Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (версия книг TXT) 📗
– Маріє, уважай!! Все, що говоритимеш, мусиш заприсягнути. А якби ти фальшиво присягнула, нехай тебе Господь боронить! – обізвався по довгій мовчанці Івоніка.
– Ая, ая! Я ж говоритиму правду! – відповіла жалісливим голосом, силуючися зрівнятися з ним. Сніг упав такий великий, її ноги були такі зів'ялі, що вона щохвилі оставалася дальше позад нього.
– Чого вони хотять від нас? Ми вже сказали, що не знаємо нічого! Може, Сава вже вернеться з нами? Не знайшли нічого, як лише кілька крапель крові від зайця, і за таке пхати хлопця в нещастя! Господи, змилосердися!
– Нічого не знайшли! – повторив Івоніка коротко.
Він не говорив із нею і не сказав їй і досі своїх тайних думок та здогадів про убійника. До чого ж? Вона й так як напівбожевільна з остраху за хлопцем, а наколи б дізналася про страшну правду, зійшла б цілковито з розуму! Се вже останеться навіки загребане лише в його груді!
– Жандарі казали мені, що нічого не знайшли досі, що б на Саву свідчило! – тягнув він дальше із удалим спокоєм. – Убійник був такий хитрий і осторожний, що затер усі сліди за собою, мов прямо в воду кинувся. «Нічогісінько», – казали. А хоч і є підозріння, та як нема доволі відповідних доказів, хлопця не можуть покарати. Так казали. Від панів із суду чули. Але він може ще і з півроку замкнений сидіти. Він у підозрінні, і за доказами можуть іще хто знає доки пошукувати.
На білій, бездоганній поверхні виглядали обоє здалека, мов дві чорні точки…
В суді ставили їй між іншим ті самі питання, що дома: чи Сава був дома, коли брата замордовано?
Вона зблідла, мов смерть, дрижала на цілому тілі і, оглядаючися переляканими очима довкола себе, сказала, що був дома. І чому ж би не був? Таже каже, що був. Доконечне, був. Нехай вже її покарають, як се неправда, запруть на цілий рік; хоче минутися в криміналі, лише нехай її сина пустять на волю…
Суддя поглянув на неї довго, тихо.
– Ти мусиш заприсягнути те, що говориш! – сказав.
Вона позирнула благаючим поглядом на чоловіка.
– Івоніко, чи не так? Він був дома? – пробелькотіла. – Господи милосердний! Скажи ж бо!!.
Він спустив погляд до землі.
– Я не знаю, Маріє! Мене не було дома!
Вона знов оглянулася довкола себе, та сим разом уже майже блудним поглядом.
– Тебе не було дома? – спитала і, усміхнувшися безсмислено, заніміла.
На столі засвічено свічки коло хреста.
– Підноси руку! – велів суддя.
Вона кинулася з жахом узад, витріщилася несамовито на нього.
– Я не буду присягати!! – кликнула і, метнувшися з неописаним переляком узад, мало що не перевернула судді. Сей скипів і потермосив її за плечі. Вона вичерпала його терпливість нині до крайності.
– Брехливе мужицьке насіння! – гукнув погірдливо.
Івоніка стояв мовчки і сплакав. На його жінці не було ще чужої руки!
– Не буду, не буду!..
Вона тиснулася, мов божевільна, до стіни…
Кілька хвиль пізніше випровадив її Івоніка напівзімлілу на коридор.
Як уведено Саву, Івоніка перелякався. Виглядав, як кістяк. Вихуділий, блідий і втомлений. Не говорив майже нічого. Побачивши перед собою батька, спустив погляд додолу, й ні словечко не перейшло через його уста. Взагалі мовчав. Хіба що вимовляв слово «ні». Не можна було з нього нічого видобути, і його виведено назад.
Івонікові краялося серце на вид сина, одначе і він мусив мовчати.
Відчув. Мовчанка, завзята, рішуча, глуха мовчанка була одиноким способом рятунку. В ньому одному могло все навіки потонути, могло все загубитися безповоротно.
