Черлені щити - Малик Владимир Кириллович (читать полностью книгу без регистрации .txt) 📗

Юрта стояла на горбочку, щоб не було в ній сиро і щоб вітром здувало мошкару. Тепла місячна ніч повнилася таємничими звуками, що прилітали зі степу та з лугу. І Аяп, лежачи на теплій кошмі, дивився крізь відкритий отвір, бо полог був відкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося. Тривожні думи снували в його старій голові. Вже більше півроку немає вістей від Кончака. Що з сином? Живий він? Здоровий? Чи досі хижі птахи й кістки рознесли по білому світу?

Собачий гавкіт обірвав його думи. Невже вовки?

Він вийшов з юрти і глянув на долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву. Отже, не вовки.

Собачий гавкіт наближався з боку степу. В синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто б це міг бути?

Аяп відчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?

— Віджени собак, старий! — почувся приглушений голос. — А то бабки пообгризають коневі! Тсе-тсе!

З вимови Аяп відразу зрозумів, що це справді гість з берегів Тору, і прикрикнув на собак.

— Аяп? — запитав незнайомець.

— Аяп, — тремтячим голосом відповів той, — Хто ти, джигіте? Звідки путь держиш?

— Привіт тобі від сина Куна, — сказав той, не відповідаючи на запитання старого, і простягнув на долоні ханську тамгу.

— Він живий? Здоровий? — аж кинувся Аяп.

— А що йому подіється? Тиждень тому я бачив його, як ось тебе. Велів кланятися…

— Дякую. Заходь, дорогий гостю, до юрти. Поп'єш кумису, поїси бешбармаку, — стара приготувала мені, щоб не голодний був… Як же тебе звати, джигіте?

— Джабаєм.

— Заходь, Джабаю. Тут безпечно — я сам. Поки зголоднілий гість їв і запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп мовчав. А коли той закінчив, запитав:

— А що хан Кончак — живий, здоровий?

— Живий і здоровий, Аяпе, і велів тобі передати через мене все, про що ти дізнався. Що робиться в Києві? Аяп промочив кумисом горло.

— Князь Святослав задумав на літо великий похід.

— Куди?

— Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака.

— Ов! Якими ж силами?

— Зараз він поплив Десною у свої землі збирати військо і домовлятися з сіверськими та смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готується, — нещодавно прикликав до себе у Білгород хана Кунтувдея і наказав на кінець уруського місяця травня з усіма чорними клобуками зібратися біля Заруба на Дніпрі і ждати на нього там… Щонайменше сім князів — Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Новгород-Сіверський, Всеволод Трубчевський та Давид Смоленський, рідний брат нашого князя Рюрика, — підуть у похід. Сила велика!

— Коли ж на них сподіватися?

— Хай великий хан Кончак сам думає… А я б уже зараз готувався!

— Дякую, Аяпе, — сказав Джабай. — Ти зібрав дорогоцінні вісті… Хан Кончак звелів передати тобі, що в Куна й волосина не спаде з голови, якщо ти і далі вірно служитимеш Дешт-і-Кипчаку!

— Вірно служитиму. А що мені робити? — зітхнув Аяп.

4

Рано в четвер, залишивши в Путивлі за старшого князя Володимира Галицького, Ігор з сином та ковуями Ольстина Олексича, яких прислав Ярослав Чернігівський, вирушив у похід. В суботу до нього на Пслі приєднався зі своїм полком князь Святослав Рильський, і з'єднане військо, що налічувало тепер шість тисяч воїв, попрямувало ледь помітним путівцем на схід — до Дону великого. Йшло воно з обозом і сумними кіньми і розтягнулося на добрих п'ять верст.

Князь Святослав привів з собою тисячу воїв, як і Володимир Путивльський. Був він веселий, щасливий, сидів у сідлі прямо, як це звичайно роблять люди невисокого зросту, підставляв сонцю своє довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкірою, і видно було, що весняний похід тішив його, що йшов він у Степ, як на веселу прогулянку.

При зустрічі Ігор поцілував племінника в обидві щоки. Святослав спалахнув радістю. Він любив стрия Ігоря, як батька, і в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по матері, княгині Агафії Ростиславівні, за тодішніми звичаями вважався після батька найближчим родичем, але Рюрик був далеко, в Білгороді, а Ігор — піД боком, до того ж не Рюрик, а Ігор виділив із Сіверської землі волость молодому князеві. Тому й тримався він дядьків своїх по батькові — Ігоря та Всеволода. Та й лицем і характером — гарячим, нестримним — скидався більше на Ольговичів, ніж на Ростиславовичів.

