Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
— Пропозиції?
— Йти шляхом найменшого опору, — Ігор кивнув вперед на прокладену колію. — Там або міни є, або нема.
— Багатий вибір, — оскалився Теплий. — Головне, Офіцере, мудрий. Як кажуть товариші командири, стратегічний.
Левченко вирішив не слухати Жору, хоч погоджувався з ним.
— Поясни.
— Складно тільки на перший погляд, — мовив Ігор. — Припустимо, цей стовп для того, аби збити з пантелику. Щоб ми чи такі, як ми, пішли в обхід і попалися. Стане ясно, коли перевіримо, чи справді там заміновано. Якщо міни стоять, цілком можна спробувати обережно розчистити прохід. Їх тут багато не натикали.
— Чому?
— Бо ставили їх, виглядає, перед самим відступом. Навряд табір чи об'єкт, до якого ми прямуємо, згортали довго та планомірно. Я хоч і сидів уже на той час у тюрмі, знаю: наступали наші стрімко, йшли у цьому напрямку на прорив. Мене, чесно кажучи, взагалі дивує, чому тут мінне поле.
— Тобто?
— Охороняти після згортання й ліквідації нема чого. Лише припускаємо, що там міг лишитися сейф. Раз є табличка з попередженням і напевне можуть стояти міни, значить, там дійсно щось лишилося. А той, хто мінував, місце оберігає. Й мав намір туди повернутися.
Ось ще фрагмент, подумав Левченко.
Дивуючись, як тепер усе точно лягає в загальну картину того, що сталося. Котру він намагається відтворити, навіть переймаючись іншими, загальнішими проблемами. Вголос, звісно, цього не сказав. Не слід починати пояснювати зовсім уже не потрібні зараз рече. Натомість підсумував:
— Не тепер, пізніше про це поговоримо. Значить, Вовче, я так розумію, є міни чи нема, треба йти по прямій і перевіряти самим?
— Ага.
— Впораєшся?
— Сапери колишніми не бувають. Спробуємо. Ліхтарик даси?
Андрій видобув із кишені шинелі плаский трофейний німецький ліхтарик. Засунувши його до своєї кишені, Вовк зиркнув на Теплого.
— У тебе, Жоро, були знамениті ключі, інструмент.
— Не про твою честь, — огризнувся той.
— Іншого гостряка в нас нема. Ніж потрібен, але й металевий довгий ключик згодиться.
— Дай йому, — розпорядився Левченко.
Знизавши плечима, Теплий артистичним жестом вивудив невеличку в'язку саморобних, але все одно — майстрових відмичок. Підкинув на долоні раз, другий, гмикнув, жбурнув Ігореві під ноги.
— Підніми, — суворо звелів Андрій.
— У злиднів слуг нема, — парирував Жора.
— Я сам, не треба.
Нахилившись, Вовк узяв в'язку. Вибрав найдовший і найтонший ключ. Зітхнув, спокійно повернувся й ступив уперед, за стовп, на колію.
Зробивши крок, з наступним не квапився. Зупинився, затримав ногу в повітрі. Поставив, де була, обережно присів, став навкарачки, ліг на живіт. Повільно поповз по пластунському. Завмер лиш на трошки, виймаючи ліхтарик, присвічуючи перед собою.
Левченко й Теплий принишкли.
Потягнулися хвилини. Кожна з них була цінною й могла стати фатальною — але витратити їх було потрібно.
Ніхто з них не рахував, скільки минуло відтоді, як Вовк почав прочісувати колію. Навпаки, здавалося — час принишк разом із ними. Раптом виникло відчуття: в лісі, поруч із ними, хтось є. Хоч поки підозра нічим не підтверджувалася, довкола трималася тиша. Тому обоє синхронно здригнулися, коли почули спереду Ігорів вигук, чи то переможний, чи навпаки — тривожний:
— Є!
— Що там? — запитав Андрій
Заблимав ліхтарик. Вовк вилаявся, тоді відгукнувся:
— Розтяжка. Знайома штука. Схоже, німецька, протипіхотна. Детонатор натяжної дії.
— А? — Жора нетерпляче смикнув Андрія за лікоть. — Чого?
— Лапи забери, — Левченко відступив на крок, зовсім не переймаючись, як це сприйме бандит, та все ж пояснив: — Зачепиш на ходу спеціального дротика, висмикнеш детонатор, і все. В тебе п'ять секунд. Пощастить — ногу відірве, пузо шрапнеллю розворотить. Не пощастить — хана. А ще на таку міну можна зверху ногою стати. Тоді без варіантів, амба.
— Багато їх там натикано?
