Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Про що я тільки не передумав у холоднющому бурі. Перебрав у пам’яті кожен день, кожну подію, навіть з раннього дитинства. За півтора року окрім закрижанілої зусібіч бетонної труни карцеру нічого не бачив. Анічогісінько! Ні неба, ні сонця, ні дерева, ні травинки, ні пташини… Похований заживо. Ковані металом нари відмикали від стіни о двадцять другій годині, щоби рівно о шостій знову примкнути. Вісім годин лежав на холодних нарах, решту часу ходив тісною камерою, бо на студеній бетонній долівці особливо не посидиш. Зрідка перестукувався азбукою Морзе почерез стіни із сусідами зліва і справа. Наглядач почує і тоді кара — позбавляють і так мізерної карцерної пайки. Мене штрафували часто. В знак протесту організовував восьмидобові голодовки. Проте начальство ніяк не реагувало на такі акції. У таборах, де в’язні вимирали масово, на голодовки ніхто не звертав уваги, і вони були недієві як засіб боротьби.
По виході з буру я познайомився з Пантелеймоном Василевським, який після воркутинського повстання з новим терміном потрапив на Колиму. З відбитими нутрощами і перебитими руками-ногами непокірний оунівець лежав у табірному шпиталі. Я вийшов з буру не набагато кращий — худий, аж прозорий, — лише шкіра й кості. Друзі мене активно підхарчовували, і за кілька тижнів я трохи відійшов. У молодому віці людина реабілітовується фізично швидко. Енергійний і діловий Василевський за час мого перебування в бурі зумів зібрати групу надійних хлопців. Вони й почали наводити в зоні порядок. Майже всі блатні співпрацювали з табірною адміністрацією, були донощиками, тому мали великі привілеї. Умудрялися навіть грабувати й ґвалтувати вільнонайманих працівниць бухгалтерій, складів. І це сходило їм з рук. Після нашого погрому неподобства дещо припинились, але з часом відновились. Василевський зі своїми хлопцями знову розставив усе по місцях. Вийшовши з буру, я побачив зовсім інших в’язнів — дружніх і згуртованих. Кожен відчував себе людиною.
У таборі зустрів стрільця моєї чоти Суворого — Дмитра Лахманюка із Космача. Тримався молодцем, як і личить українському повстанцеві і гуцулові.
Таборами ГУЛАГу масово прокотилися акти непокори, страйки, повстання, тому Москва змушена була піти бодай на часткове послаблення табірного режиму. Рік 1955-й приніс деяку полегкість для політв’язнів, тільки не для нашої опальної «вісімки». Нас розкидали по різних «лаґпунктах». Кожен відчував на собі недремне око оперів і їхніх вислужників. Я потрапив на особливо суворий режим. Табірні власті організували в Ягодінському управлінні Колими окрему спеціальну зону в Ізвєстковому, селищі, де випалювали вапно. Невільники швидко заслабали на силікоз і гинули сотнями. З усієї Колими до того табору позвозили сотні політичних в’язнів, яких збиралися похоронити у вапняних кар’єрах.
У глухій лісотундрі кілометрів за сто двадцять від дороги, посеред непрохідних гнилих боліт, розбили табір, доїжджалося до якого тільки взимку по мерзлому. В середині червня розмерзало, а наприкінці серпня вже випадав сніг. Літо тривало якихось два місяці, і на цей період табір був відірваний від усього світу. У віддаленому таборі спершу працювали побутовики, але на них далеко не заїдеш. Тому й організували «спецзону» для політв’язнів. Мовляв, і працюватимуть, і швидко повимирають, клопоту з ними поменшає.
Ми хутко дотумкали, до чого йдеться, і відмовилися працювати. Жоден із майже тисячі в’язнів не вийшов на роботу. Проминув тиждень, другий… До табору приїжджає перший секретар Магаданського обкому компартії Абабкін — середнього віку, високий, чорнявий, круглолиций чолов’яга. За списком, складеним табірними операми, викликає «зачинщиків» страйку на бесіду. Я, звичайно, втрапив до того переліку в числі перших. Агітує, щоби виходили до праці, однаково нас заставлять. Якщо ж почнемо працювати добровільно, то нам буде зараховано, незабаром знімуть суворий режим… Говорити партійний бонза вмів гладко. Але він не знав, либонь, що в’язні володіли однією чудовою властивістю — в одне вухо впускали почуте, в інше випускали. До роботи ніхто не поспішав. Компартфункціонер обіцяє в’язневі ледь не всі земні блага, а той і вухом не веде. І зарплату нам виплачуватимуть, і утримуватимуть пристойно. На той час в таборах ввели так званий госпрозрахунок. За виконану норму в’язень отримував якусь дещицю грошей як зарплатню. Половину забирала держава, з половини, що залишалася, гроші йшли на харчування, одежу, соціальні послуги… Якийсь мізер перепадав зекові на власні потреби — куриво, харчі. Жоден з нас не мав ні копійки за душею, проте на пропозицію головного комуніста області ніхто не пристав. Політв’язні твердо стояли на своєму. «Або виїхати з цього табору, або вмерти». Обкомівський керівник пересвідчився, що намарне гайнує час, і невдовзі забрався до Магадана.
