Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
Він кахикнув, надів окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і врятував його від неминучої ганьби. Потім він неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справді щось трапилось.
Двері несподівано відчинилися.
Обидва джентльмени аж підскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, полегшено зітхнули.
— Пивниця? — спитало обличчя, роздивляючись по кімнаті.
— Ні, - воднораз відповіли вони.
— Навпроти, голубчику, — пояснив містер Бантінг.
- І прошу, зачиняйте двері, - роздратовано додав містер Кас.
— Гаразд, — стиха мовив гість. — Відчалюй! — наказав сам собі й, зачинивши за собою двері, зник.
— Моряк, мабуть, — сказав містер Бантінг. — Цікаві вони хлопці. “Відчалюй!” — напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.
— Може, й так, — згодився Кас. — Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.
Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.
— А тут іще, — зітхнув він, — ці книги!
— Одну хвилинку, — мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ. — Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.
У цей час почулося, як хтось засопів.
— Безперечно одне, — зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса, — що останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі… дуже дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину…
— Вона таки неймовірна, — сказав Кас. — Але факт, що я бачив у рукаві…
— Та чи бачили ж ви? Чи впевнені в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.
— Я не хочу знову товкти те саме, — відповів Кас. — Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги… А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.
Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, — очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Він спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила його за голову і сильно тисне її до столу.
— Не ворушіться! — прошепотів чийсь голос, — або я розтрощу вам голови!
Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого власного переляку й подиву.
— Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально, — сказав Голос, — але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? — додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. — Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? - і знову стук об стіл і клацання зубів.
— Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте, — провадив далі Голос. — Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене — кочерга, і до того ж я — невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, обіцяєте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?
Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.
— Обіцяємо! — відповів містер Бантінг.
— Обіцяємо! — повторив за ним і лікар.
Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.
— Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, — сказав Невидимець. — Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату, — вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, — я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори — прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.
XII. Невидимцеві вривається терпець
З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.
Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім… усе стихло.
— Е-гей! — гукнув Тедді Генфрі.
— Е-гей! — відгукнулося з пивниці.
Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.
— Щось там негаразд, — сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.
З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.
— Щось сталося, — сказав Гол, а Генфрі підтакнув головою.
На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.
— Чи все там у вас гаразд? — постукавши у двері, спитав Гол.
Приглушена розмова враз увірвалася, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: “Ну, ні, не треба!” Потім раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця і шум короткої боротьби. І знову тиша.
— Що там за дідько? — півголосом вигукнув Генфрі.
— Чи все у вас гаразд? — повторив містер Гол. Вікарій озвався якимось дивним уривчастим голосом:
— Цілком. Прошу… не перешкоджати.
— Дивно! — зауважив містер Генфрі.
— Дивно! — згодився містер Гол.
— Каже “не перешкоджати”, - сказав Генфрі.
— Я не чув, — сказав Гол.
- І хтось сопів, — додав Генфрі.
Вони стояли, прислухаючись. У вітальні почали знову розмовляти швидко і притишено.
— Я не можу, — заявив містер Бантінг, підвищуючи голос. — Кажу вам, сер, я не хочу!
— Що таке? — спитав Генфрі.
— Каже, що не хоче, — пояснив Гол. — Але то ж він не до нас говорить, правда?
— Це насильство, — сказав у вітальні містер Бантінг.
— Насильство, — повторив Генфрі. — Я виразно чув.
— А хто це говорить тепер? — спитав містер Генфрі.
— Містер Кас, здається, — відповів Гол. — Ви що-небудь розібрали?
Тиша. Долинали якісь неясні звуки.
— Здається, стягають зі столу скатертину, — сказав Гол.
За прилавком з’явилася місіс Гол. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:
— Чого ти стовбичиш там і прислухаєшся, Голе? Чи тобі роботи нема, та ще й у свято?
Містер Гол пробував усе їй пояснити мімікою та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки відступили до неї і, розмахуючи руками, взялися пояснювати їй, у чому річ.
Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це за дрібницю, — може, там просто пересували меблі.
— Я чув, як він казав “насильство”, - запевняв Гол.
- І я чув те саме, місіс Гол, — ствердив Генфрі.
— А може… — почала місіс Гол.
— Ш-ш! — прошипів містер Тедді Генфрі. — Чи це не вікно відчиняють?
— Яке вікно? — не зрозуміла місіс Гол.
— Вікно у вітальні, - пояснив Генфрі.
Всі пильно дослухалися. Місіс Гол, не бачачи нічого, дивилась просто себе на світлий отвір дверей заїзду, на білу залюднену дорогу і на фасад Гакстерової крамниці, залитий червоним сонцем. Раптом у Гакстера відчинились двері, і сам він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши від подиву очі.
