На запах м’яса - Дашвар Люко (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
– Ви б хоч цукерку якусь йому прихопили, – сказав Толя.
Стояв у Майки за спиною. Охороняв. Однією рукою тримав кошик із продуктами для освячення, другою затуляв Майчине плече, намагаючись перебрати на себе атаку втомленого маляти. Чоловік дістав зі свого кошика паску, дав маляті – заспокоїлося, гризло солодку скоринку.
Майка швидко втомилася. За півгодини нерухомого стояння в натовпі вже не вслухалася в слова священиків. Від задухи паморочилося, та залишати храм здавалося справою ганебною – навкруги терпляче стояли переважно літні люди… З раю чи з пекла за урочистою службою, певно, спостерігав полковник Гнат Галаган. І вона потерпить, бо гріх має… Ікони надвір виносила. Певно, то погано, хоч грім не побив. Навпаки – одужала.
Закліпала очима, вдивилася – попереду поштарка Галя з чоловіком Іваном та ще якимись жіночками однією купкою тримаються. От і недарма приїхала. Підійде після служби до Галі, вибачиться, що колись презирливо про хутір, про людей… Дурна була.
Аби якось витримати несподівано важке випробування, стежила за Галею – хрестилася за нею, шепотіла власні слова замість молитов, та слова не злі, гарні: щоби Бог простив її, якщо завинила перед людьми, рослинами, тваринами й особливо птахами.
Ось Галя обернулася. Майка усміхнулася, махнула їй рукою. Галя насупилася, кивнула. Із цікавістю зиркнула на Гороха, що він стояв за Майчиною спиною. Слідом за Галею озирнулася навдивовижу схожа на поштарку жіночка. «Певно, сестра Галина», – подумала Майка.
Горох спокійно чекав, поки Майка втомиться й попроситься на свіже повітря. Не чіпав дівчину, ялозив очима по іконах, одного просив: «Тільки б нікого з Козлюків чи рідні не зустріти». Кинув оком праворуч – не видно знайомих облич.
Озирнувся ліворуч і ледь не зомлів – при стіні під іконою стояла… Соломія.
Не повірив. Та ні! Здалося! Просто схожа! Посеред хмари людей роздивитися дівчину здалеку здавалося ділом неможливим, та натовп раптом, наче на прохання Гороха, ворухнувся, бо якась бабуся просилася вийти назовні, люди розступилися на мить, і серце впало: «Соле міо…»
Не змінилася. Чорні кучері хусткою прикриті, кирпатий носик… Стежила за священиками спокійно і стримано, наче перевіряла, чи правильно службу правлять. Хрестилася, шепотіла щось затято…
Горохові піт залив чоло. Прибрав руку з Майчиного плеча, змахнув піт рвучко. Погляду від Соломії не відводив, наче варто лише не мить заплющити очі – пропаде, щезне. Ось чиїсь голови заступили дівчину – витягнув шию, дихати забув. Розгледів – он вона хреститься. Господи! Так як вона тут?…
Соломія раптом обернулася до жінки, що вона стояла за її спиною, сказала тій щось – жінка відійшла вбік. Соломія усміхнулася вдячно, почала пробиратися до дверей.
Горох сильніше вчепився в кошик, викрутив шию – проводив Соломію поглядом, тупцював на одному місці.
– Толю! Я ближче до вівтаря хочу! – Раптом озирнулася до нього Майка.
– Давай, – хрипло сказав Горох. – А я тут…
Майка посунула вперед. Горох зціпив щелепи, ніби від несподіваного гострого болю, обернувся до входу – Соломія вже майже дісталася дверей.
– Пропустіть! – Пробивав шлях плечем слідом за нею. – Пропустіть! Та дайте вийти!
Майка не почула його голосу. Під купол до небес лилася багатоголоса молитва. Прослизнула ближче до вівтаря, склала руки на грудях, прошепотіла, дивлячись чомусь на молодого бородатого священика.
– І щоби ми… з Толею… кохалися. Не розлучалися до ста років.
З тим і завмерла – берегла щире благання аж до того довгоочікуваного часу, коли натовп розлився на дві ріки, пропустив до дверей священиків, знову злився в єдину течію, поплив слідом за ними.
Майка схаменулася, роззирнулася розгублено – голови, голови… Не побачила Толі, поштарки Галі… Течія винесла надвір, де люди вже стояли з кошиками довгою, безкінечною вервечкою. За ними – ще люди. І ще… Видерлася з натовпу, прибилася до стіни: і нащо їй захотілося ближче до вівтаря?! Де тепер одне одного шукатимуть?!
