Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗

Наступного дня Дольф Сенкергоф устав рано. Попросив на сніданок яєчню з беконом, капучино з льодом і тирамісу. Сніданок подали о дев'ятій. Поївши, пацієнт сказав, що хоче побачити дітей. Джордж, Еван, Марія та Ульф прийшли до батька вже по обіді. Вони сіли напроти ліжка й довго дивилися в його сіро-блакитні очі, допоки той не розплакався і не сказав кожному з них підійти до нього. Містер Сенкергоф брав до своєї руку кожного з них, ледь-ледь стискав, так сильно, як тільки дозволяв йому його фізичний стан, потім просив нахилитися та цілував у чоло. Коли Марія відчула на чолі дотик пересохлих батькових уст, вона підвелася, підійшла до братів і, помахавши татові рукою, вийшла з палати. Джордж, Еван та Ульф пішли слідом, сказавши батькові на прощання «скоро побачимось» і «тримайся». Він спробував усміхнутися і ще довго дивився в стелю, а потім заплющив очі й уявляв собі їхні милі, рідні обличчя. Близько п'ятої він випив чаю і попросив, щоб йому прочитали ранкову газету. «У світі нічого не змінилося, — сказав він собі, почувши останні новини, — і навряд чи щось зміниться найближчим часом». О шостій двері відчинилися, і до палати ввійшов Яким Герцель. Дольф чекав на нього. Чекав із нетерпінням і не міг сказати напевно, чи зрадів він його приходу, чи злякався, як лякаються люди, коли смерть стає на порозі.

— Містере Сенкергоф, ви готові?

— Ні, я не готовий, але не маю іншого виходу, я хочу померти. І знаєте що, — Яким сів на край ліжка й дістав із кишені ампулу, — я думаю, що до цього ніколи не будеш готовий, це просто стається, і все.

— Я зняв гроші, дякую. У мене з цим не виникло жодних проблем, — налив у склянку води й додав туди кілька крапель з ампули, розбовтав.

— Ти так спокійно це робиш, — скосив очі на склянку. — Ти звик?

— До чого?

— До смерті.

— Ні. Просто я роблю те, що маю робити. Все, — подивився на годинник, — пийте, — підніс склянку до уст Сенкергофа, узяв його за потилицю і підняв голову над подушкою, злегка притримуючи її, влив суміш йому в рот.

— Кінець, — Дольф витягнув руки вздовж тіла й заплющив очі. — Коли будеш виходити, вимкни світло. І ще, — Яким підійшов до вимикача, — коли я помру?

— Три хвилини. Вам зараз дуже захочеться спати, і, засинаючи, ви непомітно й безболісно перейдете в інший світ. — Світло згасло, і Яким Герцель вийшов у коридор.

За годину про те, що Дольф Сенкергоф помер, уже знала вся лікарня. Причиною смерті назвали серцеву недостатність. А вже наступного дня Яким знайшов у себе на столі записку.

Якимові враз забило дух, і змокли кінцівки пальців, на чолі виступив піт, і здавалося, зараз він упаде. Тому сів на стіл і, розстебнувши ґудзик на сорочці, ослабив вузол краватки й кинув записку в смітник.

До вечора він у коридор не вийшов, просидів за комп'ютером, кілька разів попросив у секретарки кави, перечитав усі газети, які приніс кур'єр, і списав дві сторінки різними діалогами. Він їх перечитував, креслив, писав знову, а врешті відклав усе на край столу й обхопив голову руками. Розмовляти з Рахіль Моровіц було вкрай складно. Яким знав, що вона несповна розуму, і, що саме вона скаже йому, вгадати напевно він не міг.

Вона чекала на нього на лавці під кленом. У білій блузі, спідниці до колін. У руках вона тримала маленьку сіру парасольку. Яким сів поряд і привітався. Рахіль не відповіла на його вітання. Тільки хитро всміхнулася і, сказавши, щоб він її не переривав, поправила волосся на потилиці й почала:

— Я знаю, Якиме, ти думаєш, що я несповна розуму. Це не так. Звісно ж, у мені є багато чого такого, що не кожному сподобається. Я хвора на кілька неприємних болячок, і мене це дуже непокоїть. Щоб жити більш-менш добре, мені потрібна чимала сума грошей. І ти, Якиме, мені її даси.

— Та в мене… — хотів був заперечити, та вона безцеремонно його урвала.

— Я знаю, що є в тебе. Ти можеш не віддавати мені цих грошей, які тобі дав бідолашний Дольф за свою смерть. Я ставлю іншу умову. І ти її виконаєш. Я ж, у свою чергу, обіцяю тобі віддати чек і тим самим назавжди поховати правду про трагічну долю містера Сенкергофа.

Яким розглядав її так, ніби ніколи раніше не бачив. Руде жорстке волосся, велике чоло, подвійне підборіддя, зелені вузькі очиці, повні рожеві губи, великий, трохи задертий угору ніс і глибока зморшка поміж густих темно-рудих брів. Вона не була гарною, але й страшною вона не була. Звичайна жінка, яких багато у світі.

