Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Але вся ця лицемірна ніжність не мала свого звичайного успіху. Цербер не зловився на медяника. Чоло архідиякона анітрохи не посвітлішало.

— До чого ви ведете? — сухо спитав він.

— Ну добре, скажу прямо! — сміливо відповів Жеан. — Мені потрібні гроші.

При цьому зухвалому визнанні обличчя архідиякона набрало повчально-батьківського виразу.

— Вам відомо, Жеане, що наш маєток Тіршап дає не більше тридцяти дев'ятьох ліврів одинадцяти сольдів і шести паризьких деньє, включаючи й орендну плату, і прибуток від двадцяти одного будинку. Щоправда, це в півтора раза більше, ніж він давав за часів господарювання братів Пакле, але все одно небагато.

— Мені потрібні гроші,— твердо повторив Жеан.

— Вам відомо, що церковний суд вирішив передати наші будинки у повну ленну підлеглість єпископатові й що ми можемо поновити свої права, лише сплативши вельмишановному єпископові дві срібних позолочених марки по шість паризьких ліврів. Вам це відомо?

— Мені відомо тільки те, що мені потрібні гроші,— промовив Жеан утретє.

— А навіщо?

Це питання засвітило іскру надії в очах Жеана. Обличчя його знову набрало свого солодкого виразу.

— Послухайте, любий брате Клод. Я не звернувся б до вас, якби в мене були погані наміри. Я не збираюся на ваші гроші сидіти в тавернах і гуляти по паризьких вулицях, одягнений у золоту парчу, в супроводі мого лакея, cum meo laquasio [124]. Ні, брате мій, я прошу грошей на добре діло.

— А на яке це добре діло? — трохи здивований, спитав Клод.

— Двоє з моїх друзів хотіли б купити посаг для дитини однієї бідної вдови з общини Одрі. Це акт милосердя. На це потрібні три флорини, і я б хотів внести свою частку.

— Як звуть ваших друзів?

— П'єр Горлоріз та Батіст Птахогриз.

— Гм! — пробурмотів архідиякон. — Ці імена так само пасують до доброго діла, як гармата до вівтаря.

Безперечно, Жеан дуже невдало вигадав імена своїх друзів, але він схаменувся занадто пізно.

— А до того ж, — вів далі проникливий Клод, — що це за посаг, який має коштувати три флорини та ще й для дитини благочестивої вдови? Відколи це вдови з цієї общини почали мати немовлят?

Жеан удруге спробував пробити кригу.

— Ну, нехай уже так, мені потрібні гроші, щоб піти сьогодні ввечері до Ізабо-ла-Тьєррі у Вальд-д'Амур.

— Мерзенний розпуснику! — вигукнув священик.

— ANAГNEIA, — підтвердив Жеан.

Це слово, запозичене, може, не без лукавства зі стіни келії, справило на священика дивне враження: він закусив губу й почервонів від гніву.

— Ідіть, — сказав він нарешті Жеанові,— я чекаю на одну людину. Школяр зробив останню спробу:

— Брате Клод, дайте мені хоч скільки-небудь, я не маю за що пообідати.

— А на чому ви зупинилися в декреталіях Граціана? — Я загубив свої зошити.

— Що ви вивчаєте з латинської літератури?

— У мене вкрали мій примірник Горація.

— А як з Арістотелем?

— Отакої! А хто, брате, з отців церкви твердив, що єресі всіх часів знаходили притулок у нетрях Арістотелевої метафізики? Погань Арістотель! Я не бажаю, щоб його метафізика похитнула мою віру.

— Молодий чоловіче, — сказав архідиякон, — під час останнього в'їзду короля, в одного з придворних, Філіппа де Комін, на попоні коня було вишито девіз: «Qui non laborat, non manducet» [125]. Подумайте над цим!

Опустивши очі й приклавши палець до вуха, школяр з сердитим виглядом хвилинку помовчав і раптом з проворством трясогузки обернувся до Клода:

— Отже, милий брате, ви відмовляєте мені навіть в одному жалюгідному сольді, на який я міг би купити шматок хліба у булочника?

— Qui non laborat, non manducet.

При цій відповіді невблаганного архідиякона Жеан затулив обличчя руками, немов жінка, що плаче, і голосом, сповненим відчаю, вигукнув: 'Ouououououoi!

— Що це означає, пане? — спитав Клод, здивований такою вихваткою.

— Прошу, я вам скажу, — відповів школяр, підвівши на нього зухвалі очі, які він щойно натер кулаками, щоб вони здавалися заплаканими. — Це по-грецьки, це анапест Есхіла, який чудово відтворює відчай.

