Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Доброчин глянув на Актутруяна через стіл. Якби він сказав про ці два тижні спочатку, ярли могли б скрутити його по руках і по ногах, бо й у Сігурда був такий настрій, Доброчин збагнув це аж тут. В усякому разі, Сігурд не схотів би остаточно пересваритися зі своїми. Але тепер Актутруян мовчав, мовчали й інші ярли, й це свідчило про те, що вони згодні й навіть задоволені, бо коли Доброчин замкнув їхній полк у княжому дворі, можна було сподіватися на найгірше.
Але Доброчин іще, напевно, не все сказав. Не зводячи ока з Сігурда, який байдуже дививсь на ближнє вікно, він промовив:
— А третє моє слово до вас буде таке. Печенізький хан Ільдея перейшов Рось і толочить наші ниви по цей бік Борчеська. Ярли й вікінги повинні турнути хана за Рось.
По хвилі Актутруян вигукнув:
— Ми підемо на орду, але якщо з нами підуть і твоя дружина та вої.
— Чому це так?
— Бо якщо ми вийдемо з Києва, — пояснив Актутруян, — ви зачините ворота й більше нас не впустите.
Доброчин почав ходити між дверима та найближчим вікном, поки ярли схвально кивали до Актутруяна. Після довгих роздумів квязь відповів:
— Хай буде так, як ви хочете.
Уже в городі Сігурд запитав:
— А якби Актутруян послав когось перевірити, чи вікінги й справді зачинені в княжому дворі?
— Було б трохи сутужніше, — відмовив Доброчин.
— Трохи?
Доброчин кивнув:
— Бо я перед цим звелів Жданові Будимировичу пильнувати.
Все закінчилося саме так, як і хотілось Доброчинові. Він навіть не сподівався на таке легке розв'язання котори.
А все подальше залежало від Ждана.
Грекиня Марія, колишня Ярополкова жона, а тепер третя жона великого князя київського Володимира, займала в старому гаремному хоромі половину світлиць. На другій половині сиділа друга жона Рогніда. А ще напровесні минулого року Марії належав увесь хором.
Відтоді в княжому дворі сталися великі зміни.
Іноді Марію обсідали сумні думки: що б вона вдіяла, якби Володимир вирішив привезти сюди й свою першу жону — чехиню Людмилу? Їй навіть з Рогнідою не було життя.
Великий князь рідко заходив на її половину, та й то здебільшого не сам, а найчастіше з вуєм Доброчином. А на ніч залишався в другої жони.
Найдужче страждала Марія вечорами, коли в усіх її чотирьох світлицях та одрині запалювали свічки, а по кутках оживали тіні. Марія з дитинства боялась темних кутків, а з роками ця боязнь не поменшала. В тому був винний Ярополк. Іноді він розповідав їй вечорами про своїх предків, цілком певний того, що душі померлих лишаються в своєму домі. Ця певність потроху передалась і їй, хоча Марія з народження була християнка.
Й не тільки це завдавало Марії вечорами страждань. Їй минало двадцять четверте літо, але в ній пізно прокинулася жона. Святослав привіз її до Києва ще дівчинкою й подарував старшому синові, коли їм з Ярополком і по тринадцять не було.
Та коли в Марії врешті-таки прокинулася жінка, це стало для неї неабияким відкриттям. Навіть приголомшило молоду княгиню. Раніше вона не вірила у всі оті захоплені потаємні жіночі балачки, слухала й не вірила, нібито людині дано такий жагучий і невситимий вогонь. Досі Марія просто терпіла Ярополка, звикнувши до нього з дитячих літ, а тепер закохалася всіма силами своєї душі й палкого полудневого серця.
А потім вона вперше понесла в собі плід. Це було для Марії не меншою несподіванкою, й вона замкнулася в собі. Не враз наважилась порадувати Ярополка, а коли врешті розповіла йому, була вражена його байдужістю. Ярополк забув про це наступного ж дня.
Тепер вона його розуміла. Для нього й для неї настали були такі часи, коли людині просто не до того.
У Марії народився син Святополк, якому тепер минав шостий місяць, але це не був Ярополків син. Коли Ярополк утік разом з варягами, покинувши її саму, в неї стався викидень. Марія сприйняла це як кару за гріхи, дорогу плату за дотеперішнє щастя, спокуту за провину перед Христом. Вона не знала, в чому полягає її гріх, і це озлобило її серце супроти бога.