— Моя умова така: ти одружуєшся зі мною, виконуєш усі мої забаганки, повністю мене забезпечуєш, а протягом десяти років кладеш на мій рахунок певні суми грошей із таким розрахунком, щоб, коли ці десять років минуть, я змогла прийти в банк і зняти мільйон доларів. Ось що ти робитимеш, Герцелю, в ім'я свого порятунку.

— І в мене нема іншого виходу?

Вона затримала свій погляд на його руках, вони дрібно тремтіли.

— Я маю таку неприємну особливість, — гидко всміхнулася, — я одержую насолоду від того, що змушую людей страждати.

— Я згоден. — Яким підвівся й розвернувся, щоб іти.

— Розпишемося за місяць. І саме за місяць, тридцятого липня, почнеться відлік часу. Рівно через десять років, тридцятого липня, я піду в банк. І якщо на моєму рахунку не буде необхідної суми, чуєш, Якиме, — ухопила його за полу піджака, — я перетворю твоє життя на пекло.

Він ішов уздовж трояндових кущів і молодих лип, а за спиною сміялася вона. І гидко та страшно було йому від того сміху, і проклинав він той день, коли згодився убити Дольфа Сенкергофа. Але змінювати щось було вже запізно.

Клацнув замок вхідних дверей, і цей звук урвав Якимові спогади, повернувши його до реальності. Донька прийшла. Вона посміхнулася батькові, і, приклавши палець до вуст, показала поглядом у бік кімнати, де спала її мачуха, і жестами зобразила, як та кричатиме, якщо її розбудити раніше десятої. Яким дав зрозуміти, що жарт йому сподобався, і підійшов до плити. Лія була трохи напідпитку. Шкільні канікули почалися ще місяць тому, а вона ще не встигла нагулятися вдосталь. Її щовечора коханий хлопець забирав машиною й віз до клубів та ресторанів. Кілька разів вони їздили в Одесу, так, на два-три дні, потім поверталися засмаглими та щасливими. Щоправда, Рахіль завжди вміла зіпсувати Лії настрій, з'явившись несподівано в залі чи на кухні і сказавши їй кілька неприємних слів. Потім вона безцеремонно просила залицяльника забиратися до дідька, брала Лію за руку, вела до ванної, змивала з її обличчя косметику і казала, що наступного разу змусить її з'їсти помаду й пудру. Лія страшенно ображалася, позирала на тата, шукаючи в нього захисту, але той розводив руками й опускав очі. Він не міг їй нічим допомогти.

Яким підійшов до плити та відірвав аркуш календаря. Ви знаєте такі календарі ще з радянських часів, папір формату «туалетний», покращеної якості. На звороті кожного аркуша — якась добра порада, рецепт приготування гуски з яблуками чи історія відомого революціонера. Саме на таких календарях були позначені всі дати: від Дня перемоги і Нового року до Дня тракториста та Дня взяття Бастилії. Яким і досі купував такі, щоправда, дати вже були інші і свята трохи змінилися, але якість паперу залишалась такою ж самою. Відірваний аркушик кинув до смітника. Це був учорашній день, і вчора було 29-те липня 2005-го року, а сьогодні — 30-те.

Яким відчинив вікно. Місто прокидалося. Шоста ранку. Він мав збиратися. За три години на нього чекатиме президент. «Хоча, — усміхнувся подумки, — президент нікого ніколи не чекає, це його всі чекають, а він просто живе за своїм графіком і навіть не замислюється про те, скільком людям доводиться під нього підлаштовуватися». Журналісти чекають і в спеку, і в мороз його кортежу чи підходу, чиновники сидять у конференц-холах і на об'єктах, допоки він прийде й виділить їм хвилинку, водії та пасажири стоять у заторах, поки його авто й кільканадцять машин охорони проскочать вулицею і помчать далі, де також стоять, спостерігаючи за жезлом даішника, автомобілісти, проклинаючи владу й усе на світі і поглядаючи на годинники. Скільки ж часу відібрав у них президент? Яким нічого не їв, хоча донька, яка забігла до кухні в халаті на голе тіло, просила його з'їсти хоча б щось, бо на голодний шлунок працювати важко. Яким подивився на неї і, посміхнувшись самому собі, вийшов у коридор. Він згадав, як учора дивилася на нього Рахіль: вона подумки вже прирекла його на моральну страту, знала, що він не зібрав необхідної суми, і мучитиме його й надалі, а заразом мучитиме і його дітей. Яким тоді витримав її погляд і знову, як і завжди, покірно опустив очі. Рахіль засміялася і повернулася до нього лівим боком свого обличчя, він був потворним. Великі червоні ґулі, з яких скрапувала жовта рідина. Яким знав, що це рак. Але він не казав про це їй. Ліве око геть запухло, і вона не бачила ним геть нічого. Рахіль від самого початку знала, чим усе закінчиться, і їй не так був потрібен той мільйон, як можливість завдавати мук цій колись щасливій і гарній сім'ї, оскільки в неї самої не було ані краси, ані рідних людей, які б її любили.