Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович (прочитать книгу txt) 📗
Скворешня схопив за плече розгубленого Павлика й витягнув його на середину відсіку.
— Ось хто вирішив мою спірку з скелею! Павлик вирішив справу, і ніхто інший!
Вигуки недовіри, подиву, захоплення почулися з усіх вуст.
— Так, так, так!.. — продовжував гриміти Скворешня. — Коли я відчував, що сили мої виснажилися, я, немов крізь туман, побачив раптом, як Павлик з голосним криком «ура» кинувся до скелі і з усіх сил наліг на неї. Тоді і в мені спалахнула якась нова іскра. І скеля звалилась. Це було останнє, що я пам'ятаю.
— Ура! Браво, Павлику! Браво, хлопче! Качати його, качати! Ура!
У червоному кутку діялося щось неймовірне. Люди кричали, аплодували, підкидали до стелі Павлика, який верещав від страху й захоплення. Оркестр щосили гримів туш.
— Славний хлопчина, — з теплою посмішкою сказав комісар Сьомін Цою, який стояв поруч з ним біля дверей.
Цой мовчки кивнув у відповідь, з побоюванням слідкуючи за зльотами розчервонілого Павлика.
Раптом він помітив, що радість зникла з обличчя хлопчика, що в очах його промайнув справжній, уже не веселий страх, і обличчя вкрила блідість. Якесь несвідоме почуття тривоги стиснуло серце Цоя, і, перехопивши погляд Павлика, він швидко подивився праворуч, у куток.
Там стояв Горєлов. Цой несвідомо стиснув руку комісара й мигцем глянув на нього. Трохи насупивши брови, комісар пильно дивився на Горєлова. Той, розмовляючи з головним акустиком Чижовим, на одну мить відвернувся од свого співрозмовника і через голови присутніх кинув похмурий, сповнений ненависті й злобного вогню погляд на Павлика, який високо злетів у цей момент під стелю. Цей погляд і Цой і комісар встигли одночасно перехопити.
Радісний вереск Павлика замовк. Блідий, він почав вириватися з ласкавих рук та обіймів.
— Що, голова закрутилася? Качки не витримав? — питав Скворешня, сміючись і покручуючи довгий вус.
— Та де ж йому звикнути до неї, коли й сам «Піонер», здається, ніколи її не зазнавав, — сказав Марат, гладячи Павлика по голові.
— Тут і справжній морський вовк, мабуть, розкисне, в цій спокійній колисці, — підтримав Марата Матвєєв.
Цой пробився крізь оточуючий Павлика натовп і, обійнявши його за плечі, повів у далекий куток відсіку, до широкого м'якого крісла.
Вони сіли в нього, щільно притиснувшись один до одного; поряд біля крісла сів на стілець комісар.
Тимчасом почалися танці. Скворешня з несподіваною для його постаті легкістю й плавністю вальсував з Матвєєвим, який танцював за даму. Взагалі від «дам» у нього не було відбою. Всі напрошувалися до нього.
Цой нахилився до хлопчика і тихо спитав:
— Що з тобою сталося, голубчику? Чому ти раптом так злякався?
Павлик ще міцніше притиснувся до Цоя й заплющив очі.
— Так… — ледве чутно відповів він. — Нічого.
Потім, стрепенувшись, розкрив широко очі, що заблискотіли несподіваним гнівом і обуренням. Рум'янець покрив його щоки, кулаки стислися.
— Він злий… злий… Погана людина! — заговорив він уривчастим голосом. — Він до цього часу не може мені простити. Така дрібниця! Але ж я тоді попросив пробачення. Я ж ненароком…
У нього затремтіли губи, і знову, заплющивши очі, він замовк.
— Хто? — спитав Цой, миттю пройнязшись образою й обуренням хлопчика.
Павлик мовчав.
— Федір Михайлович? — знову тихо й настійливо спитав Цой.
Павлик кивнув голозою.
— Чого ж він тобі не простив? За що, ти думаєш, він гнівається на тебе?
— Ну, дрібниця, розумієш, дрібниця! — знову захвилювався Павлик, спрямувавши на Цоя палаючі очі. — За мішок. Пам'ятаєш, у вихідній камері ми з Маратом засперечалися з-за морського їжака, і я його вдарив мішком по шолому. А мішок той був Федора Михайловича. Але ж це ненароком! Я ж ненавмисно!
— Федір Михайлович докоряв тобі?
— Ні… Він тільки так злобно глянув на мене, що я аж злякався. Він тоді у мене вихопив з рук ящичок від його друкарської машинки і так подивився, немов ладен був зарізати мене. От як зараз…
Комісар різко закинув ногу за ногу.