— Я знаю? — тихо вигукнув Левченко. — Такі міни по одній не ставлять.
Згадавши випадок із Громовим побратимом, осікся. Відразу долучив до загальної картини ще один фрагмент. Не аж такий значний, проте все одно — показовий та потрібний, котрий поки не готовий був вірно трактувати. Додав лише:
— Як білі гриби. Знайшов один — шукай інші поруч. І все, не каркай під руку.
— Кому?
— Заткнися, сказав!
Теплий вирішив не загострювати й без того непросту обстановку. Замовк, теж втупившись у силует Ігоря метрах у двадцяти від себе.
Знову потягнулися напружені мовчанка й чекання. Нарешті постать попереду заворушилася, відсунулась назад, Вовк озвався з сутінок:
— Сам не зможу. Підсвітити треба, ліхтарик потримайте хтось.
— Дивись, є така приказка про помилки сапера…
— Глохни, сказав! — Левченко вже ледь стримувався. — Давай, дуй вперед. Допоможеш.
— Мене? На мінне поле? Сам чого не йдеш, начальнику? Фраєра знайшов?
— Я пішов би. Довіри до тебе в таких справах у мене нема.
— Чули ми це вже, Левченко, чули.
— Так ще послухай. Не піду, бо не пущу тебе за спину. Попереджав. Значить, не відсвічуєш тут, а йдеш до Вовка.
— Ага, — Жора вишкірився. — Шнурки тобі прасувати не треба?
Все. Досить.
Коротко й різко замахнувшись, Андрій ударив Теплого в лице.
Той не чекав. Не встиг ухилитися, на ногах не встояв, повалився на траву. Скочив тут же, збираючись кинутись на кривдника голими руками. Та зупинився, побачивши націлене пістолетне дуло.
— Робитимеш, як сказали, — видушив із себе Левченко. — Є наказ застрелити тебе на місці, не жаліти. А ти в мене вже кілька зайвих годин дихаєш і землю топчеш… сука… Пішов. Хоч слово криве від ще тебе почую…
Кулак розбив губу. Сплюнувши кров собі під ноги, Жора витерся рукавом.
— Ну–ну…
Та далі не говорив нічого — посунув уперед.
— Дивись, не підірвися там зі злості, — попередив Андрій.
Теплий теж пересувався обережно, за прикладом Вовка опустившись на землю й рачкуючи, намагаючись триматися точно за ним. Коли наблизився, Ігор передав ліхтарик, кивнув біля себе, сказав:
— Лежи поруч. Перевірив — нема нічого. Але спокійно, не навалюйся. Мені простір потрібен.
Жора присів, потім приліг на бік. Повернувся, мостячись по можливості зручніше. Присвітив.
Ані він, ані тим більше — Левченко, не бачили вкритого противним холодним потом Ігорового лиця. Зціпивши зуби, орудуючи руками так, ніби вони раптом перетворилися на крихкі пелюстки, він пальцями, час від часу допомагаючи собі кінцем злодійської відмички, розчистив землю довкола міни. Відкопав її верхівку, звідки загрозливо стирчав капсуль із відігнутою чекою. Загнувши вусики й міцно стиснувши їх пальцями лівої руки, правою Вовк від'єднав дротика, котрий сполучав міну з тоненьким патичком на розтяжці. Лиш тоді спромігся витерти змокрілого лоба.
Далі діяв впевненіше. Розгріб супісок, видобув міну назовні. Вона нагадувала за розміром банку тушонки. Ігор глянув на Теплого, видихнув:
— Не кусається.
— Ще повинні бути, — нагадав Жора, котрий, забувши про все на світі, спостерігав за його рухами, затамувавши подих.
— Знаю. Тримай світло міцніше. Рухатися будеш за мною.
Далі пішло веселіше.
Попереду Вовк відшукав іще три такі ж самі міни, поставлені, як йому здалося, не надто знайомою з саперною справою людиною. Розрядивши їх та просунувшись ще трохи вперед, зробив висновок — якщо йти, нікуди не звертаючи, тримаючись цього невеличкого розчищеного проходу, вже ні на що не наступиш.
Тепер відкриття, котре лише спершу видавалося Левченкові неймовірним, остаточно підтвердилося. Докази правоти припущень отримував із кожним кроком.
Вони перейшли мінне поле, котре виявилося не аж таким широким. Сутінки тим часом загусли остаточно. Проте колія, прокладена серед лісу, тепер упевнено вела вперед. Андрій не думав, що по дорозі доведеться зіткнутися ще з якоюсь перешкодою, й не помилився.
Бо менш, ніж за годину всі троє дісталися кінцевої мети.
