Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Шагін умив на ходу розпашіле своє обличчя. Умив, проказуючи подумки слова молитви… Вони так поспішали, вони так утікали від мерзотного шакала Кантеміра, що відклали свій вечірній намаз на трохи пізніший час. Саме це й дало можливість відірватися від переслідувачів. Тепер Шагін—Герай сотворював намаз на ходу. Гріх перед Аллахом. Та ще більший буде гріх, якщо він дозволить, щоб божественний край Кирим—Адаси став знову провінцією Османської імперії.
Ріка була швидкою й широкою, але, слава Аллахові, в цьому місці, де вони переправлялися, — не глибокою. Добре було б, якби джигіти Кантеміра не знали про цей брід. Тоді би вдалося відірватися від підлого Кантеміра. Але переслідувачі, напевне ж таки, знають, де цей брід… Якби цієї ночі та вдарила гроза, якби полила злива та підняла ріку — о, тоді було б добре!
Так завше: слабкий сподівається на волю божу, а дужий — на себе самого. Так завше: Аллах дарує свою милість, але слабкий не встигає її вхопити в руки, а дужий уже заволодів нею!
Шагін—Герай і досі дивувався, як йому вдалося не втрапити в полон до мерзотного Кантеміра. Там, за Дунаєм, його воїни билися хвацько, і перемога, здавалося, була вже близько, вже Кантемірові вершники кинулися врозтіч, а Шагінові богатирі—палвани взялися наздоганяти їх, — з—за порослих кущами горбів вискочила кіннота, і Шагін—Герай, почувши вигук Амета, озирнувся. Озирнувшись, він усе збагнув одразу: пастка!
І тоді він негайно повернув своїх вояків, свою вірну тисячу назад — і проскочив (дивом проскочив під самим носом у ворожих вершників!) рівним, вільним від ворога місцем до обрію! Кіннота, що вискочила з засідки, уже розігналася, вона мчала згори вниз, коней зупинити було важко, — і саме тут Шагінові та й вдалося виграти якусь мить, якщо не півмиті, й промчали його вірні кіннотники під самими носами ворожих румаків, залишивши за собою на вірну загибель всю орду з усім, що було.
Шагін—Герай їхав на коні через Дністер, він змокрів по пояс і думав, що ось—ось доведеться плисти водою, тримаючись за повід чи ще ліпше — за гриву коня. Ось так йому доводиться зараз рятувати своє життя. Але — хвала Аллахові — воно, це життя, ще при ньому… А його ігят—надцятитисячна орда за Дунаєм, певне ж, полягла геть уся. Не залишить у живих жодного з його воїнів мерзотний Кантемір, лютий на те, що Шагін—Герай живцем вискочив з мішка…
Коні тривожно форкали, хлюпотіла вода, воїни мовчали. Десь попереду тільки почулося кілька голосів. Шагін—Герай з досадою скривився — йому не хотілося, щоб його воїни подавали голоси в цьому темному степу, над цією чорною водою. Ворога треба боятися навіть тоді, коли його поряд немає.
Ііхо там, попереду, за голоси? Шагін—Герай у темряві позирнув у той бік, де мав бути його Амет. І хоч було темно, Амет піймав погляд свого повелителя, прочитав у нього запитання і відповів:
— Здається, на березі уруси! Козаки!
Урусів нехай боїться Кантемір. Він, Шагін—Герай, урусів не боїться, бо він з ними дружить. Скільки їх, цікаво? Він тільки подумав про це, а Амет уже відповів:
— Небагато, але десь попереду, напевне, їхній табір.
Цікаво, яким це побитом козаки опинилися на землях Буджацької орди?! А ще цікавіше, що вони опинилися так вчасно, так доречно!..
Шагінові довелося трохи проплисти в воді, тримаючись за кінську гриву, але це не страшно, вода його трохи освіжила. Вода була ще холодна — весна ще не розтеплі—лася настільки, щоб вода лоскотала тіло. Ця вода била по тілу, мов палюгою, але це ліпше, ніж тебе вдарять стрілою з орлиним пером…
Нарешті, кінь відчув під копитами землю, дозволив Шагінові вилізти на себе і пішов до берега, відфоркую—чи воду, що втрапила йому в носа, і мотаючи головою, намагаючись витрясти воду з ушей. Шагін—Герай, як і всі кримські татари, вірив у те, що коли кінь набере води у вуха, то потоне. Очевидно, в цю прикмету вірив і Шагінів румак, а тому щосили витрушував із своїх вух воду…
Кілька козаків стояло на березі. їхні коні були спокійні. Постаті козаків та коней вирізьблювалися на тлі темного, але все ж світлішого, ніж земля, неба.
