. Я цілую його очі.

– Я все знаю, Марго.

Його руки пестять моє волосся. Я цілую його руки.

– Я знаю, що для тебе я – тільки сон.

Губи Яна торкаються моїх пліч. Я цілую його губи.

– Я знаю, що ти живеш в іншому світі.

Щетина на його щоках дряпає шию. Я цілую його обличчя.

– Я знаю, що в тому світі тебе кохає інший.

Волосся Яна лоскоче мої груди. Я цілую його волосся.

– Я знаю, що в тому світі мене не існує.

Його живіт вдаряється об мій. Я цілую його живіт.

– Я знаю, що я не зможу без тебе жити.

Ноги Яна сплітаються з моїми. Я цілую його ноги.