Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Що тут відбувається? – тихо спитав Ожогін штурмшарфюрера, який стояв поруч.
– Нічого. Відправляють в'язнів, – спокійно відповів той.
– Але це ж майор Фохт!
– Був майор. І не Фохт, а Ціслер, – знехотя пояснив штурмшарфюрер.
– Якась комедія! – прошепотів Ожогін.
Дверцята за Фохтом захлопнулися, і машина виїхала з. подвір'я. Зараз же почали виводити в'язнів для посадки в другу машину. Деякі з них не могли йти самі, їх тягли під руки.
Штурмшарфюрер показав Ожогіну на дверцята і енергійно потягнув його за рукав.
– Куди ви мене тягнете? – запротестував Ожогін. – Без балачок!
– У вас немає підстав для цього!
Підбіг старший гестапівець, який керував посадкою:
– В чому справа? Що тут таке?
Штурмшарфюрер відповів, що повинен посадити цю людину за розпорядженням старшого слідчого Лемана.
– Я не прийму, – безапеляційно заявив старший. – Машина їде по спеціальному маршруту. До того ж я не буду брати на свою відповідальність в'язня без наряду.
– Я не в'язень, – сказав Ожогін.
– Тим більше.
Залишивши Ожогіна, штурмшарфюрер побіг у будинок.
Старший гестапівець підійшов до машини, щось сказав шоферу, і той завів мотор. Черговий почав відчиняти ворота.
У Микити Родіоновича гулко билося серце. В думках він квапив людину біля воріт, бо розумів, що з від'їздом арештантської машини зникне небезпека.
З будинку, розмахуючи папірцем, вибіг штурмшарфюрер. Начальник конвою, який сидів уже в кабіні шофера, незадоволено зморщився. Пробігши очима записку, він поволі виліз з кабіни і відчинив дверцята.
– Ну, швидше! – наказав він Ожогіну.
Серце у Микити Родіоновича завмерло, він відчув неприємну слабість у всьому тілі.
«Все!» – майнула страшна думка. Треба щось робити, спробувати… Він зробив кілька непевних кроків і подивився на гестапівця. Той стояв, чекаючи. Мотор торохтів, відпрацьований газ густим струменем обдав обличчя Ожогіна. Начальник конвою глянув на Микиту Родіоновича і підштовхнув його в закритий кузов.
Дверцята захлопнулись, і вузенька смужка світла зникла.
Нудотно війнуло вогкістю й потом від арештантського одягу.
Машина затремтіла всім кузовом, похитнулась і плавно рушила по асфальту.
Всі сиділи мовчки. В темряві не можна було розрізнити жодного обличчя. Малюсіньке вічко з кабінки конвоїра кидало тьмяну пляму світла на плече одного з в'язнів, і Ожогін бачив лише клаптик смугастої тканини, який рухався то праворуч, то ліворуч, у такт кузову машини, що плавно похитувався.
Крізь гул мотора було чути важкі зітхання людини, яка сиділа поруч з Микитою Родіоновичем.
Приблизно через півгодини асфальт закінчився. Машина то різко нахилялася, то підстрибувала, то ніби падала вниз.
Несподівано вона зупинилась. Мотор затих.
Почулися кроки, дзвякання ключа в замку, і двері відчинилися навстіж. Яскраве сонячне світло хлинуло всередину машини і осліпило в'язнів. Микита Родіонович заплющив очі.
– Виходьте! – скомандував унтерштурмфюрер.
В'язні почали вилазити з машини. Перед ними була в'язниця.
XVII
День минув тривожно. Ще вранці, піднявшись у мезонін, щоб покликати друзів снідати, Вагнер помітив відсутність Ожогіна. Це його здивувало. Старий повернувся вниз, вийшов у сад і покликав Микиту Родіоновича. Ніхто не відгукнувся. Вважаючи, що Ожогін пішов ненадовго, Вагнер вирішив почекати. Без Микити Родіоновича сідати за стіл не хотілося.
Минула година.
Ожогін не повертався. Вагнер почав турбуватись. У місті було неспокійно, перехожих без перепусток, а часто і з перепустками затримували. Про свої побоювання старий розповів Гуго.
Абіх, який щойно встав з ліжка і ще не встиг одягнутись, стояв біля умивальника.
– Як ти гадаєш, куди він міг подітись? Можливо, його затримали? – висловив своє побоювання старий.
Гуго замислився.
– Важко сказати… Треба спитати в Андрія – він напевно знає.
Піднялися нагору і розбудили Грязнова.
Андрій вважав тривогу Вагнера безпідставною: Ожогін міг піти в центр міста, щоб розвідати обстановку. До обіду він обов'язково повернеться.