Після від’їзду Абабкіна в’язнів мотлошили місцеві начальники, аж поки не заявився перший секретар Якутського крайового комітету компартії. Нічого не добившись за кілька днів даремної балаканини, високий партієць віддає наказ: «Абєзглавіть!» Третього дня нас, «голову», заганяють до кузова вантажівки і знову везуть сніговою пустелею невідь-куди. Конвоїри з автоматами випасають кожен порух, але куди там втечеш. Кожному з нашої «двадцять п’ятки», що були, на думку табірної адміністрації, керівниками страйку, дали по п’ять років критої в’язниці.
Привезли нашу небезпечну для табірного начальства групу на «Інґенуґоль» до жіночого табору. Заперли тимчасово до бурів, поки оформлять на нас супровідні документи і з Москви поступлять наряди. В той час есесерівські в’язниці тріщали від в’язнів, що повставали і страйкували в таборах. Тому розмістити в «критці» досить таки величеньку групу політв’язнів було немалим клопотом для тюремників. Величезна володимирська в’язниця відмовила за браком місця. Довго думали-гадали і знайшли для нас місце аж у Єльці Липецької області, місті на річці Сосні. Але поки ми туди потрапили, добряче насиділись у бурах жіночого табору. Хлопці наші позаймали бури, а непокірних невільниць адміністрації нікуди запроторювати. Тому тижнів через три везуть нашу бунтівну компанію до Сусуманського району, де організували зону суворого режиму. В золотодобувному районі з центром у селищі Сусуман нам відвели бур у таборі Случайному, де начальником був Ісаєв. В’язні добувають золото на шахтах. З перших же днів зорганізовуємо невільників на страйк. «Для кого ви миєте золото?» Все завмерло враз. Зі мною в групі були бойові хлопці — Петро Кобилянський, що потрапив сюди з Норильська після повстання, Гриць Чмелик, Богдан Розщиб’юк з Обертина, Михайло Маґас.
Табірні шляхи наші з Пантелеймоном Василевським розійшлися. Людмила Кірікова зуміла оформити моєму приятелеві інвалідність, і суд звільнив його. На початку 1956 року Пантелеймон виїхав на Україну, провідав навіть мою маму в Березові. Рік пожив з мамою і вітчимом в Єйську на Кубані, а відтак всі разом перебралися до Коломиї. У місті над Прутом колишньому політв’язневі відмовили в працевлаштуванні, тому перебрався до Дрогобича на Львівщині, де влаштувався нормувальником. В Дрогобичі проживає й досі.
Зона гудить, мов пасіка влітку, тільки бджоли не носять мед. Золото не добувається, план катастрофічно не виконується. З цієї причини нашу групу спішно вивозять до сусіднього табору Широкого. Проте на Случайному навчені нами в’язні до праці не виходять, тому адміністрація змушена вивезти всіх політв’язнів до інших таборів. Натомість завезли побутовиків, бо золото мити мусив хтось.
На Широкому шахт не було, але були золоті копальні, які по нашому прибутті завмерли, мов за помахом чарівної палички. Начальство переполошилося, забило тривогу. Зону оточили червонопогонники з автоматами. Солдати намагалися прорватися до табору почерез вахту, але в’язні стали муром і не пропустили. Тоді вевешники здійснили спробу просочитися в зону через проріз в огорожі з колючого дроту. Поки вони намагалися зробити прохід, ми хутко розібрали барак і озброїлися хто-чим. Червонопогонники в зону не пройшли. Наступного дня керівники табору аж зі шкіри лізли, агітували в’язнів приступати до праці. Чого тільки не обіцяли — і на загальний режим перевести, і пробачити старі «гріхи»… З усієї групи в’язнів ніхто не піймався на солодкі словеса, окрім невеличкої групи литовців. Загалом політв’язні в таборах жили досить дружно, не зважали на національність. Щоправда, групувалися за національними ознаками, — балтійці окремо, росіяни окремо, до українців, як найчисленнішої верстви в’язнів, часто приставали кавказці, але табірні злигодні ділили всі разом. А тут кілька литовців не витримали. Проте адміністрації потрібні були не вони, а якраз українці-організатори. Литовців вивели з табору, потримали неподалік до вечора і завернули назад. Заходили в зону, як обпльовані, понуривши голови. Ніхто їм не дорікав. Мабуть, хлопці з берегів Балтики ще не пересвідчилися, що більшовикам вірити — собі шкодити. Протистояння тривало кілька тижнів. Адміністрація не витримала, здалася першою. Одного дня в’язням оголошують, що суворий режим відмінено, впроваджується загальний. Починають розвозити всіх по тих таборах, з яких позвозили на Широкий.