В суді довідався Івоніка також, що померлий не мав і при війську ворогів. Між камратами був загальнолюблений і поважаний, шаржа була з нього вдоволена. Замітна була в нього лише незвичайна відраза до оружжя, особливо ж до рушниці…
«Вже тоді відчув він, що на нього звернений десь якийсь набій, – толкував собі нещасний батько, – і він опирався тому зі всіх сил, як міг, а проте мусив його неустанно при собі терпіти. Як страшно мусило йому бути! Хотів вирватися на волю, але він його здержав. Грубі касарняні мури не впускали смерті до нього, вона заховалася до лісу й дожидала терпливо його приходу літами. Дома не мали спокою, щоб його вирвати зі столітніх мурів, а як уже справді вирвався, повернув, тоді й уставився сам перед набій…»
XXV
У Анни були близнята, два хлопчики.
Докія рішилася тримати її в себе до весни, а навесні мала вона умістити діти між людьми, а сама йти на службу, щоби що заробити. Від нещастя, здавалося, виросла, збільшала, але виглядала страшливо: худа, жовта, з зів'ялим цвітом у лиці. На устах не з'являвся ніколи усміх. Терпіла в горі з цілою повагою глибокої своєї натури й утратила розуміння будучності. Її вдача немов була настроєна для такого страшного нещастя, що потягало за собою також саме страшне терпіння, і, здавалося, терпіння становило тепер одиноку діяльність її поважної молодої душі. Рідко коли бувала така ніч, яку перебула б зі сухими очима. Навіть до сну втискалися сльози і скроплювали вогнем її душу.
Мов підстрілену звірину, тягнуло її до самоти. Стогнала, забачившися на самоті, а угледівши де-небудь хрест, кидалася на коліна й молилася. Її уста поблідли, викривилися, погляд став понурий, а голос стратив звук.
Вмерти, з обома дітьми вмерти, – се було її одиноке бажання. Стояла цілком безпомічна, безрадна проти свого горя і ніяк не бачила виходу з нього. І так волікла свої молоді дні за собою. Лише одно викликувало в ній зміну, вводило її у зворушення та розгоряло її хмурі очі. Се було ім'я убійника.
Здавалося, що при звуку того імені прокидалося в ній життя і нерви напружувалися до крайності.
В таких хвилях перемінялася в якусь безмовну фурію, що заховувалася непорушно та чекала відповідної хвилі, щоби кинутися безпощадно на свою жертву.
Так, приміром, не віддалялася майже ніколи з дому, але як їй одного разу лучилося вийти в село, і вона там довідалася, що Саву, мабуть, випустять на волю задля браку відповідних доказів, сказала:
– На що заслужив собі, його не мине. Коби мені лише Бог допоміг дітей вигодувати, коби мені лише Бог допоміг!.. – і відітхнула цілими грудьми. Її ніздрі задрижали, а очі спалахнули такою страшною ненавистю, що лячно ставало на неї глянути.
Іншими разами знов, коли сиділа сама коло дітей, пильнуючи їхнього сну, заверталася душею в цілковито інший, дивний напрям. Робила собі докори, що оказувала померлому замало любові.
«А ось діти, одиноке багатство її, лишив він їй, а що взяв він від неї в гріб?»
Зразу, як лише зблизився він до неї, в дворі ще, промовляючи то тут, то там добре слово, вона німіла. Напружувалася, мов струна, та й умовкала. Змінялася несвідомо, мимоволі. Якась незрозуміла брутальна сила вступала в її грудь, розсаджувала її іноді з болю, а уста так і паралізувала.
Він говорив здержливо, а вона не мала цілковито права виказувати своєї любові. Відчувала се вродженим жіночим інстинктом. Вона бідна наймичка, на яку гляділи всі через плечі!
А потім все так інакше укладалося.
Увесь рай, що носила його в грудях для нього, ховала на ту хвилю, коли доступить права увійти в його стіни і статися йому чимсь шалено добрим. Потім її уста вже самі з себе отворилися б. Те, що тримало її брутальною силою, мов у кайданах, замикало її уста, а його вводило в думку, що вона його не любить, – воно покинуло б її вже само з себе. Надія на ту хвилину додавала їй героїчної сили, й вона із невимовною витривалістю зносила все горе свого положення.
Потім, як уже могла говорити, ділив їх час від себе, а тепер – його не стало.
Іншими разами знов кидалася на свої діти й мало не давила їх із якоїсь дикої любові.
Вони обоє подобали на нього. Не мали її чорного волосся, а ясне, мов шовк, волосся його. Пожирала очима їхні дрібні личка й немов бачила їх дорослими.