— Який ящичок? — спитав він.
— Ну я ж сказав — з-під його друкарської машинки. Для запасних частин машинки, — байдуже відповів Павлик і, наче заспокоївшись, після того як вилив своє обурення, став із зростаючою цікавістю дивитися на вальсуючу комічну пару — Скворешню й Марата.
Марат дурів, кривлявся, навмисно плутав і перекручував па, наступав на ноги своєму партнерові. Скворешня, нарешті, розсердився, підняв його, як кошеня, над підлогою і продовжував вальсувати сам, тримаючи свою «даму» в повітрі. Марат кумедно дриґав ногами, марно намагаючись вирватися із залізних обіймів свого партнера, нарешті закричав «караул»…
Павлик не витримав, розреготався і, зірвавшись з місця, підбіг до Скворешні.
— Киньте цього кривляку, Андрію Васильовичу! — дзвінко сміючись, закричав він. — Давайте зі мною! Я буду гарно танцювати! Чесне піонерське!
— Давай, давай, хлопчику! — радісно зустрів його велетень. — Що, вже очуняв?
Він поставив на підлогу Марата, дав йому шльопанця під спину, від чого той, під загальний регіт, кулею полетів до дверей, цілком, проте, задоволений, що вирвався, нарешті, з лабет свого приятеля.
Оркестр змінив вальс на польку, і Павлик, як пустотливе козеня, застрибав біля свого партнера.
Цой залишився один у кріслі, глибоко замислившись, не помічаючи шуму, музики й загальних веселощів. Комісар теж мовчав.
Після танців, «за настійливою вимогою публіки», як оголосив конферансьє вечора Ромейко, Павлик з піднесенням прочитав свою поему «Переможці глибин», йому шалено аплодували й примусили деякі місця повторити на біс. Нарешті комісар оголосив розпорядок занять і розваг на наступну п'ятиденку.
Розійшлися запівніч, втомлені, веселі, задоволені, під бравурні звуки маршу. У червоному кутку залишилося тільки двоє людей — комісар і Цой. Деякий час вони сиділи мовчки. Потім комісар тихо сказав:
— Як ви гадаєте, Цой, що все це значить?
Цой повільно провів рукою по своєму блискучому чорному волоссю й відкинувся на спинку крісла.
— Нічого не можу зрозуміти! Ясно тільки, що Федір Михайлович за щось не злюбив Павлика. Але за що? Такого славного, лагідного хлопчика! Не може ж бути, щоб за мішок.
— Та-а-ак… — протягом сказав комісар, замислено дивлячись кудись у простір. — І ще якийсь ящичок… Дивна історія! А втім, мені здається, вона почалася далеко раніше.
Цой скинув на комісара здивовані очі.
— Раніше? Із-за чого ж?
У відсік увійшов прибиральник Щербина з довгим пи-лососним ящиком у руках. Він наблизився до комісара, привітав його, приклавши руку до безкозирки:
— Товаришу комісар, дозвольте розпочати прибирання.
— Будь ласка, товаришу Щербина. Комісар підвівся й сказав Цою:
— Ходімо до мене, там поговоримо.
Кінець другої частини
Частина третя
БАТЬКІВЩИНА КЛИЧЕ
Розділ І
У ЛЬОДОВОМУ ПОЛОНІ
Тринадцятого липня «Піонер» уже повертався назад у Тихий океан, тримаючи курс на північ. Лишалося ще здійснити тільки одну роботу в поверхневих водах Антарктики, в суворих умовах полярної зими, у сусідстві з плаваючою кригою.
«Піонер» ішов на найменшій глибині, майже біля нижньої поверхні крижаних полів.
Ранком чотирнадцятого липня на куполі ультразвукового екрана показалися перші тріщини посеред крижаної броні, яка покривала поверхню океану. Незабаром кількість цих тріщин почала все збільшуватись. Наближалася межа нерухомого льоду. «Піонер» ішов на двох десятих ходу. Все частіше зустрічалися льодові гори, підводні частини яких доводилося обережно обходити. На поверхні океану, очевидно, лютував жорстокий шторм: окремі крижини то піднімалися, то опускалися, і навіть могутні айсберги не стояли спокійно на місці.
У центральному посту були капітан, вахтовий начальник старший лейтенант Богров, зоолог і Шелавін. Учені повинні були вибрати відповідне для їх робіт місце, яке в той же час дозволило б використати інфрачервоний розвідник для сторожової служби.