І при цих словах він зайшовся таким шаленим і розкотистим реготом, що примусив усміхнутися й архідиякона. Клод відчув свою провину: для чого він так розпестив цю дитину?

— О, добрий брате Клод, — знову промимрив Жеан, підбадьорений цією усмішкою. — Погляньте на мої діряві черевики. Черевик, який просить каші, яскравіше свідчить про трагічне становище героя, ніж грецькі котурни.

До архідиякона швидко повернулась його звичайна суворість.

— Я пришлю вам нові черевики, але грошей не дам, — сказав він.

— Ну хоча б одну жалюгідну монетку, — благав Жеан. — Я вивчу напам'ять Граціана, я віритиму в бога, стану справжнім Піфагором щодо-вченості та доброчесності. Але, благаю, хоч би одну монетку! Невже ви хочете, щоб паща голоду, яка розверзлася переді мною, чорніша, смердю-чіша й глибша, ніж пекло, ніж чернечий ніс, поглинула мене?

Клод, насупившись, похитав головою:

— Qui non laborat…

Жеан не дав йому скінчити.

— А, так! — вигукнув він. — Тоді до біса все! Хай живуть веселощі! Я засяду в шинку, битимусь, битиму посуд, ходитиму до дівчат!

Він кинув шапчиною об стіну і заклацав пальцями, немов кастаньєтами.

Архідиякон похмуро глянув на нього:

— Жеане, ви не маєте серця.

— У такому разі мені, якщо вірити Епікурові, бракує чогось невідомого, зробленого з чогось такого, що не має назви.

— Жеане, вам слід серйозно подумати про те, щоб виправитись.

— Ото дурниці! — вигукнув школяр, переводячи погляд з брата на реторти на вогнищі.— Тут усе порожнє — і думки, і пляшки!

— Жеане, ви котитесь по дуже похилій площині. Чи знаєте ви, куди ви йдете?

— У шинок, — відповів Жеан.

— Шинок веде до ганебного стовпа.

— Це такий самий ліхтарний стовп, як і всякий інший, і, можливо, саме з його допомогою Діоген і знайшов би людину *, яку шукав.

— Ганебний стовп веде до шибениці!

— Шибениця — коромисло терезів, до одного кінця якого підвішено людину, а до другого — земну кулю! Навіть приємно бути такою людиною.

— Шибениця веде в пекло!

— Це велике вогнище, та й годі.

— Жеане, Жеане, вас чекає сумний кінець.

— Зате початок був добрий!

У цей час на сходах почулася чиясь хода.

— Тихше, — промовив архідиякон, притуливши палець до уст. — Ось і метр Жак. Послухайте, Жеане, — додав він стиха, — стережіться коли-небудь промовити хоч одне слівце про те, що ви тут побачите й почуєте. Сховайтеся під камін — і ні звуку.

Школяр заліз під камін; там у нього сяйнула чудова думка.

— До речі, брате Клод, за мовчанку флорин!

— Добре! Обіцяю! — Давайте зараз!

— На! Бери! — гнівно сказав архідиякон, кидаючи йому гаманець. Жеан шмигонув під камін, і двері розчинилися.

V. ДВОЄ ЧОЛОВІКІВ У ЧОРНОМУ

До келії увійшов чоловік у чорній мантії з похмурим обличчям. Перше, що впало в око нашому приятелю Жеану (він, як ви, напевно, догадалися, влаштувавсь у своєму закутку так, щоб мати можливість досхочу дивитися й слухати) — надзвичайна похмурість одягу й обличчя новоприбулого. А втім, по цьому обличчю розливалась якась улесливість, та це була улесливість кішки або судді,— нудотна улесливість. Він був геть сивий, зморшкуватий, мружив очі, мав близько шістдесяти років, білі брови, одвислу нижню губу й великі руки. Коли Жеан побачив, що гість не являє собою нічого особливого, тобто що це всього лиш лікар або судовий чиновник і що ніс у нього розміщений дуже високо над ротом (ознака глупоти), він відсунувсь у свій закуток, у відчаї, що йому доведеться просидіти хтозна-скільки у такій незручній позі й у такому неприємному товаристві.

Тим часом архідиякон навіть не встав назустріч незнайомцеві. Він жестом запросив його сісти на лаву біля дверей і, по кількох хвилинах мовчанки, яка, здавалося, завершувала попередні розмірковування, звернувся до прибулого в дещо поблажливому тоні: