Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Це ви, Фабіяне? — запитали його з висі.
— Я.
— Ставайте між нами.
— А не зірвемось?
— Ні.
— Ану ж спробую.
Став між ними, боязко, не дуже охоче, і вони помчали його в якісь інші, ще не знані світи. Потім він приходив сюди щоночі, і коли не заставав нікого, то гойдався сам. У селі поширилася чутка, що він приходить сюди і літає зі своїм цапом.
— Це правда, Фабіяне?
— А чому ж, правда… — посміхався.
Одної ночі Левко Хоробрий привів на гойдалку невідому жінку, з якою не міг, а мо', й не хотів з'явитися на люди. Вони гойдалися довго й красиво, до третіх півнів. Без цапа він знову ставав Левком Хоробрим. Тож жив тепер не вселенськими масштабами, а турботами про колгосп. Він сам вивіз цапа за Вавилон, а поховавши, сказав: «Мир прахові твоєму». Шапку зняв.
«Отак і гинуть люди, — думала собі Пріся. — Одні розбиваються на гойдалках, а інші помирають на білих подушках–вишиваночках, тоді як Явтушок гадав, що білі подушки існують лиш для того, аби від них світлішало в хаті, і боявся забруднити їх своїм лицем. Жодної вісточки від Явтушка, як у воду впав. Ліпше я тут прорубала б для нього ополонку на Йордані та знала б, що його вже нема», — побивалася Пріся, вартуючи сон своїх хлопчиків…
У Мальви почались перейми, можливо, й передчасні. Але стара мала необережність дати знати про те Савці, сільрадівському виконавцеві, і ось до хати Кожушних сходились найзнаменитіші вавилонські повитухи, які на своєму віку прийняли не одне славне життя. Приходять вони зі своїм зіллям для першої купелі й зі своїм нехитрим начинням, прокаленим мало не на священному вогні. Переступаючи поріг, вони вітались, хрестились і всідались рядочком на лаві, благочестиві, мудрі й на диво спокійні як для такої пригоди. Останньою прийшла Христина, висока, худорлява, у білому очіпку, вже недобачала, то намацала посохом порога — колись вона приймала на світ і саму Мальву, у цій самій хаті та, либонь, чи не в цьому ж таки ліжку з високими різьбленими бильцями, яких нині вже і не роблять у Вавилоні.
— Ну, що тут? Хто гряде до нашого Вавилона?
— Син гряде… — сказала перша на лаві бабця з лагідним смиренним обличчям, прародителька Скоромних, мали її за віщунку немовлят чоловічої статі.
Христина скинула погляд на лаву:
— Чи то вас так багато, а чи то множиться мені в очах?
— Савка загадав. Усім підряд…
— І мені ж він… — сказала Христина. — Скажіть, песиголовець. Дурний–дурний, а не забув, що я і його забирала на світ. Ідіть, каже, та щоб все там було гаразд. Відповідаєте за нащадка перед сільрадою.
Савка не знав, чого кожна з них варта, от і заслав їх усіх, а тут вже вони самі мали віддати перевагу котрійсь одній. Але де тут до спільної мови, коли повивального гонору кожної вистачало б і на сімох. Чомусь кожній праглося додати до своєї слави саме на цих пологах, та помирила їх стара Кожушна, показавши на Христину.
— Нехай вона… Христина.
Сліпа не то жартома, не то всерйоз заходилась зганяти їх посохом з лави:
— Акиш! Акиш!
Кудахкали, обурювались, одна обізвала Христину сліпою каргою, все ж витрусилися з хати за одним рипом, а натомість у подвір'я вломився віз, зупинився побіля самого порога. То повернулася з Глинська Іванна Іванівна, іще за дня подалась за Марсіянином, краматорка не вельми вірила у повитух, ба навіть у вавилонських, які, однак, спромагались досі заселяти ці горби без втручання спадкоємців Гіппократа. І була в тому іще одна перевага, котрої Іванна могла і не знати: пупи вавилонян не викидають глинським собакам, а закопують на рідних городах і тим прив'язують майбутніх громадян до Вавилона. А нині, як почнуть возити породіль до Глинська й пупи викидатимуть на смітник, то все розтечеться та розбіжиться, — міркували бабусі, застукані возом у подвір'ї. Не розходились, стояли побіля воріт, ще мали надію, що Кожушна не віддасть Мальву до Глинська.
Аж віддала. Вийшла Варя Шатрова з акушерською валізкою, тоді заходились виносити на віз подушки, потім вивели Мальву попід руки, підсадовили на воза. Христина мостилася їхати з ними, на той випадок, якби все стряслося в дорозі, та Варя відбилась від неї жартом, сказала, що повитуха в дорозі якраз і може спричинитись до того, бо ті, що прагнуть на світ, вже достоту хитрі, аби не скористатися з присутності повитухи на возі. Зігнали стару з воза, то її конкурентки біля воріт мали з того злостиву втіху: «А так, а так, куди їй, сліпій!»
Поїхали у ніч троє, а прибути до Глинська можуть і четверо… В акушерській практиці Варі Шатрової щось подібне траплялось. Тому, ледь вибрались за Вавилон, Варя згадала про сірники. Присікалась до Іванни:
— Вже хто–хто, а кучер сірники мав би мати. Мало що може стрястися в дорозі. Вовки нападуть абощо…
— У мене проти вовків ось, — посміхнулась Іванна, вийнявши з кишені нагана.
Це подіяло на акушерку, і вона спиталася пошепки у Мальви про кучериню:
— Хто вона у вас?
— З Краматорська. Хліб викачує. Дружина нашого Теслі.
Варя пройняла Мальву таким поглядом, що тій довелося підтвердити:
— Я правду кажу. — І перехрестилась дрібненько.
Сама ж Іванна здогадувалась, кого повезе, ще як Марсіянин, пославшись на складну операцію, запропонував замість себе старшу медсестру. Та, щоб полегшити цю дорогу для Варі й для себе, назвалася їздовою з Вавилона.
— Ото чоловіка не знайшлося до коней? — обурювалась Варя, коли їхали сюди (а коні вже тоді не вельми слухались кучерині).
— Чоловіки є. Та все чужі, то я вирішила пофурманити для неї сама. Погодьтесь, незручно якось їм бачити Мальву в такому стані. Та і Мальві було б не по собі…
— Може, й так, — відповіла на те Варя й чи заснула на задку, чи вважала за зайве заводити розмови з цією їздовою. А скільки ж могла б вибовкати зайвого і про себе, і про Теслю, і про Глинськ!
«Но!» — все погукувала на коней Іванна, відганяючи тим нестерпну для неї мовчанку, що запанувала була на возі до самого Вавилона. І зараз те саме. «Но» та «но» — одне благання, відчайдушне та непідробне. Ним повниться ніч, і Варина душа, і майбутнє іще ненародженого… Як на теє, мати його терпляча, не кричить, не стогне, лише склеплює повіки у муках. Варя бачить те і нишком заздрить кучерині, яка тих мук не бачить і не чує…
Коні вморились, пристали десь на півдорозі, зупинились посеред баюри у вибалку, сьорбали брудну воду, пожадливо визбируючи з неї зорі. Варя пересіла на передок, перебрала віжки від кучерині, гукала, благала, та все даремно. Обпившись, коні стояли мов укопані. Коли в них захолонуть ноги, подумала Варя, тоді й поготів не зрушаться з місця. Сказала їздовій: «Сходьмо, будемо підсобляти». Притьмом зиркнула на її ноги — як взута. Чоботи. На Варі також чоботи. «Чи не Теслині?» — подумала Іванна Іванівна.
Зі степу, прямо з ночі, викрався третій кінь, замалювався на баюрі. Коні помітили його раніше за людей, один озвався до нього з явно призивними нотками, але кінь не відповів, напевне, вершник привчив його мовчати.
— Хто такі? — запитав вершник. Мальва сіпнулася на подушках. То був Данько.
— Лікарня. Коні пристали, а діло сам бачиш яке…
Вершник під'їхав до воза, впізнав на подушках Мальву, здається, і Варю впізнав, ось тільки третьої не міг признати.
— А то ж хто?
— Їздова… — відповіла за неї Варя.
— Щось не впізнаю… — Потім глянув на коней, і вся пересторога з нього облетіла, так наче її й не було: — Тю, мої коні! А віз чи не Явтухів? Авжеж, Явтухів! Он дишло дереться вгору, як сам господар дер колись свого носа. Ха, ха, на чиї руки перейшло вошиве панство! Три баби в калюжі. Що ж, доведеться підсобити вам…
Він не став сходити з коня, підпрягати його, та і третьої шлеї не було, а лише порівняв жеребця з охлялими, взяв підручного за оброть, крикнув їм: «Го–го–го!» І коні, що перед цим зовсім були занепали духом, відчувши третього свіжого в одній «упряжі», враз ніби переродились, витаскали воза на сухе, побігли. Так і йшли трійкою, здавалось, що вершник навіть дещо їх стримував, аж доки не вибрались на кращу дорогу. На возі ніхто не проронив і слова, жінки були зачудовані тим, як ловко вершник зумів обманути коней, «підпрігши» до них свого жеребця.
