ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Ольга згадує, що кожного вівторка вони їздили до колонади, а кожної п'ятниці — в парк на Університетському. Сьогодні понеділок…
— А кого ж ми посадимо за кермо? — зітхнув Проскурін. — Нема двійника, Костянтине Івановичу, чого ж себе заспокоювати?
Він дивився на сигару Константинова мов зачарований, чекав, що можна буде закурити зразу ж, як тільки генерал почне пихкати голубим, сухим димом.
— Та куріть, — вгадавши бажання Проскуріна, сказав Константинов. — Ви злий без сигарети. Де, до речі, Гавриков?
Проскурін і Гмиря перезирнулись.
— А що, — пробасив Гмиря, — справді схожий. Тільки дуже жвавий, поривчастий, а Дубов удавав солідність; начальникам подобається, коли підлеглий — солідний і вивірений у словах та рухах.
— Мені, між іншим, — зауважив Проскурін, — теж подобаються солідні підлеглі, але це зовсім не означає, що всі солідні — шпигуни.
— Так само, як жвавість і поривчастість не є головною визначальною рисою торохтія й балабона, — відповів Гмиря. — Гавриков, справді, схожий, тільки він у лікарні, товаришу генерал.
Константинов приїхав до госпіталю, де помирав потомствений сталевар із «Серпа» Василь Феофанович Гавриков, батько старшого лейтенанта Дмитра Гаврикова. Старий ледве ворушив натрудженими величезними руками, насилу розплющував очі, раз по раз непритомнів, та коли приходив до пам'яті, то зразу ж шепотів:
— Митю, де ти?
— Я тут, тату.
Старий брав синову руку своїми крижаними пальцями, й клав її на свої груди, й так завмирав, і на обличчі в нього з'являлась усмішка; колись батькові руки були дужі й надійні, а що може бути прекрасніше за батьківську надійність і силу, яка є супутником у твоєму житті?! Тепер же старий шукав синову руку, заспокоювався лише в ту мить, коли пальці їхні відчували один одного.
Коли батько впадав у забуття, Дмитро виходив у коридор, курив і плакав. Він забороняв сам собі плакати, щоб не червоніли очі, батько все помітить, на те він батько, і зразу спитає: «Чому плачеш, сину?» А що він відповість? І так уже третій тиждень він казав старому, що операція пройшла добре і що скоро випишуть його додому, а батько вдячно сприймав синову брехню, тільки весь час шукав його пальці.
Тут, у коридорі, Константинов і побачив Гаврикова. Той стояв біля вікна, припавши чолом до холодної металевої рами, дивився на квітучий парк і з жахом думав про те, як повезе він звідси батька, крізь цвітіння й зелень, мертвого, величезного, повезе на Ваганькове, і як трунарі квапливо забиватимуть цвяхи, поглядаючи на годинник, — роботи в них багато, як же вони поспішали, коли два роки тому ховали маму, як діловито поспішали, і як від них тхнуло горілкою й цибулею, і яким фальшивим було їхнє вдаване співчуття…
— Дмитре, здрастуйте, — тихо сказав Константинов, поклавши руку на плече Гаврикова. — Пробачте, що я невчасно.
Той обернувся, впізнав генерала, не дуже й здивувався, що побачив його тут, витер очі й мовив:
— Тато ще живий.
— Дмитре, я прийшов до вас з проханням. Мені совісно просити вас про це, але більше нема кого просити. Коли б я міг не приходити до вас, коли б я мав бодай якусь заміну для запасного варіанта, я не наважився б прийти.
— Сталося щось?
— Так. Можете мене вислухати?
— Можу.
… Константинов привіз Гаврикова на Мосфільм, у гримерну. Гмиря ждав їх тут сорок хвилин; у чемодані були два костюми Дубова, його сорочки й галстуки.
Режисер Карлов (Ухов виїхав на натуру) познайомив Гаврикова з Риммою Неустроєвою.
— Риммочко, — сказав він, — зробіть з цього красеня іншу людину. Ніколи ще не знімалися, Дмитре? Бійтеся жінок з масовки, а то закрутять голову. Де фотографія?
Гмиря вийняв з бумажника фото Дубова.
— Я з ним відпочивала в Піцунді, — бовкнула Римма. — Дуже славний мужчина, забула тільки, як його звуть.
— Ігор, — сказав Гмиря, поглянувши на Константинова з жахом: уся конспірація пішла к бісовій матері. — Ігор Павлович.
— Ні, — відповіла жінка. — Тільки не Ігор. Я пригадала. Я імена згадую дуже важко, а прізвища запам'ятовую легко. Дубов це.
