Мiстер Мерседес - Кінг Стівен (читать книги регистрация TXT) 📗

Дебора Енн сказала, що робили.

— Окей, ось де ваш позов. Вони відкрили доступ повітрю, але в процесі проштовхнули те злісне яблуко ще глибше. — Він відкинувся назад на стільці, розчепірив пальці на своїй злегка пожовклій білій сорочці та знов крадькома поглянув на цицьки Дебори Енн, ймовірно, просто аби переконатися, що вони не вислизнули з її бюстгальтера й не втекли. — Отже, спричинили ушкодження мозку.

— То ви беретеся за цю справу?

— З радістю, якщо ви зможете заплатити мені за ті п’ять років, які вона тягнутиметься по судах. Тому що лікарня і її страховики битимуться проти вас всю дорогу, на кожному кроці. Бачив таке раніше.

— Скільки?

Ґрінсміт назвав суму, і Дебора Енн, тримаючи за руку Брейді, покинула його офіс. Вони сиділи в її «Хонді» (тоді ще новій), і вона плакала. Коли ця частина закінчилася, вона сказала йому, щоб послухав радіо, поки сама зробить ще одну справу. Брейді знав, що мається на увазі під тією справою: пляшка ефективної системи введення.

У наступні роки вона вголос згадувала ту розмову з юристом багато разів, завжди закінчуючи гірким висновком: «Я заплатила сто доларів, яких не могла собі дозволити, юристу в костюмі з «Менз Верхауза» [261], і все, що я дізналася, це те, що не можу собі дозволити боротися проти великих страхових компаній і отримати те, що світило мені».

Наступний за цим рік тягнувся п’ять років. У хаті жив монстр, висмоктуючи життя, й ім’я того монстра було Френкі. Інколи, коли він щось перекидав або пробуджував задрімалу Дебору Енн, вона його шльопала. Одного разу вона не втрималася і вдарила його збоку в голову так, що збила його на підлогу, де він засмикався, безтямно луплячи очі. Вона підняла його, і обіймала його, і плакала, приказуючи, як їй жаль, але то була лише малість з того, що могла б стерпіти будь-яка жінка.

Коли могла, вона виходила на підміну в «Сьогоднішні зачіски». У таких випадках, аби з меншим посидів старший брат, вона телефонувала в школу, повідомляючи, що Брейді захворів. Інколи Брейді ловив Френкі, коли той тягнувся по речі, яких йому не можна було торкатись (або брав те, що належало самому Брейді, як от його портативний ігровий пристрій «Атарі»), і тоді він ляскав Френкі по руках, аж поки Френкі не починав плакати. Коли починалися такі ридання, Брейді нагадував собі, що Френкі не винен у тому, що в нього ушкодження мозку через той клятий, ні, через той йобаний шматочок яблука, і тоді його затоплювало сумішшю почуттів провини, люті й жалю. Він садовив Френкі собі на коліна та гойдав його й вибачався перед ним, але то була лише малість з того, що міг би стерпіти будь-який чоловік. А він таки дійсно був чоловіком, так казала мама: «хазяїном дому». Він добре навчився міняти Френкі памперси, але, коли там були каки (ні, то було гівно, не каки, а гівно), він інколи щипав Френкі за ноги та кричав на нього, щоб той лежав смирно: «Чорти б тебе забрали, смирно лежи». Навіть якщо Френкі й лежав смирно. Лежав із притиснутою до грудей пожежною машинкою Семмі й дивився вгору на стелю своїми великими, дурними, ушкодженого мозку очима.

Той рік був переповнений «інколи».

Інколи він любив Френкі й цілував його.

Інколи він тряс його й приказував: «Це твоя вина, ми опинимося на вулиці, і це твоя вина».

Інколи, кладучи Френкі до ліжка після робочого дня в салоні краси, Дебора Енн бачила синці на ногах і руках хлопчика. А одного разу на горлі, пошрамованому в результаті проведеної йому в лікарні швидкої допомоги трахеотомії. Вона ніколи не робила зауважень щодо цього.

Інколи Брейді любив Френкі. Інколи він його ненавидів. Зазвичай він відчував і те, й інше одночасно, і через це в нього боліла голова.

Інколи (переважно коли була п’яною) Дебора Енн кляла катастрофу, що пустила її життя під укіс.

