Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (электронные книги без регистрации txt) 📗
Потім чолов'яга опустив весла, розкрив долоні, знову подивився на них, мовби перевіряв, чи є пухирі. Після цього обернувся до Аліка.
– Мене море врятувало! – сказав він твердим голосом. – Я коли сюди по Галю приїхав, ледве не помер, ледь не задихнувся… У вас тут нема чим дихати! Як ви можете тут жити!
Алік вдихнув повітря, спробував відчути його смак і запах.
– І тоді, коли я майже помер, до мене прийшло море і врятувало мене, – вів далі після короткої заминки чолов'яга. – Тепер я вірю в те, що мені старі моряки казали, коли я тільки починав! Вони казали, що коли моряк опиняється далеко від моря, то море само знаходить його і… море ніби селиться у нього всередині, він його носить із собою, поки не повернеться до моря… і…
Тут, видно, чолов'ягу занудило, його голова сіпнулася вперед, якийсь булькаючий звук вирвався з рота, і він затиснув долонею рота, завмер, нахиливши голову до землі.
Алікові теж стало зле. Голова пішла обертом, запах йоду повернувся в ніздрі й осів на кінчику язика. У руках він відчув тремтіння і поклав їх на коліна.
– Ой, як мені погано, – поскаржився чолов'яга, підвівши голову.
– Може, потрібно до лікаря? – обережно припустив Алік.
– Лікар не вилікує від туги. Від туги за морем… Та й на біса лікареві якийсь заїжджий бомж!
Алік промовчав. Йому раптом здалося, що горілчаний хміль почав потихеньку відпускати його. Але не встиг він цьому зрадіти, як заболіло серце, як знову затремтіли руки і все тіло пройняло холодне, неприємне тремтіння. І він інстинктивно обхопив свої груди руками, схопившись долонями за боки, немов намагаючись утримати тіло від тремтіння.
– О! І тебе зараз торохне! – чолов'яга озирнувся на сусіда по лавці. – На, ковтни, тоді відпустить! Я знаю!
І він простягнув Аліку відкорковану пляшку горілки.
Алік заперечливо хитнув головою.
– Як хочеш! – гмикнув чолов'яга-моряк і зробив кілька жадібних ковтків із пляшки.
Повітря навкруги стало ще солонішим. Згори закричали-зареготали чайки, огидно й різко. їх крики ставали дедалі голоснішими, й Алік кинув у небо переляканий погляд, розуміючи, що вже зовсім не такий він п'яний, яким був, коли сів на лавку. І відчуття фізичного дискомфорту пронизало його наскрізь, його тіпало, йому було холодно, в грудях кололо, а поруч на пеньку з переполовиненою півлітрівкою горілки сидів і спокійно спостерігав за його муками цей п'яний бомж-моряк.
Алік звівся на ноги, перевіряючи свою стійкість. Бомж чхнув, і Аліку в обличчя вдарили солоні бризки, як від хвилі, що розбилась об причал.
– У вас усередині надто багато моря! – мовив Алік, роблячи крок назад.
Обличчя бомжа-моряка стало недобрим. Він підвів на Аліка важкий погляд, але хіпі вже задер голову вгору. Йому чулося ляскання великих крил, що наближалися. Йому здавалося, що він бачить чайку, яка агресивно падає на нього згори. І Алік зірвався з місця й побіг геть. Його кроки поскакали відлунням по проспекту Чорновола й назад, у бік оперного театру, і вперед, у бік «Макдональдса». Відлуння, вдаряючись об шибки вікон, робилося дзвінкішим і дзвінкішим, і дзвеніло в голові в самого бігуна, і через це він, чуючи відлуння, але не чуючи своїх кроків, на бігу ще дужче відштовхувався од дороги, ударяв підошвами важких черевиків об асфальт, навіть не помічаючи, що біжить він по проїжджій частині, а не по тротуару.
Утомившись, зупинився. Оглядівся навкруги, переводячи дух. Зрозумів, що добіг до вулиці Детька. Тепер кілька кроків, і почнеться його рідна Замарстинівська. Хміль майже зник, у тілі Алік відчував незвичну легкість і відсутність будь-якого болю. Озирнувся назад і уловив слухом останні нотки відлуння ударів його власних підошов об дорогу. Із лоба на щоки й ніс крапав піт. Докотившись до губ, піт посолонив їх, але ця солоність нічого спільного з морем не мала. У небі було темно й тихо.
Розділ 45
Близько полудня Алік прокинувся на своїй канапі. У затишній маленькій кімнатці, стіни якої були обклеєні старими фотографіями та плакатами, протягало. Звідкись із боку коридорчика дув холодний вітер, і після важкого сну Алік не міг зрозуміти, що відбувається. Він лежав під ватною ковдрою, поверх якої був накинутий плед, але ковдра була закороткою і, як часто бувало, його п'яти стирчали назовні. Вже звикнувши до цієї ситуації, Алік саме власними ступнями визначав уранішню температуру в кімнаті й, відштовхуючись од неї якимись внутрішніми почуттями, викликав у тілі відповідну до температури бадьорість, аби встати, поставити на конфоркові круги турочку з кавою, підбавивши в печі газу, й аж потім умиватися зі свого садового умивальника, що висить на стінці в правому кутку.
Цього пізнього полуденного «ранку» Алікові вставалося важко. Його ступні, вилізлі з-під ковдри, не відчували ніякої температури. Чи, скоріше, він не відчував своїх ступень. Голова гуділа. Вона відмовлялася допомогти Аліку згадати його нічний шлях додому. Горілку, бар і колегу-освітлювача він пам'ятав непогано. Пам'ятав навіть, як вчасно покинув іменинника, що входив у раж. Найясніше, як це не дивно, згадувалася йому радість од побачених пеньків за низенькою огорожею, на один із яких він одразу всівся, знесилений боротьбою тіла із залитою в нього горілкою. Далі пам'ять видавала злегка розмиті зображення, на яких сидів поряд із ним на лавці бородатий і кошлатий бомж-моряк, який пив навхильці горілку. І все б нічого, але саме поряд із цим моряком, тверезіючи, відчув Алік уночі те саме тремтіння, що пробивало його кілька разів на нічних вулицях Львова, відчув той самий страх, який не давав йому в ці моменти продовжити шлях. І серце, яке завжди тішило Аліка своєю ненав'язливою та безболісною присутністю в його грудях, так закололо, як ніколи раніше. До того ж – чайки, що кричали над головою, і цей запах моря, гнилого і солоного.
«Треба подзвонити Рябцеву», – намагаючись ігнорувати сторонній шум у голові, подумав Алік. І знову холодний вітерець погладив його неголені щоки.
Він уже сидів, опустивши голі п'яти на підлогу. Він сидів у холодній кімнатці біля холодної печі. Це все було мовби продовженням нічних аномалій. І хворобливий, розчарований у житті погляд Аліка пішов у бік коридорчика, у бік вхідних дверей.
Вітерець дув звідти. У чорних трусах і футболці Алік пройшов до холодильника, на якому стояв маленький телевізор. Там же ліворуч були розташовані вхідні двері, й вони були прочинені. Алік зачинив двері, нагнувся до печі й відчинив її залізні дверці, за якими зазвичай горів газ, вириваючись із плескатого кінчика півдюймової труби. Цього разу в печі було тихо й темно. Газ не горів. Сторопілий Алік тремтячою рукою знайшов на краю печі коробку сірників, струснув її, перевіряючи, чи не порожня. Трохи відкрив закритий вентиль і чиркнув сірником. Газ спалахнув синім полум'ям, приємне шипіння його горіння трохи заспокоїло Аліка. Він зачинив дверці, насипав у турочку меленої кави, наповнив її водою й залишив на конфорці.
Умиваючись, розтираючи мокрими долонями обличчя, що не бажало оживати й тому відчувалось як приклеєна маска, Алік думав і думав про цього бомжа-моряка. Думав тому, що здавалося йому: він забув щось важливе. Але важливе не згадувалося.
Тільки сидячи за столиком, підперши спиною синю тумбу, що стояла під умивальником, утримуючи на язиці гірку, не підсолоджену каву, дивлячись крізь шибку на город і самотньо дерев'яну туалетну будку, згадав Алік інше недавнє недобровільне горілкопиття – у Винниках, удома у Винничука. Не з'явися тоді на столі після вина горілка, він би раніше згадав розповідь приятеляпись-менника. Але, можливо, не будь тоді за столом горілки після вина – не захотів би Алік на тверезу голову слухати цю розповідь, зіткану, як йому тоді здалося, з клаптиків марення та звичайної нездорової письменницької уяви. Винничук говорив, що вночі шукав героя, який утік із роману… Точніше, він сам цього героя – моряка – викреслив, викинув із роману, а потім чомусь затурбувався, думаючи, що герой якимсь чином матеріалізувався в місті й становить для когось небезпеку… Для кого, для автора? Це вже точно матеріал для психіатра. Але нічний бородатий і кошлатий бомж чимось дуже нагадував цього викресленого з книги персонажа. Може, треба подзвонити Винничуку?!