До Києва ввійшла новгородська рать. У старому хоромі сіли Доброчин і Володимир, на тій половині з'явилась його молода жона, яка з погордою дивилася на Марію, знесилену недугою й озлоблену проти себе й усіх людей. Тепер вона ненавиділа свого мужа Ярополка, причинника її нещасть, ненавиділа й руду щебетливу Рогніду, яка поводилась господинею в хоромі й усьому княжому дворі. Од самого вигляду цієї щасливиці Марію судомило. Вона днями й ночами плекала думку про мсту, ця мста мала бути такою страшною й невідворотною, яку тільки могла побажати жона жоні.
Оружжям для своєї мсти Марія обрала Володимира. Вона хапала блискуче срібне зиркало й підходила до вікна. На неї дивилось красиве молоде обличчя. Густі чорні брови нагадували каппадокійську тасьму, губи під рівним носом примхливо звивались, мов деревлянський лук, а в очах жевріли чорні таємничі вогники... Вперше в житті Марія подумала про те, що володіє надзвичайною зброєю, перед якою не може вистояти жоден муж.
Це вселило в серце чуття живої радості. Вона заходилась розставляти пастки по всіх кутках. В одну з них рано чи пізно мав потрапити Володимир.
Сталося те наприкінці весни, перед юрівськими святами, коли на теремі буяв черговий вечірній пир. На той пир Марія покладала великі надії.
Сховавшись у найтемнішому кутку сіней, вона стояла й пильно стежила за кожним пирувальником, які зрідка заходили до світлиць. Марія була вся в чорному, наче мара, невидима для стороннього ока. Коли пирувальники почали один за одним сходити вниз, а на теремі лишились тільки світлична челядь та Доброчин з Володимиром, Марія затамувала подих у своєму кутку. Все мало статися зараз або ніколи.
Нарешті по лункій лізниці загрюкав чобітьми й Доброчин, а Володимир увійшов у сіни й нерішуче спинився. Це мала бути вирішальна мить. Марія давно чекала такої нагоди, а тепер несподівано й сама завагалась і прилипла спиною до стіни. З вуст її несамохіть зірвалися слова неусвідомленої молитви. Володимир почув шепіт і підійшов до темного кутка; на тлі освітлених з терема сінешніх дверей Марія з жахом побачила, що в руці його зблиснув ніж.
Вона зойкнула й заплакала.
— Братово, це ти єси? — не зовсім слухняним язиком прошепотів Володимир. — Чого тут стоїш?
— А твоє яке діло? — схлипнула вона.
— На когось чекаєш?
— А тобі що? Хочеш мене зарізати? На, ріж!
Володимир лапнув її за праву руку, чи немає ножа в руці, а тоді став і кілька разів сапнув повітря, неначе йому перейняло дух чи запаморочилось у голові. То було від тонких бактрійських пахощів, якими Марія щоранку натирала собі лише вершечки перс. Марія поволі пішла темними сіньми до своїх світлиць, і Володимир так само поволі йшов за нею до її одрини.
Це сталось напередодні Юрового дня, й відтоді Володимир приходив до неї мало не щоночі, скрадаючись попід дверима темних сіней. Марія бачила, як він старанно ховається від усіх, і її проймала злорада втіха. Марія вступила в боротьбу з рудою варяжкою й перемогла; тепер вона вже зверхньо дивилася на пихату княгиню, яка й далі ходила гоголицею по хоромі й ганяла своїх челядників і робітниць.
Так тривало місяць і тиждень. Володимир безвільно приходив до неї ніч у ніч, бо вигадлива грекиня робила все можливе, щоб затлумити в ньому докори сумління й збурити в жилах ще сильніший вогонь.
А потім настало одинадцяте червця. Після Ярополкової смерті Марія збагнула всю ницість та безглуздя своєї мсти. Вона зненавиділа Володимира, й ця зненависть виростала в ній день по дні. А коли в січні породила сина, Києвом пішли балачки, що дитя Ярополкове, бо ще дев'ять місяців тому Ярополк був тут.
Про викидень ніхто не відав, бо Марія тоді приховала це від усіх, переболіла його нишком. Ніхто, крім неї, не знав і про те, що Святополк народився семимісячним. Маріїні предки вважали семимісячних дітей обранцями небес, покликаними мститися за материнську кривду, й це додавало її зненависті ще більшого вогню.