— Я такий радий, що полк [55] наш розпочався і що суха сонячна погода сприяє нам, — признався Святослав, заглядаючи стриєві в очі.

— Я теж радий, але давай відкладемо цю радість на потім, коли будемо повертатися з походу, — стримано відповів Ігор.

Об'єднаний Ігорів полк [56] ішов не поспішаючи: вої берегли необ'їжджепих після зими коней, щоб не підірвати, не запалити. Чотири дні — в дорозі, на п’ятий, як звичайно це робиться при далеких походах, ставали на спочив.

Та як не берегли, біди не минули. На підході до Ворскли несподівано зашкутильгав під Ігорем його улюблений кінь Сірий. Славута глянув — тріщина в копиті. Це була погана прикмета! Ігор розгнівався.

— Конюшого Ступку сюди!

Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагуїлів родич по жоні, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа.

— Княже?

Ігор ледве стримався, щоб не вдарити.

— Я більше не хочу тебе бачити! Лежень! Ненажера! Тільки спиш та їси! — гримнув зозла. — Зовсім не дивишся за кіньми! Не пообрізував копит вчасно — і загубив мені Сірого, мого найкращого коня!

— Я зараз подивлюся, княже…

Ігореві було досадно не тільки за коня. Головне — що віщує ця прикмета в поході? Поранення, смерть, поразку, нещастя?

— Зараз, зараз! — гнівно обірвав він конюшого. — Я бачити тебе не хочу! Забирай Сірого — і веди назад! Та доглядай так, щоб по приїзді я міг сісти на нього!

Ступка мовчки схилив голову.

Славута обрізав коневі копито, змастив маззю для затягування ран, натягнув цупку шкіряну панчоху і зав'язав її сирицею вище бабки. Не кажучи ні слова, Ступка вклонився князеві і повів Сірого до князівських коней.

— Хай мені приведуть Воронця! — навздогін гукнув йому Ігор і скрушно розвів руками: — Ну, от і залишився я без конюшого…

— Отче, в моєму полку йде в похід твій колишній конюший Ждан, — сказав Володимир. — Може, прислати його?

Ігор наморщив лоба.

— Але ж він сидів у мене в порубі! Таємний вивідач Володимира Переяславського і Святослава! Як же мені довіряти йому?

В розмову втрутився Славута.

— Ніякий він не вивідач ні Святослава, ні Володимира Глібовича… Так, чого доброго, княже, ти і мене назвеш вивідачем, бо ж я давно дружу з князем Святославом, а Володимира поважаю за незвичайну хоробрість і військове вміння!

— Не вигадуй, Славуто, ти — це ти, а не якийсь там смерд!

— Я ручався за Ждана і зараз ручаюся. Це чесний хлопець! — стояв на своєму боярин. — Він хоч і молодий, а багато чого встиг навчитися! Та, власне, я й не наполягаю, щоб ти його брав конюшим… Він і воїном буде добрим! Я знаю!

Ігор обняв старого.

— Ну, ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врешті, я й сам мав нагоду пересвідчитися, що той парубок знається на конях…

Так Ждан зовсім несподівано для себе знову став конюшим князя Ігоря. Чи зрадів він цьому? Не дуже. Бо ще й досі холодила йому серце темна князівська в'язниця, ще й досі у вухах лунав брязкіт важкого заіржавілого ланцюга. Та що мав робити? Не перечити ж князеві! Зате безмежно зрадів, коли уздрів Славуту. Кинувся до нього і, мов батькові, поцілував руку.

— Боярине! Боярине!.. Я такий щасливий, що й ти тут, разом з нами!.. Коли б Любава могла тебе увидіти, то була б теж щаслива! Бо ти її врятував! Ти повернув її з того світу!

Ігор з подивом спостерігав цю незвичайну зустріч. І навіть відчув якийсь порух ревності. Чомусь думалося, що своє серце Славута цілковито і назавжди віддав йому одному, а виходить — він любить багатьох, і його люблять усі, хто знає його. Чим же старий прихиляє до себе людей? Піснею? Правдою? Добротою?