— Ви помиляєтесь, — сказав Константинов. — Напевне помиляєтесь, прізвище цієї людини Лісников. Ігор Лісников.
— Дивно, — мовила жінка й поклала голову Гаврикова на спинку крісла. — Ну та бог з ним… Розслабте обличчя, будь ласка, заплющіть очі. Чому ви такий напружений?
Константинов благально подивився на Карлова; той зрозумів і сказав Риммі:
— Пташечко моя, нам би швидше.
— Якщо швидше, тоді я з нього не Лісникова зроблю, а Ріну Зельоную. Чого це очі у вас припухли? — спитала вона Гаврикова. — Пили вчора багато?
— Він не п'є, — сказав Константинов. — У нього горе, Риммочко.
— Як же тоді йти на знімальний майданчик? Горе перед камерою не приховаєш. Я, пригадую, якось клала грим Любові Петрівні…
— Орловій, — пояснив Карлов. — Любові Орловій.
— Саме так, — вела далі Римма, накладаючи на обличчя Гаврикова тон, — а в неї вже почався біль, остання стадія раку, то вона, знаменита жінка, справжній художник, найдужче боялася, щоб тільки глядач не відчув на екрані її страждання. Адже ми, жінки, жахливі люди, ми не вміємо приховувати свого настрою, не те що болю. А кажемо: «Ви, чоловіки, болю терпіти не можете». Саме ви можете терпіти біль і приховувати настрій. Ненавиджу жінок, слово честі, ненавиджу. Ану, засмійтеся, — звернулася вона до Гаврикова. — Засмійтесь, засмійтесь…
— А не можна без сміху, Риммочко? — запитав Константинов.
— Не можна. Сміх оголює обличчя, мені тоді легше працювати.
Гавриков засміявся силувано, самими губами. Константинов розкурив сигару, пихнув синім димом, подивився в дзеркало:
— По-моєму, тепер ми не відрізнимо Дмитра від Лісникова. Як думаєте, Риммочко?
— Я ще не почала працювати. Будемо робити накладку чи підняти вашому Дмитрові чуба феном?
— А що швидше?
— Швидше те, що краще. Поспішиш — людей насмішиш. Ви що, новий асистент по акторах у Євгена Павловича?
— Консультант, — відповів Карлов. — Це мій консультант.
— Ви не актор, — сказала Неустроєва, наносячи легенькі сірі тони на підборіддя Дмитра Гаврикова. — Ви весь якийсь знічений, важко буде виходити на майданчик.
«А будь ти неладна, — сумовито подумав Константинов. — І сказати нічого не можна. Адже крає хлопцеві серце».
— Риммочко, — знову, ніби відчувши стан Константинова, сказав Карлов, — ти, будучи генієм перевтілення, постарайся все-таки зробити нам Дмитра за десять хвилин, гаразд?
— Ні, Женю, десять хвилин — це утопія. Служіння муз не терпить суєти… Послухайте, як смішно, мені цей самий Дубов, так схожий на Лісникова, просто-таки подобався, добре організоване обличчя, а зараз, коли приглядаюся, дивуюсь, якась червоточина в ньому…
— Чому? — спитав Константинов.
— Це нез'ясовно. Фізіономіку ми вважали, як і все незрозуміле, лженаукою. Та й зараз… Я не можу пояснити, відчуття незбагненні.
— У нього рот млявий, — пробасив Гмиря, — рот у мужчини має бути виразним, а тут млявість.
— Правильно, — погодилася Римма. — І очі дивні… Коли зблизька вдивляєшся у вічі людини, пізнаєш її суть. Треба тільки зуміти вдивитись. Якась цятка між зіницею й білком, там зосереджується все, сама чортівня…
Константинов поглянув на годинник: Ольга вже в Москві, треба встигнути її підготувати: останні хвилини; все починає падати з рук, це завжди так, тільки не треба панікувати, все йде своїм ладом, все буде зроблено, ми їх виманимо, тільки б вона зараз якнайшвидше закінчила гримувати Дмитра, тільки б перестала краяти хлопцеві серце.
… Підполковник у відставці Сидоренко повернувся з санаторію на свою квартиру; відчинивши двері, вія побачив Гаврикова в костюмі Дубова і Константинова з Гмирею.
— Здрастуйте, Серьожо, — сказав він, — чого це ви так змарніли?
— Це не Серьожа, — сказав Константинов, — здрастуйте, підполковнику, спасибі, що приїхали вчасно. Це не Дубов, — повторив він здивованому Сидоренкові, — це наш співробітник, знайомтеся.