— Я не можу отримати допомоги ні від міста, ні від штату, ані від триклятого федерального уряду, а чому? Тому що в нас усе ще багато залишилося від тієї страховки та сплаченого за угодою компанією, ось чому. Хіба когось цікавить, що все те витрачається, а тим часом нічого не надходить? Ні. Коли гроші закінчаться і ми житимемо в якомусь притулку для бездомних на Лоубраяр-авеню, ось лише тоді я матиму право звернутися по допомогу, ну хіба не прекрасно.

Інколи Брейді було погляне на Френкі й думає: «Ти заважаєш. Ти заважаєш, Френкі, це ти, йобаний засранець, так збіса нам заважаєш».

Інколи — часто — Брейді ненавидів весь цей збіса засраний йобаний світ. Якби десь там існував Бог, як про те теревенили оті недільні парубки по телевізору, хіба Він не забрав би Френкі на небеса, щоб його мати змогла знову працювати повний день і вони не опинилися врешті на вулиці? Чи не жили б на Лоубраяр-авеню, де, як казала мати, нема нічого, окрім обдовбаних наркотою ніґґерів з пістолетами. Якщо десь там існує Бог, чому Він щонайперше дозволив Френкі вдавитися тією йобаною яблучною скибкою? А потім ще й дозволив йому прокинутися з ураженим мозком, довівши й без того погане до збіса всратися якого нахер гіршого. Нема там ніякого Бога. Достатньо лишень подивитися, як Френкі повзає по підлозі з тією клятою машинкою Семмі в руці, потім підводиться, пошкандибає трохи, але невдовзі кидає цю справу й знову повзає, щоб зрозуміти, що ідея Бога просто в сраку смішна.

Кінець-кінцем Френкі помер. Це трапилось швидко. У якомусь сенсі це відбулося, як наїзд на тих людей біля Міського Центру. Не було попереднього обдумування, тільки неясне маячіння, що щось мусить бути зроблено. Це можна було б назвати нещасним випадком. Або долею. Брейді не вірив у Бога, але він вірив у долю, а хазяїн дому інколи мусить бути правою рукою долі.

Мати робила млинці на вечерю. Френкі грався з Семмі. Двері в підвал стояли відкритими, бо Дебора Енн була якось купила в «Розділі 11» [262] пару картонних ящиків дешевого, сірого, без марки виробника туалетного паперу й вони тримали його там. У туалетах уже закінчувався папір, і вона послала Брейді вниз, принести кілька рулонів. Коли Брейді звідти піднявся, руки мав зайняті, тож він залишив двері прочиненими. Він думав, їх зачинить мама, але, коли, поклавши папір до обох ванних кімнат другого поверху, він спустився назад, вони так і стояли прочиненими. Френкі бавився на підлозі, штовхав по лінолеуму свою Семмі, видаючи гарчання «ррр-ррр». На ньому були одягнені червоні, віддуті потрійної щільності памперсом штанці. Він дедалі ближче підбирався до прочинених дверей і крутих сходів за ними, але Дебора Енн так і не робила жодного поруху, щоб закрити двері. І Брейді, який тепер сидів за столом, вона не попрохала цього зробити.

«Ррр-ррр, — гарчав Френкі. — Ррр-ррр».

Він штовхнув пожежну машинку. Семмі підкотилася до краю дверей у підвал, стукнулась об одвірок і там зупинилась.

Дебора Енн покинула плиту. Підійшла до підвальних дверей. Брейді подумав, що зараз вона нахилиться і подасть Френкі назад його пожежну машинку, але вона цього не зробила. Натомість вона копнула її ногою. Машинка, торохкаючи по сходинках, полетіла до самого низу.

— Упс, — промовила вона. — Семмі впава внис, бум.

Голос у неї звучав безживно.

Підійшов Брейді. Це ставало цікавим.

— Мам, навіщо ти це зробила?

Дебора Енн вперла кулаки собі в стегна, з одного з них стирчала кулінарна лопатка. Вона сказала:

— Бо мене вже нудить від того його гарчання.

Френкі розкрив рота й почав репетувати.

— Припини це, Френкі, — сказав Брейді, але Френкі не вгавав. Натомість він заповз на верхню сходинку та вдивлявся в темряву.

Тим самим безживним голосом Дебора Енн промовила:

— Ввімкни світло, Брейді. Так він побачить свою Семмі.

Брейді ввімкнув світло й зазирнув униз через свого репетуючого брата.

— Ага, — сказав він, — он вона. Там, прямо внизу. Бачиш, Френкі?