Але Микита Родіонович не повертався. Прийшов і минув час обіду, наближався вечір. Тривога охопила всіх. Андрій і Гуго, які двічі виходили на розшуки, вирішили піти втретє, та Вагнер запротестував:
– Сидіть дома! Невже ви гадаєте, що він ходить по вулиці або забув дорогу додому? Тут щось інше… Чи не потрапив вій до рук патруля?
– Це неможливо, – заперечив Алім. – Микита Родіонович – людина обережна.
Вагнер похитав головою. Яке значення має в такий час обережність! Вбивають без попередження зовсім невинних людей.
Накинувши пальто, Алім спустився вниз і став за хвірткою на вулиці.
Прохожі не з'являлися. Настали сутінки, і фіолетова тінь лягла на невисокі, вкриті черепицею будинки. Вікна лишалися темними. Місто не подавало ніяких ознак життя Аліму стало сумно, тривога змінилася важким передчуттям.
У тиші залунали кроки. Алім притиснувся до хвіртки, щоб на випадок появи патруля тихенько сховатись у дворі. Але побоювання були даремними: з-за рогу з'явився Андрій. Він повертався з міста після чергових розшуків
– Ну що? – спитав Алім.
– Те саме, – відповів невесело Грязнов і пішов до кімнати.
Зникнення Микити Родіоновича було дивним. Усі мешканці будинку зібралися в їдальні і почали обговорювати становище.
Висловлювались найрізноманітніші припущення, але всі вони були невтішними Дивував той факт, що Ожогін нікому нічого не сказав перед тим, як піти, і не залишив записки.
– Незрозуміло, нічого незрозуміло… – шепотів старий.
О другій годині ночі друзі розійшлися по своїх кімнатах. Треба було відпочити. Але відпочивати довелося недовго. Щойно Грязнов заснув, як його збудив Ризаматов.
– Андрійку, – тихо покликав він друга, послухай…
Андрій підняв голову. За вікном», десь далеко, – можливо, за містом, – народжувалися невиразні звуки, схожі на рух поїзда. Гул зростав, посилювався. Андрій схопився з ліжка і підійшов до вікна.
– Що там таке? – в свою чергу спитав він Аліма.
Той знизав плечима:
– Бій. Або, може, літаки.
Андрій швидко одягнувся і спустився на подвір'я. В нічній тиші виразно було чути рух танків. Десь ішло військо.
– Ідуть танки, – повідомив він Аліму, – але чиї і куди, невідомо.
Треба було чекати ранку.
Як тільки розвиднілося, Андрій, Алім і Гуго пішли на розвідку. Ледве вони дійшли до сусідньої вулиці, як дорогу їм перепинили грузовики з солдатами. Потік «студебеккерів» і «доджів» тягнувся вздовж вулиці і зникав за поворотом.
– Союзники! – вигукнув Алім.
– Так, американці, – підтвердив Андрій і пішов по тротуару, розглядаючи машини і людей на них.
Йому вперше доводилося бачити американців. Солдати жваво розмовляли, перегукувалися, жартували, безтурботно сміялися.
– Ходімо назад, – запропонував Андрій.
Друзі звернули в провулок і попрямували додому.
– Напевно, незабаром кінець війні, – висловив свою думку Алім. – От було б добре!
Андрій «нічого не відповів. Він швидко йшов, не озираючись. Вагнер зустрів їх біля хвіртки.
– Ну як? – стривожено запитав він.
– У місті американці, – відповів Грязнов.
– Прийшли все-таки, – похитавши головою, сказав старий і, зачинивши хвіртку, замкнув її.
Постоявши деякий час біля огорожі, він подивився в сад, потім пройшов по алеї до яблуні і повернувся назад, його погляд зупинився на залишеному біля дерева заступі. Вагнер не допускав безладдя в господарстві, але зараз він, здається, не помітив заступа. Він байдуже дивився кудись у простір, очі його були широко розплющені, і глибокий сум заслав їх вологою поволокою.
XVIII
На п'ятий день після вступу американських військ у місто Вагнеру об'явили, що в його будинку житимуть два офіцери, і наказали приготувати кімнату. Вагнер мовчки, зовсім байдуже вислухав квартирмейстера і кивком голови дав згоду. Коли двері зачинилися, він зайшов до їдальні і важко опустився в крісло. Останнім часом Вагнер став невпізнанним: змарнів, постарів. Усе рідше й рідше виходив у сад, хоч там уже наливалися соком дерева і розпукувалися набубнявілі бруньки. Він ніби забув про свої любимі яблуні, про свій сад.