Шагінів кінь — чудовий, витривалий кінь арабської породи — різко відрізнявся від інших коней, що були у війську. Він був красивий, стрункий, тонконогий, бігав прудко й багато, сидіти на ньому було зручніше, ніж на мишастих, низеньких, череватих татарських кониках, шерсть у нього була коротка, гладенька, мов єдвабна. Єдиний недолік мав цей коник — міг простудитися. Особливо зараз, коли він, розпашілий від довгого бігу степом, кинувся в холодну воду. Треба б його негайно обтерти. Добрий кінь — це половина воїна в бою.
Амет перейшов на мову урусів і почав говорити, що вони поспішають до Бахчисарая, що треба їм іти дуже швидко… Він не сказав про погоню за ними. Він поки що й не збирається про це говорити, бо в нього є не тільки своя воїнська гідність. Є ще гідність володаря Криму хана Шагін—Герая, отож принижувати її перед кожним стрічним не годиться.
Щоправда, козаки — це не ті люди, яких треба називати простими стрічними. Це — воїни, які ведуть багаторічну й запеклу боротьбу проти Баба—Алі. І вони ж, будучи підданцями польського короля, ведуть боротьбу за свободу свого народу. Складно все в них з поляками. Проводирі Ляхистану хочуть урусів ополячити й окатоличити, а уруси цього не хочуть. Майже так само, як не хочуть киримли ставати османли, тобто: як не хочуть кримські татари ставати підданцями Османської імперії.
Один з козаків перейшов на татарську мову. Молодий, видно, козак. Чути з голосу. Літ йому, напевне, з вісімнадцять.
І, напевне, з кількома розвідниками він опинився отут у степу біля броду через Турлу. Молодий козак сказав:
— Наш табір неподалік. Можемо дати вам свіжих коней — нагодованих, непотомлених. Можемо допомогти їжею та зброєю.
Отже, вони недаремно тут. Вони вже знають про розгром, що його позавчора зазнали за Дунаєм Шагін—Герай та його орда. Але звідки? Але як?
— Якщо великий володар Криму Шагін—Герай, — далі козак перелічив усі титули хана Шагіна з роду Гераїв, — має бажання стрітися з полковником Мізерницею, то ми можемо зараз поїхати в наш табір…
— А де гетьман Михайло? — запитав Шагін—Герай. — Де друг мій, де побратим наш Дорошенко?
— Гетьман Михайло Дорошенко зараз там, де й належить йому бути, — на Запоріжжі, — скупо відповів козак. І через мить додав: — Гетьманові й товариству на Січі ще невідомо про те, що сталося позавчора за Дунаєм. Якщо великий володар Криму Шагін—Герай має намір повідомити нашому гетьманові щось надто важливе, то він може вислати з нами до полковника Мізерниці своїх людей.
— В моїй пам’яті не затрималося прізвище полковника Мізерниці, — відповів Шагін—Герай, хоч йому й не годилося відповідати простому козакові. Проте хан відчув і з голосу, і з досконалої мови, що перед ним — не простий козак і не простого походження юнак. — Чи багато коней може дати нам полковник Мізерниця?
— На всю вашу тисячу, з якої залишилося не більше половини, — ввічливо і коротко відповів козак.
— Він на мене чекає?
— О так, ваша милосте!
— Гаразд, — відповів Шагін—Герай. — Я хотів би познайомитися з полковником…
— Мізерницею, — ввічливо підказав козак.
Амет, який стояв поряд і слухав, тут же свиснув по—своєму, і вся тисяча джигітів хана Шагіна, тисяча, від якої ледве лишилася половина, рушила за козаками в ніч.
Шагін—Герай відчув, як напруга поволі стала відпускати його душу й тіло. Стріча з козаками в такий лихий час віщувала порятунок від біди, що гналася по п’ятах.
Проте Шагін—Герай чудово розумів, що у козаків полковника Мізерниці зараз у степу не так багато воїнів, щоб вони могли протистояти цілій орді Кантеміра. Питати в козака, чи скоро переправляться через Турлу кантемі—рівці, Шагін—Герай не хотів. Не хотів він показувати себе перед спільниками таким уже дощенту розгромленим, переляканим і слабким…
І все ж — треба буде сказати геть усю правду. Звісно ж, не полковникові з таким важким для татарського язика прізвищем. Треба буде сказати геть усю правду Дорошенкові. Треба посилати на Січ найвірніших людей. Кого? Амет буде з ним, з Шагіном. А до гетьмана Михайла треба буде післати братів його дружин Османа і Рефіка… Хоробрий, надто хоробрий і жорстокий щодо тих, хто порушує умови, гетьман Михайло Дорошенко. Два літа минає відтоді, як неподалік від Білої Церкви положили козаки величезну татарську орду. Всі лягли в болотах біля Рокитного, як один. І все тому, що порушили давню союзницьку умову, все тому, що без дозволу козаків поперлися на землю урусів. Жорстокий гетьман Дорошенко. Але умов дотримується чесно. Так чесно, що ханові Шагінові від тієї вірності аж у п’ятах коле. Як істинний кримський татарин, він ніяк не міг до кінця зрозуміти, навіщо оцим хоробрим урусам бути такими чесними з друзями й ворогами…