…Під ранок, коли юрба людей навколо храму не зменшилася, а тільки змінилася за складом, раптом докумекала: «Дирчик!» Звичайно! Толя чекає на неї біля моторолера. Відліпилася від стіни, посунула від храму на вулицю Шевченка. Може, моторолер вкрали? Зараз підійде – під деревом стоїть Толя розгублений: «Маню, я ж казав: за дирчиком треба чатувати. Що робитимемо? Вкрали…» Засмутилася: чого хлопця не слухає? Він мудріший. Стояли б разом біля храму – уже б і паски посвятили, і додому б повернулися.
Ще здалеку побачила під деревом поряд із кількома десятками автівок синій моторолер. Толі не було.
Усе Світле Христове Воскресіння Майка просиділа на моторолері неподалік Свято-Преображенського собору. Спочатку крутила головою, підхоплювалася, вдивлялася в постаті чоловіків і хлопців, що вони виходили з храму чи просто вешталися навколо нього. Витягувала шию: «Толя?…»
Після опівдня людське хвилювання вщухло, вуличка спорожніла, тільки поодинокі перехожі поспішали до домівок – розговітися врешті. Радість умерла. Чорна тривога на серці. Зіщулилася на моторолері: Толя як знав… Серце йому підказувало: не хотів їхати до Прилук. Тремтіла на дирчику, уже не роздивлялася перехожих, зиркала зацьковано – не Толю чекала, когось іншого, що він зараз підійде, знизає плечима винувато, скаже: «Вам просили переказати… Толі нема… Вибачте». Бо з ним сталося щось зле! Щось трагічне й жахливе! Може, вийшов посеред ночі перевірити, чи моторолер на місці, і перетнувся з якимись виродками. Сам же казав: «Тут босоти до біса».
Розревлася невтримно, аж сивий чоловік, що чимчикував собі вуличкою, зупинився біля Майки, мовив стурбовано:
– Дитино, тобі допомога не потрібна?
– Де тут у вас міліція? – крізь сльози спитала Майка.
Чоловік згодився провести дівчину. «Тут недалеко, – казав, – з Шевченка на Котляревського…» Майка покинула моторолер, побрьохала за сивим. «А дирчик? – перелякалася. – Вкрадуть!» Перепросила щиросердну людину:
– Вибачте, сама знайду. На Котляревського, кажете?
Двигун завела, а їхати – ніяк. Раптом Толя повернеться? А тут – ані Майки, ані дирчика. Вимкнула двигун, знову завмерла.
– Ще… почекаю.
До вечора просиділа. Тільки коли побачила юрбу п’яних підлітків, що вони сунули до яскравого синього моторолера з явним наміром покататися за будь-яких умов, завела двигун і вивернула на Котляревського.
Втомлений напруженим Воскресінням черговий міліціонер – молодик років двадцяти п’яти з простодушними очима – із прикрістю вислухав Майку.
– За три доби заяви про зникнення приймаємо…
– А ви подивіться!
– Куди?!
– У вас же є якісь затримані… Анатолій Горохов. Раптом його помилково… Подивіться! – тьмяно просила Майка.
– Горох?! – здивувався черговий. – Толька? Ми з ним разом на халтуру бігали підробляти, коли ще в школі вчилися. А він що – до Прилук повернувся?
Майка заклякла. Ніколи вони з Толею не розповідали одне одному про свої колишні життя, ніби й не було ніякого життя до тої зустрічі на Різдво в промерзлій хаті на Лупиному хуторі. Майка не випитувала, бо й самій сповідуватися не хотілося: спогади пригнічували, спустошували, вбивали. Без минулого краще – молоді, щасливі, вільні: ані роду-племені, ані адрес…
– Толя… з Прилук?
– А звідки ж?! Мати його тут живе. Адресу дати? Точно не пам’ятаю, але поряд зі школою будинок п’ятиповерховий із червоної цегли… На Соборній. Спитаєте Горохових – підкажуть. А ще в матері його салон краси в центрі. «Шарм». І там спитати можете. Та не сьогодні: усі святкують.
– Дякую… – Майка розгубилася. Тупцяла біля чергового: що робити?
– А Толька як? Я його сто років не бачив. Гороха після школи в армію забрали, а я до Москви поїхав із бригадою. Відтоді… Це ж скільки? Сім років не бачилися.
– Толя… зник.
Міліціонер зиркнув на Майку задумливо.
– Та ні… Може, до матері зайшов розговітися чи з друзями перетнувся десь. А ви ж… нетутешня?
